Око вовка

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ЯК ВОНИ ЗУСТРІЛИСЬ

1

Хлопчик укляк перед кліткою вовка. Вовк роздратовано ходить туди-сюди.

"І чого він причепився ?.." — думає вовк.

Хлопчик вже добрі дві години стоїть перед загорожею, ніби вкопаний, і дивиться, як гайсає вовк.

"Чого йому треба?" — думає вовк.

Хлопчик його інтригує. Не тривожить (вовк нічого не боїться), а інтригує.

"Чого йому треба?"

Інші діти бігають, стрибають, галасують, плачуть, показують вовку язик і ховаються за материні спідниці. Потім вони йдуть перекривляти горил і гарчати на лева, який сердито стьобає хвостом повітря. А цей ні. Стоїть і мовчить. Лише водить очима. Вони слідкують, як вовк чвалає вздовж сітки.

"Вовка ніколи не бачив, чи що?"

Вовк бачить хлопчика через раз.

Адже у вовка лише одне око. Інше він втратив у сутичці з людьми, десять років тому, коли його полонили. Отож, коли йде уперед (чи можна це назвати вперед?), вовк бачить увесь зоосад, клітки, дітей, які казяться з усіх сил, а серед них цього, ніби вкопаного, хлопчика. Коли він вертає (чи можна це назвати вертає?), він бачить свій вольєр. Порожній вольєр, бо вовчиці не стало минулого тижня.

Сумний вольєр, з єдиним сірім каменем і сухою ломакою. Потім вовк вертає і знову бачить того хлопчика, який рівно дихає, і в морозяному повітрі з'являється пара.

"Він втомиться раніше", — переконує себе вовк, не перестаючи кружляти.

І додає:

"Я терплячіший за нього".

А потім ще:

"Я ж таки вовк".

2

Та, коли він прокидається наступного ранку, перше, що бачить, — того самого хлопчика по той бік загорожі, на тому ж таки місці. Вовк мало не підстрибує.

"Не міг же він простояти тут всеньку ніч!"

Але він вчасно схаменувся і пішов собі колувати, ніби нічого не трапилось.

Отож вовк кружляє вже цілу годину. Годину за ним спостерігає хлопчик. Сріблясте хутро вовка черкає по сітці. Блакитний вовк ходить, мов заведений. Ніби йде додому, на Аляску. На бляшанці, що висить на сітці, так і написано: "Аляський вовк". Там намальовано карту Крайньої Півночі з ділянкою, зафарбованою червоним, щоб було зрозуміло, де він водиться: "Вовк аляський. Баренцові Землі..."

Лапи його безгучно ступають на землю. Він тиняється з кутка в куток вольєром. Ніби живий маятник. І хлопчик водить очима повільно-повільно, ніби слідкує за уповільненою партією в теніс.

"Невже я його так зацікавив?"

Вовк супить брови. Шерсть стовбурчиться на писку. І чого він думає про того хлопчика? Він дав собі слово більше не думати про людей.

І десять років його дотримував: не думав про людей, не дививсь на них. Так само, як і про дітей, які блазнюють перед його кліткою, ні про робітника, який здалеку кидає йому м'ясо, ні про художників, які приходять його малювати в неділю, ні про недорікуватих матусь, які щебечуть, показуючи його немовлятам: "Бачиш, це вовк, як не слухатимешся, він тебе забере". Абсолютно нічого.

"Найкращий з людей не вартий, щоб про нього думати!"

Так завжди казала його мати, Чорна Заграва. До минулого тижня вовк іноді уривав своє кружляння. Вони з вовчицею сідали перед відвідувачами, але т;ак, ніби тих зовсім нема. Вовк і вовчиця дивилися просто себе. їхній погляд проходив крізь вас. Складалося враження, що вас немає. Дуже неприємне.

"І того це вони так дивляться?"

"Що вони там бачать?"

І ось вовчиця померла. Вона була сіра з білим, як снігова куріпочка. Відтоді вовк більше не зупинявся. Кружляє зранку до вечора, і кинуте йому м'ясо мерзне долі. А за огорожею, стрункий, як літера "і" (крапкою над ним — біла пара), дивиться на нього хлопчик.

