Оповідь Артура Гордона Піма - Сторінка 19

Якісь морські водорості біля нашого борту видалися йому шлюпкою з того судна, і він хотів стрибнути в неї, а коли я силоміць утримав його на палубі, він гірко й тужно заридав.

Майже змирившись з утратою останньої надії, ми довго проводжали невідомий корабель поглядами, аж поки втратили його з виду, бо повіяв легкий бриз, і обрій заволокло імлою. Коли він зник за видноколом, Паркер раптом обернувся до мене з таким дивним виразом на обличчі, що я затремтів. У його погляді була рішучість, якої я раніше в ньому не помічав, і він ще не встиг розтулити рота, як я серцем збагнув, що він скаже. А сказав він лише кілька слів: аби інші могли вижити, один з нас мусить померти.

Розділ дванадцятий

Я вже не раз замислювався над тим, що скоро ми дійдемо до цієї останньої жахливої крайності, і подумки постановив прийняти смерть у будь-якій формі й за будь-яких обставин, але не погоджуватися на такий вихід. І моєї рішучості анітрохи не послаблював голод, який мучив мене нестерпно. Ні Петерс, ні Огастес не почули пропозиції Паркера. Тому я відразу відвів його вбік, подумки попросивши [82] Бога надати мені силу переконати його відмовитися від свого страхітливого наміру; я став благати в ім'я всього святого, я наводив безліч аргументів, яких вимагали практичні обставини, я умовляв його, щоб він викинув з голови цю думку і нічого не казав двом іншим нашим товаришам.

Паркер вислухав мене, не висунувши жодного заперечення, і я вже почав надіятися, що мої слова дійшли до його душі. Та коли я замовк, він заявив, що все мною сказане — справедливе і що вдатися до такого засобу означає зробити найтрагічніший вибір, який тільки може постати перед людиною, але що він терпів стільки, скільки здатне витримати живе створіння, і що нема ніякої потреби гинути всім, коли смерть одного, можливо і навіть дуже ймовірно, врятує решту, і дарма я намагаюся його умовити, він однаково не відступиться, бо остаточно зважився ще до появи невідомого корабля, і тільки вітрила на обрії змусили його стриматися й поки що не повідомляти про свій намір.

Тоді я став просити його відкласти здійснення цього задуму бодай на один день, якщо вже він не хоче відмовитися від нього зовсім, і зачекати, чи все-таки не прийде нам на порятунок яке-небудь судно, я знову вдався до всіх можливих доводів, які тільки спадали мені на думку і які — так мені здавалося — могли вплинути на його грубу натуру. У відповідь Паркер заявив, що й так не озивався до найостаннішого моменту, що без їжі він не протягне й години, а тому завтра буде запізно — принаймні для нього.

Бачачи, що він не піддається лагідним умовлянням, я змінив поведінку й тон. Йому, мовляв, має бути відомо, що я легше за інших витримав усі випробування, й отже, я почуваю себе куди краще, ніж він, чи то Петерс, або Огастес, і, коротко кажучи, я просто можу вдатися до сили, аби вчинити по-своєму, і викину його за борт, якщо він надумає розповісти нашим товаришам про свій кровожерливий, людоїдський план. Тоді Паркер схопив мене за горло й, діставши ніж, кілька разів спробував штрикнути мене в живіт, але був надто кволий, і спроба вбивства йому не вдалася. Не на жарт розлютившись, я тим часом відтіснив його до борту й уже хотів скинути в море. Від негайної загибелі його врятувало лише втручання Петерса, який, підійшовши, розборонив нас і запитав, у чім причина сварки. Перш ніж я встиг йому перешкодити, Паркер усе пояснив.

Його слова призвели до ще жахливіших наслідків, ніж я сподівався. І Огастес, і Петерс нишком уже давно плекали ту саму диявольську думку, яку чисто випадково першим [83] висловив уголос Паркер, і тепер вони стали на його бік, наполягаючи на негайному здійсненні кривавого задуму. Отже, дарма я сподівався, що принаймні в одного з них вистачить сили духу виступити проти такого жахіття, і тоді, маючи спільника, я з його допомогою, поза всяким сумнівом, не допустив би до кровопролиття. Мої надії не справдилися, і тепер я мусив подбати про власну безпеку, оскільки мої товариші знавісніли від спраги й голоду, і якби я й далі чинив опір, вони могли б позбавити мене за це права брати участь на рівних у трагедії, яка наближалася невідворотно.

Я сказав, що пристаю на їхню пропозицію і прошу тільки зачекати ще годину, нехай розвіється туман, який нас огортає, і, може, ми знову побачимо вчорашній корабель. Мені довелося довго їх умовляти, поки вони погодилися відкласти справу на цей короткий час. Незабаром повіяв бриз, туман — як я й думав — розвіявся менше ніж за годину, але обрій був чистий, і ми наготувалися кидати жереб.

