Останнє бажання - Сторінка 17

Вийняв стилет з-за халяви, застромив за пояс. Натиснув клямку. В кімнатці було темно. Але не для відьми́на.

Переступаючи поріг, він рухався вдавано повільно, сонно, неквапом зачинив за собою двері. Наступної ж миті, сильно відштовхнувшись, плигнув довгим стрибком-рибкою, звалився просто на того, хто сидів на його ліжку, притис його до постелі, ліву руку просунув йому під підборіддя, сягнув за стилетом. Але не видобув. Щось було не так.

— Зовсім непогано, як для початку, — озвалася вона приглушеним голосом, нерухомо лежачи під ним. — Я припускала подібну можливість, але не думала, що ми так швидко опинимося разом у ліжку. Забери руку з мого горла, будь ласка.

— Це ти.

— Це я. Слухай, є два варіанти. Перший: ти злазиш з мене і ми порозмовляємо. Другий: залишаємось як є, але я б хотіла принаймні чоботи зняти.

Відьми́н вибрав перший варіант. Дівчина зітхнула, встала, поправила волосся і спідницю.

— Засвіти свічку, — сказала. — Я не така зіркá в темряві, як ти, а люблю бачити свого співрозмовника.

Вона підійшла до столу, висока, худорлява, гінка, сіла, витягаючи перед собою ноги у високих чобітках. Видавалося, що не мала жодної зброї.

— Маєш щось випити?

— Ні.

— Ну то добре, що я принесла, — засміялася вона, ставлячи на столі дорожню баклажку і два шкіряні кубки.

— Вже майже північ, — холодно промовив Геральт. — Може, перейдімо до справи?

— Зараз. От, пий. Твоє здоров'я, Геральте.

— Навзаєм, Жуланко.

— Мене, курча мать, звати Ренфрі, — вона різко підняла голову. — Я дозволяю тобі пропускати княжий титул, але припини називати мене Жуланкою.

— Тихше, розбудиш весь дім. Чи я нарешті довідаюся, чого ти сюди залізла через вікно?

— Але ж ти нездогадливий, відьми́не. Я хочу врятувати Блавікен від різанини. Щоб це з тобою обговорити, я лазила по дахах, як кішка в березні. Цінуй.

— Ціную, — відповів Геральт. — Однак не розумію, яка користь з цієї розмови. Ситуація ясна. Стрегобор сидить у чародійській вежі; ти б мусила взяти його в облогу, щоб видобути звідти. Якщо це зробиш, твій глейт тобі не допоможе. Одуен не стане тебе захищати, коли ти відкрито порушиш закон. Війт, варта, весь Блавікен виступить проти тебе.

— Якщо весь Блавікен виступить проти мене, то страх як пожалкує, — Ренфрі усміхнулася, показуючи хижі білі зуби. — Ти придивився до моїх хлопців? Ручаюся тобі, вони своє ремесло знають. Уявляєш, що станеться, якщо дійде до бійки між ними і тими телятами з варти, які щокроку спотикаються об власні галябарди?

— А ти, Ренфрі, уявляєш, що я спокійно стоятиму і споглядатиму на таку бійку? Як бачиш, мешкаю у війта. При потребі випадає мені стати на його боці.

— Не сумніваюся, — посерйознішала Ренфрі, — що станеш. Тільки, мабуть, сам, бо решта по підвалах поховається. Нема на світі войовника, котрий би управився з сімома мечниками. На це жодна людина неспроможна. Але, біловолосий, перестаньмо лякати одне одного. Я вже казала: різанину і кровопролиття можна відвернути. Конкретніше: є дві особи, що можуть це відвернути.

— Перетворююся на слух.

— Одна, — промовила Ренфрі, — це сам Стрегобор. Добровільно вийде зі своєї вежі, я заберу його десь на пустків'я, а Блавікен знову зануриться в солодку апатію і невдовзі про все забуде.

— Стрегобор, може, і справляє враження несповна розуму, але не аж так.

— Хто знає, відьми́не, хто знає. Існують аргументи, яких не можна відхилити. До таких належить, наприклад, тридамський ультиматум. Я поставлю чарівникові тридамський ультиматум.

