Оліверова історія - Сторінка 14
- Ерік Сігел -— А потім переїхала до батька?
— Пробачте, лікарю, але я не настільки схиблена. Після розлучення батько мудро спровадив мене в ділову поїздку до відлеглих філій. І я працювала, мов диявол. Це було щось на зразок науки-терапії. Батько помер раптово. Я повернулася на похорон і залишилася тут. Гадала, тимчасово. Я знала, що мені слід зачинити будинок. Але щоранку, коли я сідала до столу, за яким колись працював батько, якийсь атавістичний рефлекс примушував мене думати, що я мушу повернутися ... додому.
— І хай завжди все буде гаразд,— додав я. Потім, підвівшись, підійшов до неї і поклав руку на чудову частину її анатомії.
Ледве я доторкнувся до неї, як з'явилася примара — стара карга, зодягнена у все чорне, за винятком білого мереживного коміра й фартуха.
— Я стукала,— сказала вона.
— Що там, Мілдред? — недбало запитала Марсі, поки я намагався сховати пальці в рукав.
— Вечеря готова,— оголосила відьма і здиміла. Марсі всміхнулася до мене.
Я всміхнувся на відповідь.
Адже, незважаючи на античне оточення, я був на диво щасливий. І навряд, щоб з якихось інших причин, аніж та, що поруч була... інша особа. Просто я забув, що звичайна близькість до когось може викликати хвилювання.
— Ти голодний, Олівере?
— Я певен, що, поки ми дійдемо до їдальні, зголоднію.
І ми пішли. Пройшовши іншою галереєю, через майже готовий тенісний корт, ми потрапили до оздобленої червоним деревом та кришталем їдальні.
— Щоб ти не був уведений в оману,— сказала Марсі, коли ми сіли за величезний стіл,— вечеря була запроектована мною, але готувала не я.
— Ти хочеш сказати, кухарем?
— Так. Я не домашня, Олівере.
— Марсі, хай тебе це не бентежить. Моя дієта останнім часом була більш-менш подібна до собачої радості "Алпо".
Вечеря не була схожа на вечерю минулого вечора з усіх поглядів, їжа, звісно, була краща, але розмова гірша, хоча це не так легко було помітити.
— Ось, смачна страва ... яловичина з Веллінгтона ... о, червоне вино урожаю 59 року ... це суфле — фантастичне.
Забагато страв, щоб я міг про щось говорити. Інакше кажучи, я просто їв.
— Олівере, ти щось трохи притих.
— Я просто мовчу перед цими гастрономічними дивоглядами,— відповів я. Марсі відчула мою іронію.
— Я перестаралася, так? — запитала вона.
— Марсі, тобі немає чого хвилюватися. Мене не обходить, що ми їмо. Головне, що ми їмо разом.
— Слушно,— погодилася вона.
Але я бачив — вона вважає, що я її критикую. Зізнаюся, це так і було. Але без наміру завдати їй болю. Сподіваюсь, я не зіпсував їй настрою. У всякому разі, я намагався, щоб вона все це зрозуміла.
— Знаєш, Марсі, то байдуже, як мені щось не подобається. Правда. Це нагадує мені мій дім.
— Який ти зневажаєш.
— Хто так сказав?
— Ти. Вчора.
— О, так.
Гадаю, я дозволив собі говорити про це в "Го. Джо". (Лише один короткий день тому?)
— Послухай,— сказав я,— вибач мені, якщо тебе ображу. Чомусь, коли мої батьки вряджають подібну вечерю, здається, ніби в них запалення суглобів. З тобою ж — це ... вишукано.
— Ти справді так вважаєш?
Тут треба було трохи дипломатії.
— Ні,— щиро відповів я.
— Мої почуття не вражені,— сказала вона, хоча це була очевидна неправда. — Мені хотілося справити на тебе враження. Сама я їм отак не дуже часто.
Почувши це, я відчув полегкість.
— Точніше?
— Двічі,— мовила вона.
— На тиждень?
— Двічі після смерті батька. (Батько її помер шість років тому.) Я зніяковів.