З великою нехіттю зупиняюся я на драмі, яка відбулася потім. Багато довелося мені пережити згодом, але ця драма, у всіх її найменших подробицях, ніколи не зітреться у мене з пам'яті і гіркий спогад про неї до кінця моїх днів затьмарюватиме кожну хвилину мого існування. Нехай читач не нарікає, якщо я викладу цю частину оповіді дуже коротко — настільки, наскільки дозволять описувані події. Щоб розіграти фатальну лотерею, яка мала вирішити долю кожного з нас, ми не могли придумати нічого іншого, як тягти жереб. Отож ми вистругали чотири тоненькі скалочки, і було вирішено, що їх триматиму я. Я відійшов на один кінець судна, а мої безталанні товариші мовчки всілися на другому, повернувшись до мене спинами. Найпекельніші муки під час цієї драми я пережив тоді, коли почав складати скалочки в рядок. Хоч би в які обставини потрапила людина, вона скрізь і всюди палко прагне зберегти життя, і це бажання тим бурхливіше, чим тонша ниточка, яка пов'язує її із земним існуванням. Але тепер, коли потаємна, чітко означена й грізна справа, яку я робив (така несхожа на боротьбу зі штормом чи з нестерпними муками голоду), дала мені змогу подумати про те, як уникнути найстрашнішої зі смертей, смерті задля людожерської мети, самовладання, завдяки якому я так довго тримався, відлетіло, мов пір'їнки за вітром, і я почув себе безпорадною жертвою огидного, неподоланного жаху. Спочатку я не знайшов у собі навіть сили обламати й скласти скалочки — мої пальці не слухалися [84] мене, а коліна в мене так тремтіли, аж боляче стукалися одне об одне. Подумки я перебрав безліч способів — один безглуздіший за інший,— як уникнути участі в кривавому розиграші. Я хотів упасти перед товаришами навколішки і благати, щоб звільнили мене від жорстокого обов'язку, хотів кинутися на них і вбити когось одного, зробивши жеребкування непотрібним — одне слово, я думав про все що завгодно, тільки не про справу, яку мені доручили. З цього тривалого запаморочення мене пробудив голос Паркера, який зажадав, щоб я поклав край їхньому болісному чеканню. Але й тоді я все ніяк не міг примусити себе розкласти скалочки, а й далі думав, якою хитрістю спонукати котрогось зі своїх товаришів по нещастю витягти найкоротший жереб, бо між нами було погоджено, що задля порятунку інших помре той, хто висмикне в мене з руки найкоротшу скалочку. Якщо хтось захоче звинуватити мене в жорстокості, хай спершу опиниться в моєму становищі.

Далі баритися було неможливо, і хоча серце в мене мало не вискакувало з грудей, я рушив на бак, де мене чекали мої супутники. Я простяг руку, і Петерс, не вагаючись, потяг свій жереб. Смерть його обминула — він висмикнув не найкоротшу скалочку. А мої шанси вижити зменшилися на один. Зібравши всю свою мужність, я повернувся до Огастеса. Він теж відразу потяг свій жереб, і йому теж пощастило. Тепер імовірність того, що я житиму, зменшилася до п'ятдесяти відсотків. У цю мить мене заполонила просто-таки звіряча лють, і я відчув до бідолахи Паркера, до свого товариша по нещастю, глуху сатанинську ненависть. Але це почуття швидко розвіялось, і, весь тремтячи й заплющивши очі, я простяг йому дві скалочки, які в мене лишалися. Минуло не менш як п'ять хвилин, перше ніж він набрався рішучості потягти свій жереб, п'ять хвилин болісної напруженої невідомості, які я простояв із заплющеними очима. Аж ось одну зі скалочок рвучко висмикнули з моєї руки. Жереб було кинуто, але я ще не знав, у чию користь він випав: за мене чи проти мене. Всі мовчали, а я не наважувався глянути на скалочку, яка лишилася у мене в руці. Нарешті Петерс узяв мене за руку, я примусив себе розплющити очі і з виразу Паркерового обличчя побачив, що смертний вирок ухвалено йому, а я житиму. Хапнувши ротом повітря, я впав непритомний на палубу.

Коли я прийшов до тями, то побачив розв'язку трагедії — смерть спостигла того, хто її й накликав. Паркер опору не чинив; Петерс ударив його ножем у спину, й він упав [85] мертвий. Не стану розповідати про кривавий бенкет, який відбувся зразу по тому. Такі речі можна лише уявити, але жодні слова не донесуть до свідомості витончений жах їхньої реальності. Скажу лише, що насамперед ми втамували кров'ю забитого пекельну спрагу, а потім з обопільної згоди відрубали в нього голову, руки та ноги і разом з нутрощами викинули в океан, а решту їли по шматочку протягом наступних чотирьох днів, яких я ніколи не зможу забути,— сімнадцятого, вісімнадцятого, дев'ятнадцятого і двадцятого липня.

Дев'ятнадцятого числа, коли протягом п'ятнадцяти-двадцяти хвилин лив дощ, ми за допомогою простирадла, яке вивудили драгою відразу після шторму, зуміли зібрати трохи води. її було не більше як півгалона, але й ця невеличка кількість додала нам сили й надії.

Двадцять першого ми знову почули себе в безвиході. Погода все ще стояла ясна й тепла, лише зрідка віяв бриз і напливали тумани, переважно з півночі та з заходу.

Двадцять другого числа, коли ми сиділи, притулившись один до одного й похмуро думали про свою недолю, в мене раптом промайнула думка, з якою сяйнув і проблиск надії. Я пригадав, що коли ми зрубали фок-щоглу, Петерс, який стояв біля якірного ланцюга з навітряного боку, віддав мені сокиру й попросив, якщо можна, заховати її в надійне місце, і що за кілька хвилин до того, як на бриг накотився останній велетенський бурун і залив судно водою, я відніс сокиру в кубрик і поклав у одну з комірчин, прилеглих до лівого борту. І ось тепер я подумав, що якби ми знайшли ту сокиру, то змогли б прорубати палубу над коморою і дістати звідти якусь провізію.

Коли я розповів моїм товаришам про цей план, обидва тихо скрикнули від радості, й ми всі подалися на бак.