— А в чому полягає цей ультиматум?

— Це моя солодка таємниця.

— Ну нехай. Я, однак, сумніваюся в його результативності. Коли Стрегобор говорить про тебе, йому аж зуби цокотять. Ультиматум, що переконав би його добровільно віддати себе у твої гарні ручки, мусив би бути дійсно несогіршим.. Однак перейдімо до другої особи, яка могла б відвернути різанину в Блавікені. Я спробую відгадати, хто це.

— Мені цікаво, наскільки ти здогадливий, біловолосий.

— Це ти, Ренфрі. Ти сама. Виявиш дійсно княжу, та що там — королівську великодушність і відмовишся від помсти. Я вгадав?

Ренфрі закинула голову назад і голосно засміялася, встигнувши затулити уста долонею. Потім споважніла і вп'яла у відьми́на блискучі очі.

— Геральте, — сказала, — я була князівною, але у Крейдені. Я мала все, чого душа забажає, навіть просити не доводилось. Слуг на кожен кивок, сукні, черевички. Трусики з батисту. Клейноти і блискітки, буланого коника, золотих рибок у басейні. Ляльок і ляльковий будиночок, більший від оцієї твоєї кімнати. І так було аж до дня, коли той твій Стрегобор і ота лярва Арідея наказали ловчому забрати мене до лісу, зарізати й принести їм серце і печінку. Чудово, правда?

— Ні, швидше огидно. Я радий, що ти тоді впоралася з ловчим, Ренфрі.

— Де б там упоралася, гімно правда. Він змилосердився і відпустив мене. Але перед тим зґвалтував, сучий син, відібрав сережки й золоту діадемку.

Геральт подивився просто їй у вічі, бавлячись медальйоном. Вона не спустила погляду.

— І це був кінець князівни, — вела вона далі. — Сукенка порвалася, батист безповоротно втратив білизнỳ. А потім були тільки бруд, голод, сморід, побої й копняки. Я віддавалася всіляким ледащам за миску юшки чи дах над головою. Знаєш, яке в мене було волосся? Як шовк, а сягало на добрий лікоть нижче сідниць. Коли я набралася вошей, то його обрізали овечими ножицями, попри саму шкіру. Так вже й не відросло як слід.

Вона на хвилю замовкла, відгорнула з чола нерівні пасемка.

— Я крала, щоб не здохнути з голоду, — заговорила знову. — Вбивала, щоб не вбили мене. Сиділа у смердячих сечею льохах, не знаючи, чи завтра мене повісять, чи лише відшмагають і виженуть. А весь цей час моя мачуха і твій чарівник чигали на мене, підсилали убивць, пробували отруїти. Наводили чорні чари. Великодушність виявити? Вибачити йому по-королівськи? Я йому по-королівськи голову відірву, а, може, спершу обидві ноги, буде видно.

— Арідея й Стрегобор намагалися тебе отруїти?

— Атож. Яблуком, заправленим витяжкою із беладони. Мене врятував один гном. Дав мені блювотне, від якого, я думала, вивернуся як панчоха. Але вижила.

— Це був один із семи гномів?

Ренфрі, що саме наливала, завмерла з баклажкою над кубком.

— Ого, — сказала. — Ти багато про мене знаєш. А що? Маєш щось проти гномів? Чи проти інших гуманоїдів? Правду кажучи, вони були до мене добрішими, ніж більшість людей. Але це тебе не обходить. Я казала: Стрегобор та Арідея цькували мене як дикого звіра, доки могли. Пізніше вже не могли, я сама перетворилася на мисливця. Арідея скопитилася у власному ліжку, пощастило їй, що я не дорвалася до неї раніше, я для неї мала спеціальну програму. А тепер маю таку для чародія. Геральте, як ти вважаєш, він заслужив смерті?

— Я не суддя. Я відьми́н.

— От-от. Я казала, що є дві особи, що можуть відвернути кровопролиття у Блавікені. Друга — це ти. Тебе чарівник впустить до вежі, а тоді ти його вб'єш.

— Ренфрі, — спокійно промовив Геральт, — ти по дорозі до моєї кімнатки, бува, не впала на голову?

