Опудало - Сторінка 27

Він, хоча був для них казковим палацом, про який вони знали стільки дивовижних історій, існував для них реально. І те, що тепер будинок Безсольцевих належить місту, справило на них разюче враження. Вони з захопленням і з великим зачудуванням дивилися на Ленку як на людину, причетну до чогось їм незрозумілого, але чудесного.

У класі було так тихо, так нескінченно тихо, що нерішучий стукіт у двері пролунав надто гучно.

– Так-так, увійдіть! – сказала Маргарита Іванівна. Двері прочинилися, і в отворі з'явилася постать Миколи

Миколайовича. В руці він тримав щось загорнуте в рушник. І весь клас, підкоряючись якомусь новому, незбагненному почуттю, безгучно підвівся перед Миколою Миколайовичем.

– Пробачте, – сказав він. – Я мушу перервати вас. – Лено, ми запізнюємося на катер.

– Товаришу Безсольцев… Миколо Миколайовичу! –

Маргарита Іванівна схопила його за руку й втягнула в клас. – Це ви?! Заходьте, будь ласка.

– Ми йдемо, йдемо… – Сказав Микола Миколайович. – Ми не будемо вам заважати.

– Дозвольте передати вам… – Маргарита Іванівна розхвилювалася, – наше захоплення… Ви така людина! Така людина!.. Я вперше в житті зустріла таку надзвичайну людину. Спасибі вам! Слово честі, я зараз розревуся…

– Пробачте, – Микола Миколайович був украй збентежений.

"Отже, вони про все довідалися, – подумав Микола Миколайович. – Отже, хтось, на хвості уже розніс цю новину по всьому місту". Йому стало радісно й сумно водночас: йому хотілося повідомити про це Ленку самому.

Річ у тім, що коли Микола Миколайович віддавав свою заяву з приводу будинку та картин до райвиконкому, то там виявилася давня знайома, директор місцевої музичної школи. І вона краєчком вуха почула, про що він говорив, дочекалася в коридорі, підбігла до нього й запитала підкреслено шанобливо й трохи витіювато:

– Миколо Миколайовичу, може, ви будете такі ласкаві, що дозволите не робити з вашої заяви таємницю?..

Він кивнув, що начебто дозволяє, бо побачив, що вона дуже схвильована, і зрадів цьому. Одначе наступної миті подумав, що краще їй цього не дозволяти, але її вже не було в коридорі, як оком змигнути вона десь зникла.

– Дідусю, ти заради мене?! – запитала Лена. – Всі картини?! Як же ти житимеш без них?..

– Не тільки заради тебе, хоча ти й відіграла в цьому не останню роль, – голосно й вільно відказав Микола Миколайович. Він зробив незвично широкий жест рукою і став раптом розкутим, легким, святковим, гарним. – Це давня моя мрія. Вчора вона знову завітала до мене. І ось…

Микола Миколайович замовк і довго-довго мовчав, так довго, що встиг роздивитися уважніше, ніж завжди, обличчя дітей, які сиділи перед ним і з якими в нього були такі складні стосунки.

Та хіба все це мало значення, коли він вийшов на такий ясний і простий шлях?

Микола Миколайович усміхнувся – ні, не їм, а собі, своїм думкам, своїй пекельній життєвій силі, яка билася в нього в грудях.

Він дивився на їхні обличчя, намагаючись заглянути в очі, й побачив, що в багатьох з них б'ється допитлива думка, а в деяких байдужість, а ще в деяких навіть злість і нерозуміння. Ллє ж є такі, в яких б'ється, б'ється й пробивається допитлива думка, і це буде завжди! І раптом, миттю натхненний, раптом збагнувши, що це необхідно зробити, він підніс над головою картину, досі загорнуту в рушник, вишитий хрестом, і сказав:

– Ця картина для мене дуже дорога. Тут зображено нашу старовинну співгромадянку. –Микола Миколайович суворо подивився на Маргариту Іванівну. – Вона була вашою попередницею, вчителькою російської словесності тут, у містечку… сто років тому. – Він усміхнувся: – Не думайте, що це було так уже й давно… Вона всього лише моя бабуся. – І додав просто й тихо: – Цю картину я дарую вашій школі.