"Хай собі", — вирішує вовк.

І перестає думати про хлопчика.

З

Але й на третій день хлопчик приходить. І наступного дня. І в інші дні. І вовку знову доводиться думати про нього. "Хто він?"

"Чого від мене хоче?"

"Йому що, нема чого робити цілісінький день?"

"Не працює?"

"Не вчиться?"

"Немає друзів?"

"Сирота?"

"Що воно таке?"

Від тих питань його хода уповільнюється. Лапи стають важчими. Це не втома, а щось інше.

"Неймовірно!" — дивується вовк.

Зрештою, завтра зоосад зачинений. Це санітарний день, коли оглядають тварин і чистять клітки. Відвідувачів тоді нема.

"Ось і спекаюсь його".

Овва! Назавтра, як і в інші дні, хлопчик стовбичить перед огорожею. Він ще помітніший серед спустілого зоосаду.

— Леле!.. — зойкає вовк. Але він там.

Тепер вовк справді відчуває втому. Ніби погляд хлоп'яти важить цілу тонну.

"Ну добре... Сам напросився!", — думає вовк.

Зненацька він зупиняється. І сідає просто перед хлопцем. І теж втуплює в нього свій погляд. Ні, він дивиться не крізь хлопця. Він дивиться по-справжньому, очі в очі!

Ну ось. Тепер вони віч-на-віч.

І дивляться.

І жодного відвідувача в зоопарку. Ветеринари ще не прийшли. Леви не вилізли з лігва. Птахи сплять, настовбурчивши пір'я. У всіх вільний день. Навіть мавпи перестали кривлятися. Вони повисли на гілках як сонні кажани.

Тільки стовбичить цей хлопчик.

І дивиться на нього білий вовк.

"Хочеш мене розглядати? Гаразд! Я теж тебе розглядатиму! Побачимо, хто кого..."

Але щось не дає спокою вовкові. Дурничка: у нього одне око, а у хлопчика два.

Отож вовк не знає, в яке око хлопчика втупити свій погляд. Він розгубився. Єдине його око бігає: праворуч-ліво-руч, ліворуч-праворуч. Хлопчик не змигне. Не кліпне. Вовк почувається дуже кепсько. Тепер він вже не може перший відвести погляд. Не може знову кружляти. Погляд його розгублений. Невдовзі з рубця на незрячому оці стікає сльоза. То не сум, а безпорадність і гнів.

Тоді хлопчик робить щось дивне. Це заспокоює вовка і вселяє в нього довіру. Хлопчик заплющує одне око.

І тепер вони дивляться око в око серед безлюдного й принишклого зоосаду, маючи вдосталь часу вивчити одне одного.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ОКО ВОВКА 1

Око у вовка жовте, кругле, з чорною зіницею по центру. Він ніколи не змигує. І хлопчик ніби дивиться на свічку, яка горить в темряві, він бачить лише око: дерева, зоосад, клітка, — усе зникло. Єдине, що лишилося — око вовка. І те око більшає, круглішає, стає мов рудий місяць у чистому небі, і зіниця всередині його усе темнішає, веселкові цятки розбігаються по медовій райдужній оболонці, одна блакитна, як лід, що відсвічує небо, інша золота, як блискавка.

Але найголовніша зіниця. Чорна зіниця!

— Хотів мене роздивитися? Роздивляйся! — ніби каже вона. І спалахує зловісним вогнем. Ніби заграва. "Справжня чорна заграва!" — думає хлопчик.

І він каже:

— Згода, Чорна Заграво, я дивлюся на тебе і не боюся.

І нехай зіниця ще більше розростається, заповнює все око і горить як справжня заграва, хлопчик не відводить погляду. І коли чорне вже заполонило все, і ще більше почорніло, хлопчик побачив те, чого ще ніхто до нього не бачив: зіниця жива! То чорна вовчиця, яка лежить серед вовченят і гарчить на хлопчика. Вона не рухається, тільки тіло загрозливо напружилося під лискучим хутром. Вовчиця шкірить сліпучі ікла. Кінчики лап ледь помітно тремтять. Зараз вона кинеться на нього. Такого хлопчика вона схрумає вмить.

