Останнє бажання - Сторінка 35

— Якщо він виживе завдяки тобі, то, без сумніву, вважатиме своїм обов'язком відомстити за тебе.

— І не сумнівайся! — вибухнув Горицвіт, блідий, як смерть. — І не сумнівайся, сучий сину. Вбий мене теж, бо обіцяю тобі, що інакше підбурю проти вас увесь світ. Побачиш, на що спроможна воша з кожуха! Прикінчимо вас, хоч би для цього треба було зрівняти з землею ті ваші гори! І не сумнівайся.

— Ну ти й дурень, Горицвіте, — зітхнув відьми́н.

— Раз мати родила! — гордо відповів поет, причому ефект від гордості дещо псували його зуби, які цокотіли, мов кастаньєти.

— Це вирішує справу, — Філавандрель вийняв рукавиці з-за пояса й натягнув їх. — Час завершити цей епізод.

На його короткий наказ ельфи з луками стали навпроти них. Зробили це швидко, видно, вже давно чекали. Один, як помітив відьми́н, усе ще жував ріпу. Торув'єль, із губами й носом, перев'язаними навхрест смужками тканини та березової кори, стала біля стрільців. Без лука.

— Зав'язати вам очі? — спитав Філавандрель.

— Іди, — відьми́н відвернув голову. — Йди собі…

— A d'yeabl aep arse, — закінчив Горицвіт, цокотячи зубами.

— О, ні! — втрутився раптом дідько, підбігаючи й затуляючи собою приречених. — Чи ви подуріли? Філавандрелю! Ми не так домовлялися! Не так! Ти мав їх вивезти в гори, тримати десь у печерах, доки не закінчимо тут…

— Торкве, — сказав ельф. — Я не можу. Не можу ризикувати. Ти бачиш, що він зробив з Торув'єль, зв'язаний? Не можу ризикувати.

— Десь я мав, що ти можеш, чого ні! Ви що собі думаєте? Що я тут дозволю вбивати? Тут, на моїй землі? Тут, біля мого селища? Ви прокляті дурні! Забирайтеся разом з вашими луками, бо сколю рогами, ук, ук!

— Торкве, — Філавандрель спер руки об пояс. — Ми мусимо так зробити, це необхідність.

— Duweisheyss, а не необхідність!

— Відійди, Торкве.

Козлорогий потрусив вухами, забекав ще голосніше, витріщив очі й зігнув лікоть у популярному в краснолюдів образливому жесті.

— Ви тут нікого вбивати не будете! Сідайте на коней і забирайтеся в гори, за перевали. Інакше вам і мене доведеться вбити!

— Будь розсудливим, — тихо промовив біловолосий ельф. — Якщо ми залишимо їх живими, люди довідаються про тебе, про те, що ти робиш. Піймають тебе і замучать. Ти ж їх знаєш.

— Знаю, — забекав дідько, далі заступаючи собою Геральта. — Знаю краще, ніж ви. І не знаю, далебі, кого ліпше триматися. Жаль, що я з вами зв'язався, Філавандрелю!

— Ти сам цього хотів, — холодно відповів ельф, даючи знак лучникам. — Ти сам цього хотів, Торкве. L'sparellean! Evel, lienn!

Ельфи витягнули стріли з сагайдаків.

— Відійди, Торкве, — сказав Геральт, затискаючи зуби. — Це безглуздо. Відійди вбік.

Дідько, не рухаючись з місця, показав йому краснолюдський жест.

— Я чую… музику… — захлипав раптом Горицвіт.

— Це трапляється, — сказав відьми́н, дивлячись на вістря стріл. — Не переймайся. Невеликий сором — здуріти від страху.

Раптом обличчя Філавандреля змінилося, викривилося в дивній гримасі. Біловолосий сейдхе різко повернувся, коротко, уривчасто крикнув до лучників. Лучники опустили зброю.

На поляну вийшла Лілє.

Це вже не було худе сільське дівча у згрібній сорочці. Через зарослу травами поляну до них ішла — ні, не йшла, пливла Царівна, промениста, золотоволоса, вогненноока, чарівна Польова Царівна, прикрашена гірляндами квітів, колосся, пучків зілля. Ліворуч від неї тупцяло на ще непевних ніжках оленя, справа шелестів великий їжак.

— Dana Meadbh — шанобливо сказав Філавандрель. А потім схилив голову і став навколішки.

Схилилися теж інші ельфи, наче зволікаючи, один за одним ставали на коліна, низько, з пошаною опустивши голови. Останньою схилилася Торув'єль.

— Hael, Dana Meadbh — повторив Філавандрель. Лілє не відповіла на привітання. Зупинилася за кілька кроків перед ельфом, повела блакитним поглядом по Горицвіту й Геральту. Торкве, хоч теж схилений, зігнутий у поклоні, негайно ж взявся розрізати мотузки. Жоден із сейдхе не ворухнувся.