– Дідусю! – сказала Ленка зі страхом і з німим почуттям глибокої поваги до вчинку Миколи Миколайовича. – Ді-ду-сю!

Ні, навіть вона не могла збагнути тої миті всю велич свого діда Миколи Миколайовича Безсольцева.

– Ходімо! – Микола Миколайович міцно взяв Ленку за руку. – Катер нас не чекатиме, хоч, може, ми з тобою і стали знаменитими людьми.

– Я вас проводжу, – раптом оголосила Маргарита Іванівна.

– Що ви, – заперечив Микола Миколайович, – це зайве. Маргарита Іванівна зніяковіла й зашарілася:

– Заразом проводжу й чоловіка… Він у мене цим же катером їде.

І вони троє вийшли з класу.

Востаннє майнула Ленчина стрижена голова, востаннє Микола Миколайович блиснув своїми великими латами на рукавах пальта, і вони зникли, супроводжені німою тишею.

– На яких людей ми руку підняли! – порушив тишу Васильєв і тяжко зітхнув: – Е-е-ех!

– Усе через Сомова, – Кудлатий підлетів до Димки, міцно стиснувши кулаки.

Одні з них забули, що вони самі теж ганяли Ленку. Другі забули, що жили, нібито вся ця історія їх не обходить. Треті, що хотіли заступитися за Ленку, та не встигли… Кожен, звісно, відчував якийсь сором перед самим собою, перед іншими, але в цьому важко признаватися, і всі вони дружно й одностайно звинувачували тільки Сомова.

– Бойкот – Сомову! – вигукнула Залізна Кнопка. – Голосуємо!

Проте голосування знову не вийшло, бо в двері просунулося життєрадісне обличчя Маргарити Іванівни.

– Директор мені дозволив. Я тільки туди й назад. А ви сидіть тихо. – Вона хотіла вже зникнути, але чомусь запитала:– До речі, що це ви кричали про бойкот? Знову?.. Кому? За що?

– Вашому Сомову! Ось кому! – Миронова вперше за весь час цієї боротьби зблідла від хвилювання. – Він двічі зрадник!

– Сомов – зрадник?.. – Маргарита Іванівна, як і перед тим, стояла в дверях. – Нічого не розумію.

– Він розповідав вам, що ми втекли в кіно? – запитала Миронова.

– Ну, розповідав, – Маргарита Іванівна усміхнулася. Вона подумала про те, що вони зовсім іще діти, граються в якихось зрадників.

– А ми думали, що це вчинила Безсольцева!

– Ганяли її, били! Сміялися з неї, – сказав Васильєв. – А Сомов мовчав.

– І ви мовчали, Маргарито Іванівно, – раптом тихо, але виразно й нещадно промовила Миронова.

– Я мовчала?.. – Маргарита Іванівна злякано подивилася на Миронову і зайшла в клас, причинивши двері. – Я гадала, Сомов вам усе розповів… – Вона подивилася на Димку: – Як же так сталося, Сомов?

Димка нічого не відповів і не підвів голови.

– Чекайте, Сомов вам відповість, – сказав Васильєв.

– Маргарито Іванівно, катер відійде! – крикнув Валька. – І чоловік ваш тю-тю!

– Катер?.. – схопилася Маргарита Іванівна. – Почекайте! Я швидко, я зараз… – Вона хотіла була піти, але чомусь не пішла. – Давайте спокійно розберемося!.. Отже, Сомов усе приховав? Але при чому тут Безсольцева?..

– Тому що вона взяла вину на себе, – пояснила Миронова. – Вона хотіла допомогти Сомову… А він її зрадив!

– Ось чому вона мене так чекала, – з жахом здогадалася Маргарита Іванівна. – Вона сподівалася, що я вам усе розповім, а я забула… Все забула.