— Вип'ємо кави десь-інде? — запитала господиня.
— Можу я вибрати кімнату? — запитав я з певним натяком.
— Ні,— відповіла Марсі. — На терені моєї юрисдикції ти підеш за мною. Я пішов. Назад до бібліотеки. Там на нас чекала кава, а сховані динаміки
дарували Моцартову музику.
— Ти справді вітала тут гостей лише двічі? — запитав я.
— І обидва рази то були ділові прийняття,— вона ствердно кивнула головою.
— А як твоє світське життя? — запитав я, намагаючись бути делікатним.
— Останнім часом поліпшилось,— відповіла вона.
— Ні, серйозно, Марсі, що ти взагалі робиш нью-йоркськими вечорами?
— Ну,— мовила вона,— це справді чарівно. Я приїжджаю додому й бігаю, якщо надворі ще видно. Потім знову до роботи. Мій кабінет тут сполучений із комутатором, тож-бо дзвінки з Каліфорнії...
— Б'юсь об заклад, до після дванадцятої.
— Не завжди.
— А що потім?
— Я соціалізуюся.
— Ага. Це означає...?
— О, імбирне пиво й бутерброди з Джонні.
— Джонні? (Я неспроможний приховати ревнощі.)
— Карсоном. Він веде дотепні вечірні передачі.
— О,— сказав я з полегкістю і знову перейшов у наступ: — Ти нічого, крім роботи, взагалі не робиш?
— Маршал Мак Лаген каже: "Там, де чоловік увесь упрягся в роботу, як віл, роботи немає".
— Він лантух із лайном, і ти теж. Ні, Марсі. Ти запевняєш себе, що впряглася в роботу, як віл, а насправді ти просто намагаєшся робити "роботу", щоб легше зносити свою самітність.
— Господи, Олівере,— вигукнула вона якось зачудовано. — Як ти можеш стільки знати про того, кого щойно зустрів?
— Ніяк не можу,— відповів я. — Я говорю про себе.
***
Дивно. Ми обоє знали, чого хочемо, але ніхто з нас не важився уривати балачку. Зрештою мені довелося нагадати про тривіальну реальність.
— О Марсі, уже пів на дванадцяту.
— У тебе комендантська година, Олівере?
— О ні. У мене взагалі нічого немає. Як і нічного одягу, приміром.
— Була я скромною чи неуважною? — запитала вона.
— Скажемо так, ти не була цілковито зрозумілою,— відказав я,— а я не міг показатися з парусиновою торбою.
Марсі всміхнулася.
— То я навмисне,— зізналася вона.
— Чому?
Вона підвелася й подала мені руку.
На ліжку було розіслано не менш тузіня шовкових нічних сорочок мого розміру.
— Припустімо, я хочу залишитися тут на рік? — запитав я.
— Це може прозвучати трохи дивно, мій друже, але якщо в тебе такий намір, сорочок у мене вистачить.
— Марсі?
— Що?
— У мене багато ... намірів.
Потім ми любилися-кохалися, немовби попередня ніч була лише генеральною репетицією.
***
Ранок настав надто швидко. Зумер годинника Марсі програв побудку.
— Котра година? — прохрипів я.
— П'ята. Вставай і збирайся,— вона поцілувала мене в чоло.
— Ти божевільна?
— Знаєш, корт замовлений на шосту.
— Облиш, ніяких судових засідань сьогодні не має... — потім я, прокинувшись, зрозумів значення сказаного. — Ти спланувала теніс?
— Корт замовлений із шостої до восьмої. Мабуть, соромно буде цим не скористатися...
— Знаєш, у мене є краща ідея, у що нам грати.
— У волейбол? — вгадувала Марсі, хоча я вже почав пригортати її до себе.
— Так. Якщо тобі подобається така назва.
У всякому разі, хоч би як це називалося, грала вона залюбки.
***
Різниця була між ванними кімнатами.
Стоячи під душем, я думав, чим відрізняється помешкання Волтера Біннендейла від Дувр Гауза — будинка моїх батьків у Іпсуїчі, Массачусетс.
