Опудало - Сторінка 26

–Чого ми з тобою, мов двоє дурників, розревлися на очах у всіх! Хіба ми ховаємо когось?.. Навпаки – ми живі! Ми живемо на повен хід! Ми здійснимо ще щось надзвичайне!

Потім, нашвидку поснідавши, відключили електрику й газ, перекрили воду в садовій колонці й позамикали всі двері. Навантажили два чемодани й мішок яблук на садовий візок. Зверху Микола Миколайович поклав картину, дбайливо загорнуту в старий рушник, якого вишила хрестом іще бабуся Колкіна; це була їхня "Машка". І вони пішли на пристань, гнані внутрішньою тугою, яку обоє намагалися приховати одне від одного.

– Дідусю, – сказала Ленка, допомагаючи Миколі Миколайовичу везти візок, – ти здорово придумав з "Машкою". – Вона схопила картину. – Краще я її понесу. Повісимо її на найвидніше місце і всі картини згадаємо. – Зазирнула йому в очі: – Правда, дідусю?..

– Правда, Олено! – відповів Микола Миколайович і чомусь засміявся.

– А чого ти смієшся? – не зрозуміла Ленка. – Чого радієш?

– У мене для цього сила причин, – збуджено відповів Микола Миколайович. – Зараз сядемо на катер, і я тобі їх вичерпно викладу.

І отоді-то вони й почули знайомі тривожні вигуки:

– Тримай! Три-и-ма-ай!

Слідом розлігся свист і тюкання погоні. Ленка звично втягнула голову в плечі. Микола Миколайович помітив це й запитав:

– Ти що, знову злякалася? Забула, яка ти хоробра?..

Ленка кивнула, дослухаючись до криків, які лунали чимраз ближче.

– А ти не забувай, – суворо мовив Микола Миколайович.

– Я намагаюся, – сказала Ленка.

Вона приготувалася до зустрічі з незламною Залізною Кнопкою та її дружками. А що, коли вони зараз улаштують їй "почесні проводи", кричатимуть на неї "Опудало" на очах у всіх пасажирів катера? Що тоді? Легкий озноб пройняв її тіло, проте вона все ж напружилась і поклала собі: якщо вони це зроблять, то вона кинеться битися. Вона не відступить. Ні, не відступить!..

– Потримай, будь ласка! – Ленка віддала Миколі Миколайовичу згорток з картиною і поволі, якось по-новому, відкинувши голову назад, пішла назустріч крикам, що лунали вже зовсім близько.

Але потім сталося щось несподіване – вона побачила, що біжить Димка! А слідом за ним, на чолі з Мироновою і Кудлатим, майже весь шостий клас – може, чоловік двадцять, – вони гнали Димку! А вона перелякалася – от комедія!

Димка біг незграбно, підтюпцем, мов курка з підбитим крилом, притискаючися до огорожі, щоб його менше було видно, й щохвилинки озирався назад побілілим від страху обличчям.

Зате у переслідувачів очі горіли лютим вогнем, щоки палали нервовим рум'янцем людей, які мали право на гнів.

Хтось ухопив Димку за руку, хтось підставив ніжку. Він упав, одразу ж підхопився, вирвався з чіпких рук переслідувачів і побіг далі, мелькаючи п'ятами.

Усі шквалом промчали повз Миколу Миколайовича й Ленку, не помічаючи їх.

Вони кричали:

– Тримай його!

– До школи! Жени до школи!..

– Попався, гаде!..

Вони зникли так само швидко, як і з'явилися.

– Дідусю, – самими губами вимовила Ленка, – отже, Димка таки признався?

– Виходить, признався, – відповів Микола Миколайович.

– А що тепер буде? – запитала вона, втупившись у Миколу Миколайовича переляканими очима.

– Що буде? Тепер вони з тебе зроблять героя.

– Еге?.. – Ленка відверто засміялася. – Що ж мені робити?

– Ну, святкуй перемогу! – Микола Миколайович чомусь із сумом та подивом поглянув на Ленку.

– Я збігаю, – сказала Ленка, – подивлюся…

– Не треба, Олено! – попросив Микола Миколайович. – Лежачого не б'ють.

