Оліверова історія - Сторінка 11

Від мене вони йдуть прямо до Уїмблдону.

— Скажіть, Марсі Неш ви тренували?

— Ти маєш на увазі оту симпатичну дівчину...

— Так, так.

... що виграла у парі з отим рудим хлопцем 1948 року?

— Все гаразд, забудьмо про них, Піте.

— Сказати по правді, я не пам'ятаю, тренував її чи ні.

І щодня надвечір я бігав. Проти загального руху, щоб краще бачити обличчя. Все марно. Хоч би чим Марсі займалася, вона іноді виїжджає з міста на довгий час. Але я був упертий.

Хоча я відразу і вступив до тенісного клубу "Готем" (єдиним критерієм для вступу були гроші), мені це не допомогло. Ніякої інформації про своїх членів клуб не давав.

— Ви хочете сказати, що у вас немає списка?

— Звичайно є, але лише для службового користування. Пробачте, містере Баррете.

У хвилину краху всіх надій я вирішив був попросити Гарольда Бея записувати їхні телефонні розмови, але зумів стриматися. І все ж це вказує на стан депресії моєї свідомості.

Я навіть надумав зажадати, щоб до суду були подані всі відкриті в кав'ярні "21" рахунки, бо, коли я запитав Дмитрія, хто була та дівчина, з якою я вечеряв, виявилося, що йому відібрало пам'ять. Диво дивне!

Запитував я, звісно, і в торговому центрі Біннендейла. Вигадавши якусь сумнівну історію про тітку та її спадщину, я зумів дізнатися, що вони справді мають трьох працівників на прізвище Неш. Я перевірив їх особисто.

Перша була Прісцілла Неш. Я зустрівся з нею у відділі жіночого взуття. Була вона приязна жінка, яка працювала там понад сорок років. Вона ніколи не виходила заміж. Єдиним її родичем був дядько Генк, який жив у штаті Джорджія, а єдиним другом — кіт Агамемнон. Ця інформація коштувала мені вісімдесят доларів. Мені довелося купити черевики, "подарунок сестрі до дня народження", як пояснив я приязній міс Неш. (Я вибрав розмір Аніти, подарунок у дусі її шизофренії.)

Потім у відділі чоловічого одягу я розмовляв із міс Елві Неш.

— Вітаю вас,— сяючи чарівною усмішкою, сказала Елві. Ця Неш була прегарна негритянка. — Що я можу для вас зробити?

А й справді, що?

Панна Елві Неш переконала мене, що хлопці зараз носять комбінації со-рочка-светр. Перш ніж я це зрозумів, у мене в руках було шість різних варіантів. І вона, дзенькнувши касою, вибила чек — повірите? — на триста доларів та кілька центів.

— Тепер дівчата від вас не відчепляться. Ви будете сяяти, мов нова копійка,— сказала міс Елві.

1 я пішов, гарно виглядаючи. Але, на жаль, лише виглядаючи. На щастя для моїх фінансів, третім і останнім виявився Родні П. Неш, який уже шість тижнів перебував у Європі.

— Куди це тебе заведе? — запитав Стів, і далі героїчно граючи зі мною ранкові матчі.

— Нікуди,— відказав я.

***

Крім усього іншого, мене час від часу мучили нічні кошмари.

Я й досі переживав ту нестерпно-болісну боротьбу, яку вів із Дженні в перший рік нашого одруження. Вона хотіла, щоб я бачився зі своїм батьком чи хоча б помирився з ним по телефону. Мені й досі боляче на згадку, як я кричав на неї. Я був мов божевільний. Одного разу Дженні зі страху бог знає куди втекла. Я перевернув у Кембриджі все догори ногами, але знайти її не зміг. У відчаї я повернувся додому. Вона сиділа на східцях біля вхідних дверей і чекала на мене.

Мені снилося все так, як було насправді, за винятком однієї деталі: Дженні не поверталася.

Я перевертав усе догори ногами. Повертався у відчаї додому. Але Дженні там не було.

Що це могло означати?

Що я наляканий втратою Дженні?

