Оповідь Артура Гордона Піма - Сторінка 20

Тут спускатися було куди небезпечніше, ніж у кают-компанію, бо прохід був вужчий; нагадаю, що всю надбудову над трапом у кают-компанію давно змило хвилями, тоді як спуск до кубрика, що являв собою простий люк площею близько трьох квадратних футів, залишився непошкоджений. Я, проте, не вагався ані секунди; як і раніше, мене обв'язали навкруг пояса мотузкою, і я хоробро пірнув у воду, ногами вниз, швидко дістався до комірчини і вже з першої спроби знайшов сокиру. Важко передати, з яким захватом і радістю зустріли мене на поверхні, а ту легкість, з якою пощастило дістати сокиру, визнали за добрий знак, що обіцяв нам кінцевий порятунок. [86]

Надія додала нам сил, і ми з Петерсом усю ніч по черзі рубали палубу — поранена рука Огастеса не дозволяла йому допомогти нам бодай трохи. Ми були такі кволі, що ледве стояли на ногах і без відпочинку могли працювати лише протягом однієї-двох хвилин, отож незабаром стало очевидно: нам знадобляться довгі години для того, щоб досягти мети — прорубати в палубі достатньо широкий отвір, крізь який ми могли б спуститися в комору. Ця обставина, одначе, анітрохи не розхолодила нас, і, протрудившись усю ніч при світлі місяця, ми вже на світанку двадцять третього липня закінчили нашу роботу.

Петерс зголосився пірнути перший. Обв'язавшись ланцюгами та мотузкою, він спустився до комори і незабаром повернувся з невеличкою банкою, яка, на нашу превелику радість, виявилася банкою оливок. Розділивши між собою оливки, ми жадібно їх з'їли і приготувалися спустити Пе-терса вдруге. Цього разу його успіх перевершив усі наші сподівання: він повернувся на палубу майже відразу з великим окостом шинки і пляшкою мадери. Вина ми випили лише по ковточку, знаючи з власного досвіду, як небезпечно ним зловживати. Шинка майже зовсім зіпсувалася від морської води за винятком шматка фунтів на два біля самої кістки. їстівну частину ми розділили, і Петерс із Огастесом не змогли втриматися — вони проковтнули свої порції вмить. Я повівся обережніше: боячись неминучої спраги, з'їв лише малий шматочок. Потім ми вирішили відпочити від трудів, що виявилися для нас дуже тяжкими.

Ополудні ми почули себе значно ліпше й з відновленими силами взялися за добування харчів. Ми з Петерсом пірнали по черзі аж до заходу сонця. Нам щастило то більше, то менше, і ми дістали з комори ще чотири банки з оливками, трохи менші, ніж перша, окіст, обплетений бутель галонів на три з чудовою мадерою і, що принесло нам особливу радість, невеличку черепаху з родини галапагоських; кілька таких черепах капітан Барнард узяв перед відплиттям зі шхуни "Мері Піттс", яка ходила в Тихий океан полювати тюленів і щойно повернулася з плавання.

У своїй оповіді мені доведеться ще не раз згадувати про цю породу черепах. Живуть вони, як, мабуть, відомо багатьом читачам, на Галапагоських островах,— острови й названо за ім'ям цієї істоти: іспанське слово galapago означає прісноводну черепаху. За незвичайну форму та поведінку їх ще іноді називають слоновими черепахами. Деякі з них мають велетенські розміри. Я сам бачив кількох, котрі [87] важили від дванадцяти до п'ятнадцяти сотень фунтів, хоча не пригадаю, аби хто-небудь із моряків розповідав, що зустрічав екземпляри важчі за вісімсот фунтів. На вигляд вони чудні й навіть бридкі. Пересуваються вони дуже повільно, важко й розмірено переставляючи лапи та несучи тулуб на висоті фута від землі. Шия в них тонка і дуже гнучка, переважно від вісімнадцяти дюймів до двох футів завдовжки, а якось я вбив черепаху, в якої від плеча до кінця голови було не менше як три фути десять дюймів. Голова в них дивовижно схожа на зміїну. Ці черепахи неймовірно довго можуть обходитися без їжі. Відомі випадки, коли їх держали в трюмі корабля по кілька років, нічим не годуючи, і по завершенні цього часу вони залишалися такими самими м'ясистими, як і на початку, і взагалі були в пречудовому стані. А в одному відношенні ці дивовижні створіння скидаються на дромадерів — одногорбих верблюдів, жителів пустелі. Під самою шиєю вони мають сумку з постійним запасом прісної води. їх іноді забивали після річного голодування і знаходили в цій сумці до трьох галонів чистої прозорої води. Годуються вони здебільшого дикою петрушкою і селерою, а також портулаком, морськими водоростями й опунцією; особливо корисна для них остання рослина, яка рясно росте на схилах прибережних пагорбів, саме там, де живе і сама черепаха. їхнє м'ясо — чудова й поживна їжа, і немає сумніву, що тисячі мореплавців, зайнятих китобійним та іншими промислами в Тихому океані, завдячують їм життям.

Черепаха, яку нам пощастило зловити в затопленій коморі, була невеликих розмірів і важила десь фунтів шістдесят п'ять — сімдесят. Нам потрапила до рук самиця, надзвичайно м'ясиста, а в її сумці ми виявили близько кварти прозорої і чистої прісної води. Це був справжній скарб, і, впавши в одному пориві навколішки, ми вознесли подяку Господеві за таку своєчасну поміч.