– Але я тріумфую! – чомусь із викликом вигукнула Ленка. – Я святкую перемогу!

– Олено, стривай! – спробував зупинити її Микола Миколайович.

Проте Ленка не послухалася його й кинулася слідом за дітьми до школи.

Микола ж Миколайович незграбно потягнув візок, перекинув його – чемодани, мішок з яблуками й картина впали. Він швидко підняв візок, склав усе назад, відкотив його вбік, узяв картину й заквапився за Ленкою.

Ленка вбігла в клас, коли Димка під натиском дітей, рятуючись од них, виліз на підвіконня.

– Бий його! – заволав Валька й схопив Димку за ногу, щоб стягти з підвіконня.

– Не примазуйся! – із зневагою ввірвала його Залізна Кнопка. – Не лізь до нас із своїми брудними руками!

Кудлатий стусонов Вальку, і той відскочив убік. А діти почали поволі наступати на Димку, як колись наступали на Ленку.

– Пустіть мене! – скрикнув він. – А то я… – він безпорадно озирнувся в пошуках порятунку, – вистрибну у вікно!

– Не вистрибнеш! – сказала Миронова. – Ніжку зламаєш, а це боляче.

Димка зацькованими очима подивився на Залізну Кнопку, весь якось у відчаї випростався й розчинив вікно.

Всі: "Ах!" – і відсахнулися.

Ото саме в цей час у клас і вбігла Ленка. Ніхто її не бачив, бо вони всі стояли до неї спиною. Вся їхня увага була прикута до Димки.

– Злізь з вікна! – тихо й спокійно промовила Ленка. Димка рвучко оглянувся, побачив Ленку… і зістрибнув з підвіконня.

– Наша красуня прийшла! – проспівала Шмакова, хоч у її голосі відчувалася якась непевність.

Діти веселою юрмою оточили Ленку:

– Привіт, Опудало!

– Здорова будь!

– Наше вам!..

– Виявляється, ти молодець, Безсольцева! – Кудлатий ляснув Ленку по плечі.

– От добре, що ти ще не поїхала, – сама Залізна Кнопка, усміхаючись, підходила до Ленки. – Чому ж ти нам одразу все не сказала?.. Втім, це твоє особисте діло.

А Димка тим часом зметикував, що всі про нього забули, прослизнув понад стіною поза спинами дітей до дверей, узявся за ручку, обережно натис, щоб відчинити без скрипу й утекти… Ах, як йому хотілося щезнути саме зараз, поки Ленка не поїхала, а потім, коли вона поїде, коли він не буде бачити її осудливих очей, він що-небудь придумає, неодмінно придумає… Останньої миті він оглянувся, зіткнувся поглядом з Ленкою – і завмер.

Він стояв сам біля стіни, потупивши очі.

– Поглянь-но на нього! – сказала Залізна Кнопка Лен-ці. Голос у неї тремтів від обурення. – Навіть очей не може підвести!

– Так, незавидна картина, – сказав Васильєв. – Обліз трішки.

Ленка поволі підступила до Димки.

Залізна Кнопка йшла поруч з Ленкою, говорила їй:

– Я розумію, тобі важко… Ти йому вірила… Зате тепер побачила його справжнє обличчя!

Ленка підійшла до Димки впритул – варто їй простягнути руку, і вона доторкнулася б до його плеча.

– Затопи йому по пиці! – вигукнув Кудлатий. Димка рвучко повернувся до Ленки спиною.

– Я казала, казала! – Залізна Кнопка була у захваті. Голос її лунав переможно. – Час відплати нікого не обмине!.. Справедливість перемогла! Хай живе справедливість! – Вона вихопилася на парту. – Хло-о-пці! Дів-ча-та! Сомову – найжорстокіший бойкот!

І всі закричали:

– Бойкот! Сомову – бойкот!

Залізна Кнопка піднесла вгору руку:

– Хто за бойкот?

І всі діти піднесли за нею руки – цілий ліс рук витав над головами.

"От і все, – подумала Ленка, – от Димка й дочекався свого кінця".

А діти тягли руки, тягли, й оточили Димку, й відірвали його від стіни, і ось-ось він мав зникнути для Ленки в кільці непрохідного лісу рук, власного жаху та її тріумфу й перемоги.