Чи те, що я хотів (!) утратити Дженні?

Доктор Лондон висловив припущення: чи не був я недавно зайнятий пошуками іншої жінки після іншого нападу гніву? Так, я розшукував Марсі Неш. Але яку причетність має Марсі до Дженні? Звичайно, ніякої.

18

Через три тижні я здався. Марсі, маючи інше, невідоме мені прізвище, ніколи не зателефонує. І хто її за це звинуватить? А тим часом, завдяки моєму розкладові спортивних занять, я був близький до цілковитого виснаження. Не кажучи вже про хвилювання від постійного очікування дзвінка. Неважко уявити, що юридичні справи, якщо я за них брався, я вів погано. Все летіло к бісу. За винятком мого настрою, який був уже там. З цим треба було кінчати. Отже, в день, коли виповнилося три тижні від дня "різанини" в ресторані готелю "Злий вовк", я сказав собі: "Досить, справу закрито. Завтра повертаюся до здорового глузду". А щоб відзначити цю велику подію, я вирішив після обіду прогулятися.

— Олівере, де я в разі потреби зможу вас знайти? — запитала Аніта, яка теж була близька до цілковитого виснаження від моїх безкінечних і дивних запитань про послання, що ніяк не приходило.

— Нікому я не потрібен,— відповів я і пішов з контори.

Відтепер, виходячи до міста, я більше не потерпав від галюцинацій, коли здавалося, ніби попереду я бачу Марсі. Щоразу, звісно, виявлялося, що це ще одна висока, струнка білявка. Якось я навіть побачив одну з тенісною ракеткою і щодуху кинувся її наздоганяти (я був у чудовій спортивній формі), щоб знову помилитися. Цього разу майже-Марсі була з міської команди Нью-Йорка.

Сьогодні, дійшовши до П'ятдесятих вулиць, я мав проходити повз Бін-нендейлову крамницю, як робив це до своєї тритижневої недуги. Думки мої були заполонені такими важливими справами, як юридичні прецеденти та тим, що я матиму сьогодні на обід. Вистачить з мене дорогих досліджень — відвідин різних відділів у надії побачити Марсі у відділі спортивних товарів чи, можливо, у відділі жіночої білизни. Зараз я лише гляну, що виставлено у вікнах, і піду далі.

Та ба, з тих пір як я був тут востаннє, тобто з учорашнього дня, дещо змінилося. Мій погляд привернув новий напис: ТІЛЬКИ В НАС. ЩОЙНО З ІТАЛІЇ. ОСТАННЯ МОДЕЛЬ ЕМІЛІО АСКАРЕЛЛІ.

На широких плечах манекена, схожого на студента Йєльського університету, був кашеміровий светр. Чорного кольору. З написом — "Альфа Ромео". Вітрина запевняла, ніби цей чудовий предмет щойно одержано. То була неправда. Мій зовнішній вигляд міг спростувати таке запевнення в одну мить. Бо випадково (а може, й не випадково) зараз на мені був саме такий светр. І одержав я його кілька тижнів тому. Якщо бути точним, три тижні.

Нарешті, надійний ключ! Хоч би хто мав справу з імпортом, він ще раніше продав чи дав Марсі один светр. Я, прикрашений доказом, зараз візьму штурмом цитадель, запитаю і відразу ж дістану відповідь.

Але постривай, Олівере. Ти ж сказав, що божевілля закінчилося. Так воно і є. Іди своєю дорогою. Проклята кашемірова справа закрита.

***

За кілька хвилин я був удома й вибирав зі своєї великої колекції спортивного одягу в чому сьогодні бігати. Мені залишилося вибрати одну з трьох чи чотирьох пар панчіх, коли озвався телефон.

Нехай телефонує. У мене є важливіші справи.

Телефон не затихав. Може, Аніта з якоюсь одержаною з Вашингтона дрібницею.

— Баррета немає вдома,— гримнув я, взявши слухавку.

— О? Він зі своїми клієнтами в космічному просторі? Марсі.

— У ... (Як, дуже красномовно?)

— Що ти робиш, Олівере? — запитала вона. Досить м'яко.