Не мистецтвом. Ми теж маємо шедеври. Хоча, зважаючи на те що ми забагатіли раніше, вони належать до минулого сторіччя. Умеблювання — майже однакове. Для мене античне означає — старе, я невисоко ціную змішані старожитні зібрання.
Але ванні кімнати! Тут Баррети показали себе безнадійно прив'язаними до пуританських традицій: прості функціональні кімнати, біла кахля. Можна сказати, просто спартанські. Ні за що оком зачепитися. Зовсім інакше в Біннендейлів. Тут ванні кімнати гідні римського імператора, а ще певніше, сучасного римського керманича. Лише натяк на "проектування" такої кімнати образив би найліберальнішого з Барретів.
***
У дзеркалі, крізь трохи прочинені двері, мені було видно спальню. Туди заїхав візок. Його попихала Мілдред. Вантаж: сніданок. На час, коли я втер обличчя, Марсі була вже за столом, зодягнена не так (сподіваюся), як вона прибралася б на роботу. Я сів, лише обв'язавшись рушником.
— Кава, задимлена свиняча грудинка, яйця?
— Господи, клятий готель!
— Ви все ще бурчите, містере Баррете?
— Ні, то був жарт,— відповів я, намащуючи маслом гарячу здобу,— і я хотів би прийти знову. — Потім, помовчавши, додав: — Років через тридцять.
Вона виглядала розгубленою.
— Марсі,— сказав я,— це місце для палеологів. Тут повно сонних динозаврів.
Вона глянула на мене запитливо.
— Це не те, чого ти справді бажаєш,— сказав я. На її обличчі відбилося хвилювання.
— Я бажаю бути з тобою,— відповіла вона.
Вона не соромилася. І не говорила, подібно до мене, метафорами.
— Гаразд,— сказав я.
— Коли? — запитала вона.
— Сьогодні,— відповів я. Марсі не була прохана.
— Скажи коли й де?
— Давай зустрінемося о п'ятій годині в Центральному парку. Східний вхід до басейну.
— Що мені захопити з собою? — запитала вона.
— Кросовки,— відповів я.
22
Я впав із висоти тридцять тисяч футів і бебехнувся об землю. І був страшенно пригнічений.
— Це нестерпно,— сказав я лікареві. — Невже ви не могли мене попередити?
Відразу після обіду моя дика ейфорія почала перетворюватися на невимовний смуток.
— Нічого поганого не сталося... — почав я і відразу зрозумів, як безглуздо це звучить. — Я хочу сказати, що з боку Марсі все гаразд. Справа в мені. Я в лещатах. Це понад мою спромогу.
Настала пауза. Я не зазначив, що саме понад мою спромогу. Я знав що. Але мені тяжко було це вимовити:
— Привести її до себе. Розумієте?
Знову я діяв поквапливо. Для чого відразу змушувати Марсі залишати свій будинок? Чому я кваплюся з цими жестами ... обов'язку?
" Може, я просто використовую Марсі як себелюб, щоб ... заповнити пустку",— подумав я про свою власну гіпотезу.
— Чи, може, справа ще й тепер у Дженні? Я маю на увазі, що збігло майже два роки і я міг би, мабуть, виправдати бажання розважитися. Але моя домівка! Мати когось у себе вдома, у своєму ліжку. Звичайно, і квартира інша, і ліжко інше. Логіка промовляє, що мене це обходити не повинно. Але, чорт бери, обходить. Мій "дім", бачте, досі залишається місцем, де я живу з Дженні.
Парадокс: кажуть, що одружені чоловіки уявляють себе самітними. А я, дивак, захворів на мрію, що одружений.
І це допомагає мати неосквернене помешкання. Я хочу сказати, що нічого не порушує заспокійливої ілюзії, ніби я поділяю з кимось усе, що маю. Час від часу приходить адресована нам обом кореспонденція. Редкліф систематично надсилає їй листи, нагадуючи про внески. Нікому, крім друзів, про смерть Дженні я не кажу.
Ще одна зубна щітка у ванній кімнаті належить Філіпові Кавіллері.