Нам коштувало чималих зусиль витягти черепаху крізь отвір на палубу, бо вона шалено пручалася, а сила в неї дивовижна. Вона мало не вирвалася в Петерса з рук і не шмигнула знову у воду, але Огастес накинув їй на шию зашморг і тримав її, поки я не стрибнув униз до Петерса й не допоміг йому витягти її назовні.

Ми обережно перелили воду із сумки в глек, що його, як ви, либонь, пам'ятаєте, ми дістали з кают-компанії. Потім ми відбили шийку від пляшки, заткнули її корком, і в нас вийшло щось на зразок чарки ємкістю в одну восьму пінти. [88] Кожен потім випив цю міру, й було вирішено надалі обмежитися на день саме такою кількістю.

Останні два-три дні погода стояла суха й тепла, і постелі, що їх ми добули з кают-компанії, та наш одяг цілком висохли, отож цю ніч (ніч на двадцять третє липня) ми провели у відносному комфорті, втішаючись безтурботним відпочинком після щедрої вечері з оливок та шинки, приправленої ковтком вина. Боячись, щоб уночі не знявся вітер і не поскидав наші припаси за борт, ми прив'язали їх, як могли, до уламків брашпиля. Черепаху вирішили зберегти живою якомога довше і тому перекинули її на спину й теж старанно прив'язали.

Розділ тринадцятий

24 липня. Цей ранок ми зустріли навдивовижу бадьорими. Незважаючи на небезпечне становище, в якому ми досі перебуваємо, не знаючи, правда, де ми дрейфуємо, але знаючи, що до суходолу дуже далеко, незважаючи на те, що їжі в нас тижнів на два, не більше, і то за умов якнайсуворішої економії, а питної води майже не залишилося і нас жене за вітром невідомо куди на жалюгідній, розбитій штормом посудині, незважаючи на все це, ми схильні сприймати нинішні знегоди лише як дрібні неприємності порівняно до куди жахливіших нещасть та небезпек, яких ми завдяки провидінню зовсім недавно уникнули,— настільки відносні поняття добра і поняття зла.

Коли розвиднілося, ми хотіли були знову спробувати щастя в коморі, але почалася гроза з блискавками, полив дощ, і ми вирішили набрати води за допомогою того самого простирадла, яке вже використовували для цієї мети. Ми не додумалися ні до чого ліпшого, як, поклавши на середину простирадла юферс, розтягти його на руках. Вода збиралася на простирадлі, збігала досередини і просочувалася в підставлений знизу глек. У такий спосіб ми майже наповнили нашу посудину, але тут із півночі налетів лютий шквал, і корпус колишнього "Дельфіна" почало так гойдати, що ми не могли встояти на ногах і мусили облишити це діло. Ми пробралися на бак і, міцно прив'язавшися до уламків брашпиля, як робили й раніше, стали чекати, коли вщухне погода, з набагато більшим спокоєм, ніж можна було сподіватися від нас за подібних обставин. Над полудень вітер ще посилився, а надвечір налетів справжній ураган, піднявши [89] на морі височенну хвилю. Проте досвід уже навчив нас прив'язуватися вельми надійно, і ми перебули цю виснажливу ніч у відносній безпеці, хоча щохвилини через нас перекочувалися хвилі, що загрожували змити нас за борт. На щастя, погода була тепла, і вода навіть приємно освіжала.

25 липня. На ранок буря втихла до бризу швидкістю миль десять на годину, хвиля помітно зменшилася, і вода до нас уже не діставала. На превелике наше горе, виявилося, що хвилі змили в море дві банки з оливками та окіст, хоча вони й були прив'язані дуже ретельно. Черепаху ми вирішили поки що не забивати і задовольнилися сніданком з кількох оливок, запивши його міркою води, яку наполовину змішали з вином,— такий напій не викликав важкого сп'яніння, як то було після портвейну, а навпаки, збадьорив нас і підкріпив. Море залишалося ще бурхливим, і ми не могли поновити пошуки провізії в коморі. Протягом дня крізь отвір у палубі спливали всілякі непотрібні нам речі й умить зникали за бортом. Ми також помітили, що корпус колишнього "Дельфіна" чомусь нахилився дужче, аніж раніше, й ми не могли стояти на палубі, не прив'язуючись до чого-небудь. Ось так минав цей похмурий і невдалий день. Ополудні сонце виглянуло з-за хмар майже в зеніті, й ми зрозуміли, що північні та північно-західні вітри, які віяли майже безперервно, винесли нас до екватора. Надвечір з'явилося кілька акул, і ми неабияк стривожилися, коли одна величезна хижачка нахабно підпливла зовсім близько до нас. Був момент, коли судно сильно нахилилося, палуба занурилася під воду, й страховище опинилося під люком до кают-компанії майже впритул до нас і сильно вдарило Петерса хвостом. Потім хвилею акулу віднесло геть, і ми зітхнули з полегкістю. Мабуть, у спокійну погоду вбити її було б не важко.

26 липня. Вранці вітер майже вщух, хвиля на морі була невисока, й ми вирішили знову взятися за пошуки харчів у коморі. Протягом дня пірнали туди кілька разів, аж поки переконалися, що більше тут не знайдемо нічого, бо вночі хвилі проламали перегородку, і все, що було в коморі, змило в трюм. Можна собі уявити, який нас опанував розпач, коли ми зробили це відкриття.

27 липня. Море майже заспокоїлося, віє легкий вітерець з півночі й заходу. Ополудні сильно пряжило сонце, й ми сушили одяг. Потім купалися — це тамувало спрагу й узагалі давало полегкість; мусили, проте, стерегтися — цілий день навколо брига шастали акули. [90]

28 липня. Ясна, безвітряна погода.