— Якраз збираюся бігати в Центральному парку,— відказав я.

— Шкода. Я приєдналася б до тебе, але сьогодні вранці вже бігала. А, це пояснювало, чому її не бувало в парку після обіду.

— О,— сказав я. І швидко додав: — Дуже шкода.

— Я телефонувала до тебе в контору, щоб запитати тебе, чи ти вже пообідав. Але, якщо ти збираєшся бігати...

— Ні,— швидко сказав я. — Можна сказати, я голодний. Невелика пауза.

— Це добре,— сказала вона.

— Де ми зустрінемося? — запитав я.

— Ти можеш по мене приїхати? Чи можу я що?

— Ти де, Марсі?

— У магазині Біннендейла. Службові приміщення на останньому поверсі. Запитаєш...

— Гаразд. О котрій годині?

— Не поспішай. Я чекатиму.

— Гаразд.

І ми водночас поклали слухавки.

Не знаю, що робити: бігти відразу? Чи є час поголитися та сходити під душ?

Вирішив: сходжу під душ, а щоб надолужити час, беру таксі.

Через п'ятнадцять хвилин я був біля Біннендейлової крамниці.

Я хотів бігти нагору східцями, але подумав, що з'явитися через пожежні двері буде негоже. Тож і скористався ліфтом. До останнього поверху.

Нагорі я попав у справжній рай. Килим, немов великий відтинок незайманого пляжу, і такий самий м'який. На березі сиділа секретарка. А за нею була Америка. Я маю на увазі мапу Сполучених Штатів з маленькими прапорцями на ній, щоб показати, де Біннендейл має свої філії.

— Можу я допомогти вам, сер? — запитала секретарка.

— У ... так. Моє прізвище Баррет...

— Вам потрібна Марсі?

— У... правильно.

— Ідіть цим коридором,— показала вона,— прямо до кінця. Я зателефоную й повідомлю, що ви йдете.

Я швидко пішов коридором, а потім наказав собі йти повільніше. Йти, а не бігти. Йти якомога повільніше. (Коли б ще я міг уповільнити биття свого серця.)

Коридор був кривий, мов кокон. Тунель. Де він, у біса, закінчується? Спочатку я поминув кабінет Вільяма Ашворта, комерційного директора. Потім — Арнольда Г. Сандела, скарбника. Потім — Стефена Ніколса-молодшого, першого віце-президента. Нарешті, коридор закінчився. На широкому просторі переді мною сиділи дві секретарки.

Коли я до них наблизився, двері за ними відчинилися.

У дверях стояла Марсі. Я зупинився.

Ми дивилися одне на одного, і я не знав, що говорити.

— Заходь,— запросила Марсі. (Вона вочевидь виграла приз за врівноваженість.)

Я зайшов за нею до великого, розкішного кабінету. Крім неї, в кабінеті нікого більше не було.

Лише тепер я зрозумів, чому вона була тут одна. Нарешті Марсі сказала:

— Це були невеселі три тижні.

— Доброму настрою не сприяли,— погодився я. — Крім того, я став банкрутом, роблячи тут закупки, намагаючись відшукати тебе.

Марсі злегка всміхнулася.

— Знаєш, я, мабуть, був трохи грубий,— зробив я спробу виправдатися.

— Я дала для цього привід,— зауважила вона,— бо була трохи занадто таємнича.

Але тепер таємничість була зрозумілою.

— Ти ж і справді не працюєш на Біннендейлову крамницю,— сказав я. — Крамниця працює на тебе.

Марсі кивнула. Майже збентежено.

— Мені треба було сказати тобі раніше,— сказала вона.

— Нічого. Тепер я розумію. Вона, здавалося, заспокоїлась.

— Знаєш, Марсі, ти не уявляєш, як добре я тебе розумію. Коли ти багатий, внутрішній диявол завжди запитує: "Я подобаюся чи моє багатство?" — тобі це знайоме?

Я поглянув на неї.

— Щось подібне до цього,— відповіла вона.

Мені хотілося сказати більше, наприклад: "Знаєш, ти дуже красива.