— Ти відьми́н чи ні, курча мать? Кажуть, що ти вбив шишимору, привіз її на віслюку, щоб заплатили. Стрегобор гірший за шишимору, вона лишень позбавлена розуму худобина і вбиває, бо такою її боги сотворили. А Стрегобор — жорстокий маніяк, виродок. Привези його до мене на віслюку, а я не пожалію золота.

— Я не найманий збір, Жуланко.

— Ти не найманий збір, — згодилася вона з усмішкою. Відхилилася на опертя ослінчика і схрестила ноги на столі, не роблячи найменшого зусилля, щоб прикрити стегна спідницею. — Ти відьми́н, оборонець людей, яких захищаєш від зла. А в цьому випадку Зло — це вогонь і залізо, які почнуть тут гуляти, коли ми станемо одне проти одного. Тобі не здається, що я пропоную найменше зло, найкращий розв'язок? Навіть для цього сучого сина Стрегобора. Ти можеш убити його милосердно, одним ударом, зненацька. Він навіть не зрозуміє, що помирає. А я йому такого не гарантую. Навпаки.

Геральт мовчав. Ренфрі потягнулася, піднімаючи руки вгору.

— Я розумію твої вагання, — сказала. — Але відповідь мушу знати негайно.

— Ти знаєш, чому Стрегобор і княгиня хотіли тебе вбити, тоді у Крейдені і пізніше?

Ренфрі різко випросталася, зняла ноги зі столу.

— Це ж очевидно, — вибухнула. — Хотіли позбутися первородної доньки Фредефалька, бо я була спадкоємицею престолу. Діти Арідеї походили від морганатичного шлюбу і не мали жодних прав на…

— Я не про це, Ренфрі.

Дівчина опустила голову, але лише на мить. Її очі блиснули.

— Ну, гаразд. Я начебто проклята. Зурочена ще в материнському лоні. Я…

— Продовжуй.

— Потвора.

— І це так?

Якийсь час, недовгий, вона видавалася безборонною і розбитою. І дуже сумною.

— Не знаю, Геральте, — шепнула, після чого її риси знову ствердли. — Звідки ж мені, курча мать, знати? Коли поріжу палець, тече кров. Щомісяця теж тече кров. Коли обжеруся, болить живіт, як надудлюся — голова. Коли я весела, то співаю, а якщо сумна — лаюся. Як ненавиджу когось, то вбиваю, а як… Ех, до дідька, досить того. Твоя відповідь, відьми́не.

— Моя відповідь — ні.

— Пам'ятаєш, що я казала? — спитала вона після хвилинного мовчання. — Є пропозиції, яких не можна відхилити, наслідки бувають страшні. Я тебе серйозно попереджаю, моя належить саме до таких. Добре подумай.

— Я добре подумав. І мене сприймай всерйоз, бо я теж серйозно тебе попереджаю.

Ренфрі якийсь час мовчала, бавлячись шнурком перлів, що тричі обкрутився довкола гарної шиї і кокетно впадав між дві зграбні півкулі, помітні у викоті каптаника.

— Геральте, — сказала. — Стрегобор просив тебе, щоб ти мене вбив?

— Так. Він вважав, що це буде меншим злом.

— Я можу вважати, що ти йому відмовив, як і мені?

— Можеш.

— Чому?

— Бо я не вірю в менше зло.

Ренфрі злегка усміхнулася, після чого її губи скривилися в гримасі, дуже негарній при жовтому світлі свічки.

— Кажеш, що не віриш. Бачиш, ти маєш слушність, але тільки частково. Існує лише Зло і Більше Зло, а за ними обома, у тіні, є ще й Дуже Велике Зло. Дуже Велике Зло, Геральте, — це щось таке, чого ти навіть уявити собі не можеш, хоч і вважаєш, що ніщо тебе не здивує. І бачиш, Геральте, інколи буває так, що Дуже Велике Зло вхопить тебе за горло і скаже: "Вибирай, брате, або я, або оте, трохи менше".

— Чи можу я довідатися, до чого ти хилиш?

— Ні до чого.