— Ти справді не боїшся?

Справді. Хлопчик не відступає. Не відводить погляд. Час минає. І тоді повільно-повільно напруження Чорної Заграви спадає. І вона цідить крізь ікла:

— Гаразд, якщо хочеш, дивись, скільки влізе, тільки не турбуй мене, поки я навчатиму малих.

І більше не переймаючись хлопчиком, вона оглядає сімох пухнатих вовченят, які лежать коло неї. Мов руде сяйво.

"Райдужна оболонка, — думає хлопчик, — райдужна оболонка навколо зіниці"...

Адже п'ятеро вовченят такі ж бо руді, як райдужна оболонка. А шостий біло-блакитний, як відблиск чистого неба на кризі. Білий вовк! А сьома (руденька вовчичка) схожа на золоту блискавку. Коли на неї дивитися, вона примружує вічка. Братики називають її Блискіткою.

А довкола, скільки сягає око, аж до горбів на обрії, сніги. Біла безмовність Аляски, на Крайній Півночі Канади.

І серед тієї білої тиші урочисто звучить голос Чорної Заграви:

— Дітки, сьогодні я вам розповім про Людину!

2

— Про Людину?

— Знову!

— Не хочу!

— Тільки про Людину й розповідаєш!

— Набридло!

— Ми не діти!

— Розкажи краще про карібу чи полярного зайця, а ще краще про полювання на качок.

— Ага, Чорна Заграво, розкажи про лови!

— Ми ж вовки-ловці!

Але найбільше галасує Блискітка:

— Ні, я хочу про Людину, справжню історію, страшну, мамо, будь-ласка, про Людину!

Тільки Блакитний Вовк мовчить. Він неговіркий. Швидше стриманий. Навіть трохи сумовитий. Брати його недолюблюють. Але коли зрідка він озиваються, його слухають всі. Він розумний, як старий вовк, посмугований рубцями.

Отож, на чому ми зупинилися? П'ятеро руденьких почали вовтузитися: ось я зараз тебе кусну за горло, а тобі скочу на спинку, а я тобі пощипаю лапки, а я покручуся навколо власного хвоста... повний безлад. А Блискітка їх заохочує своїм пронизливим писком, підстрибуючи на місці, як оскаженіле жабеня. А навколо них сніг летить срібними скалками.

Чорна Заграва не боронить.

"Нехай — бавляться... Невдовзі вони дізнаються, яке воно, справжнє вовче життя!"

Вона так думає, дивлячись на Блакитного Вовка, єдиного з її вовченят, яке ніколи не бавиться. "Викапаний батько!"

Вона те думає з гордістю й смутком, бо їхній батько, Великий Вовк, загинув...

"Надто серйозний", — думає Чорна Заграва. "Надто сторожкий..." "Надто вовк..."

— Слухайте!

Блакитний Вовк сидить непорушний, як скеля, передні лапи напружені, вуха нашорошені.

— Слухайте!

І гармидер вщухає. Сніг навколо вовченят влягається. Спочатку нічого не чути. Даремно руденьчики нашорошують волохаті вушка — тихо. Але ось тишу уриває раптове скиглення вітру — він ніби лизнув їх крижаним язиком.

А тоді зі скиглення вітру долинає довге протяжне виття вовка, мовби він на щось скаржиться.

— То Сірий Родич, — шепоче хтось з руденьких.

— Що він каже?

Чорна Заграва зиркає на Блакитного Вовка. Вони знають, про що оповідає Сірий Родич з пагорба, де стоїть на чатах. Людина! Зграя ловців! Вони їх шукають. Ті, що й минулого разу.

— Досить бавитись, дітки, готуйтесь, ми тікаємо!

З

То таким було твоє дитинство, Блакитний Вовче: тікати від зграй ловців? Так.

Вони влаштувалися в тихій долині, оточеній пагорбами, де, як думав Сірий Родич, їх ніхто не знайде. Там вони прожили тиждень, чи два, а тоді знов довелося тікати. Люди не відставали. Вже два місяці вовчицю з вовченятами переслідували ловці.