Всі були за бойкот!

Тільки єдина Ленка не піднесла руки.

– А ти? – запитала Залізна Кнопка.

– А я – ні, – просто сказала Ленка й винувато, як колись, усміхнулася.

– Ти йому простила?-запитав приголомшений Васильєв.

– Ото дурна, – сказала Шмакова. – Він же тебе зрадив.

Ленка стояла біля дошки, притулившися стриженою потилицею до її чорної холодної поверхні. Вітер минулого шмагав її по обличчю: "Опуда-ло-о! Зра-дни-ця!.. Спалити її на вогнищі-і-і!"

– Але чому, чому ти проти?! – Залізній Кнопці хотілося зрозуміти, що заважало цій Безсольцевій оголосити Димці бойкот. – Саме ти – проти. Тебе ніколи не можна зрозуміти… Поясни!

– Я була на вогнищі, – відповіла Ленка. – І по вулиці мене ганяли. А я ніколи нікого не буду ганяти… І ніколи нікого не буду цькувати. Хоч убийте!

– Яка хоробра! – Шмакова лиховісно хихикнула: – Одна проти всіх!

– Коли так, то Опудалу теж бойкот! – загорлав Валька. – Ату-у-у їх! – Він свиснув.

Але свист його згас, бо ніхто його не підтримав.

У цей час з'явилася весела й ошатна Маргарита Іванівна.

– Це що ще за збори? Ви що, дзвінка не чули? – сказала вона. – Швидко по місцях! У мене приголомшлива новина… – Маргарита Іванівна помітила Лейку: – Ти ще не поїхала? Це чудово! – Її погляд зупинився на Ленчиній стриженій голові. – Ти що, захворіла?..

– Вона спалила коси біля вогнища, – сказав Васильєв, – і постриглася.

– Біля вогнища? – перепитала Маргарита Іванівна. – Біля якого вогнища?

Але приголомшлива новина, про яку Маргарита Іванівна хотіла усіх повідомити, била в ній ключем, і вона відразу забула або, точніше, звикла до того, що Ленка пострижена, бо обпалила коси біля якогось вогнища.

– Діти, діти! Увага!.. – Вона постукала кісточками пальців по столу, щоб усіх утихомирити. – У-ва-га!.. Слухайте! – Голос у Маргарити Іванівни дзвенів надзвичайно радісно: – Зараз вам Лена Безсольцева розповість приголомшливу новину.

– Яку новину? – не зрозуміла Ленка.

– То ти нічого не знаєш? – здивувалася Маргарита Іванівна. – Хіба тобі дідусь нічого не казав? Не може бути!.. Ну гаразд! Тоді я вам усе скажу сама. – Вона пройшлася поміж рядами, повернулася до вчительського столу. – Діти! Я щойно довідалася, що всім вам добре відомий Микола Миколайович Безсольцев, Ленин дідусь, подарував місту свій будинок і колекцію картин, яку збирали кілька поколінь Безсольцевих і яка належить пензлю їхнього предка, художника, який жив у дев'ятнадцятому столітті!.. Тепер у нас теж буде міський музей! – Музей?! – Ленка була приголомшена.

– А скільки йому заплатили? – з цікавістю запитав Валька.

– Я ж пояснила – він це все подарував! – знову радісно сказала Маргарита Іванівна.

– Задарма? Все-все задарма?..

– Авжеж, – відповіла Маргарита Іванівна. – Розумієте, який це чудовий початок для великої і благородної справи!

Валька розгубився. Смисл життя втрачав для нього основу. Він хотів заробити багато-багато грошей, він мав це за найбільше щастя, тому що за гроші він купив би собі автомашину, кольоровий телевізор, моторний човен і жив би собі на втіху. І раптом "хтось", з власної волі, відмовляється від усіх цих багатств. Від будинку, який коштує тисячі. Від картин, які, кажуть, коштують мільйон.

І весь клас ахнув. Діти, звісно, не розуміли справжнього значення картин, які Микола Миколайович віддав місту, але славнозвісний будинок на горбі вони знали від самого дитинства.