Маргарита Іванівна раптом зрозуміла, що сталася страхітлива історія, що Лена Безсольцева сподівалася на її допомогу. А вона все-все забула. Це відкриття так її приголомшило, що вона на якийсь час геть забула про дітей, які кричали й галасували з приводу Димки Сомова. Власна нікчемність – ось що займало її увагу…

– То хто за бойкот? – Миронова вкотре здійняла вгору руку.

– Особисто я умиваю руки, – несподівано сказав Рудий. – Сомова зневажаю… Коли Попов учора розповів нам про Ленку, то мене начебто обухом по голові торохнули. Але оголошувати йому бойкот тепер я не буду… Коли Ленка проти, то й я проти. Я завжди був як усі. Всі били, я бив. Тому що я Рудий і боявся вирізнитися. – Він майже кричав і майже плакав: голос у нього весь час зривався. – А тепер – крапка! Хоч з ранку до вечора репетуйте: "Рудий!" – я все робитиму по-своєму, як вважаю за потрібне. – І вперше, може, за своє життя полегшено зітхнув.

Маргарита Іванівна мигцем, непомітно глянула на годинник: до відходу катера лишалося десять хвилин. Вона подумала, що їй треба негайно бігти. Чоловік на неї чекатиме, хвилюватиметься, що-небудь вигадає неймовірне, наприклад, що вона його розлюбила… А вона не могла, не могла піти!..

– Як же ти все приховав?.. –несподівано чужим високим голосом запитала в Димки Маргарита Іванівна. – Як?! – Вона з гнівом схопила його за плечі й міцно струсонула: – Відповідай! Тобі не вдасться відмовчатися. Доведеться все розповісти!

– А що, я один мовчав?.. – вихопилося в Димки. – От Шмакова й Попов теж усе знали.

Весь клас в один голос видихнув:

– Як?! І Шмакова?

– Слухайте… – признався Попов. – Вона теж. Ми разом з нею під партою сиділи.

– І ти мовчав? – запитала Миронова в Попова. – Заради Шмакової?

– Заради мене, – Шмакова усміхнулася.

– А інша людина в цей час страждала й мучилася, – мовив Рудий.

– А мені було цікаво, – відповіла Шмакова, – коли ж Димочка признається… А він крутив… виляв! – Вона повернулася до Димки: – А ми з Поповим, між іншим, Димочко, нікого не зраджували.

Кудлатий підскочив до Шмакової і замахнувся:

– Ух, Шмакова!

Попов кинувся на Кудлатого й схопив його за руку:

– Обережніше! – І сказав голосно, щоб усі чули: – Слухайте! Вона добра.

– Яка вона добра! – Кудлатий відштовхнув Попова, але чомусь не став з ним битися. – Ти придивися до неї, бевзю!

– Ну, недобра я! – зло сказала Шмакова. – На добрих воду возять.

– Вона наговорює на себе, – мовив Попов.

– Не потребую я твого захисту, Попику, – сказала Шмакова. – І сидіти я з тобою не хочу. – Вона взяла свій портфель. – І взагалі я люблю переміну місць, – майже весело, з викликом проспівала вона своїм звичайним голосом. – Сяду я до бідолашного Димочки, а то його всі покинули, – і вона сіла на Ленчине місце.

Попов рушив за нею слідом, нібито він був прив'язаний до неї невидимою мотузочкою: куди вона, туди і його мотузочка тягла. Він дійшов до сомовської парти й зупинився. І не знав, що робити далі. Мовчки стояв над Шмаковою.

– А я хотів бути дужим, – сказав Кудлатий і поглянув на свій кулак. – Думав, лишуся в лісі, як батько. І всі мене боятимуться. Всі Вальки… І всі Петьки… Ото й лад настане– Він тицьнув себе в обличчя кулаком. – Добре собі пику набити б.

– Слухайте! – раптом вигукнув Попов. – Що ж це таке відбувається?.. Шмакова до Сомова сіла, а він-зрадник!..

– Правильно, – сказала Миронова. – Бойкот зраднику! – Вона піднесла руку:.