Лілє все ще стояла перед Філавандрелем. Не обізвалася ні словом, ні звуком, але відьми́н бачив зміни на обличчі ельфа, відчував ауру довкола них і не сумнівався, що вони обоє інтенсивно обмінювалися думками. Дідько шарпнув його за рукав.

— Твій приятель, — мекнув тихо, — вирішив зімліти. Саме враз. Що робити?

— Дай йому кілька ляпасів.

— Із задоволенням.

Філавандрель устав з колін. На його наказ ельфи блискавично кинулися сідлати коней.

— Іди з нами, Dana Meabdh, — сказав біловолосий ельф. — Ти нам потрібна. Не залишай нас, Одвічна. Не позбавляй нас своєї милості. Загинемо без неї. Не маємо іншої помочі, не маємо іншої надії.

Лілє повільно покрутила головою, показала на схід, у бік гір. Ельф схилився, мнучи в долоні оздоблену вуздечку свого білогривого коня.

Підійшов Горицвіт, блідий і онімілий, підтримуваний сільваном. Лілє глянула на нього, всміхнулася. Подивилася відьми́нові в очі, дивилася довго. Не промовила ні слова. Слова не були потрібні.

Більшість ельфів уже були в сідлах, коли підійшли Філавандрель і Торув'єль. Геральт зустрівся поглядом із чорними очима ельфійки над бинтами.

— Торув'єль… — розпочав. І не закінчив.

Ельфійка кивнула головою. Зняла з луки сідла лютню, чудовий інструмент із легкого, майстерно інкрустованого дерева, з тонким різьбленим грифом. Безмовно вручила лютню Горицвітові. Поет прийняв інструмент, схилився. Теж безмовно, але його очі багато сказали.

— Прощавай, дивний чоловіче, — тихо сказав Філавандрель до Геральта. — Ти мав слушність. Слова непотрібні. Вони нічого не змінять.

Геральт мовчав.

— Роздумавшись довше, — додав сейдхе, — я вирішив, що ти мав рацію. Тоді, коли тобі було шкода нас. Отож, до побачення. До побачення незабаром, у той день, коли ми спустимося в долини, щоби помирати з гідністю. Ми шукатимемо тебе, я й Торув'єль. Не підведи нас.

Якийсь час вони мовчки дивилися один на одного. А потім відьми́н відповів коротко і просто.

— Постараюся.

VIІ

— На богів, Геральте! — Горицвіт перестав грати, притулив лютню, доторкнувся до неї щокою. — Це дерево саме співає! Ці струни живуть! Який чудовий тон! Холера ясна, та кілька копняків і трохи страху — дуже низька ціна за цю лютеньку. Я б дозволив кóпати себе від світання до смеркання, якби знав, що дістану. Геральте! Ти мене взагалі чуєш?

— Спробуй вас не почуй, — відьми́н підняв голову з-над книги, глянув на дідька, який далі завзято дудів на дивацькій флоярі, складеній із кусників очерету різної довжини. — І я вас чую, і вся околиця вас чує.

— Duweisheyss, а не околиця, — Торкве відклав дудку. — Пустка, та й вже. Глуха діра. Ех, жаль мені моїх конопель!

— Конопель йому жаль! — засміявся Горицвіт, обережно підкручуючи майстерно вирізані кілки лютні. — Було шануватися й сидіти в хащах, як миша під мітлою, а не страхати дівок, вередувати на греблі й паскудити у криниці. Сподіваюся, що тепер помудрієш і облишиш фіглі, правда, Торкве?

— Я фіглі люблю, — сповістив дідько, шкірячи зуби. — І життя собі без них не уявляю. Але нехай уже, обіцяю, що на новому місці буду обережнішим. Фіглюватиму скромніше.

Ніч була понура й вітряна, вітер колихав очеретами, шумів у гіллі кущів, серед яких вони розклали табір. Горицвіт докинув хмизу до вогню. Торкве вертівся на підстилці, хвостом відганяючи комарів. У озері з плюскотом кидалася риба.

— Я опишу в баладі нашу виправу на край світу, — запевнив Горицвіт. — І тебе в ній опишу, Торкве.

— Тільки спробуй, — буркнув дідько. — Я тоді теж напишу баладу й опишу тебе так, що дванадцять років не покажешся в пристойному товаристві. Вважай. Геральте?

— Що?

— Ти прочитав щось цікаве в книжці, яку вициганив у селян?

— А певно.

— Ну то прочитай і нам, доки вогонь не випалився.

— Так, так, — Горицвіт брязнув на звучних струнах лютні Торув'єль. — Почитай, Геральте.

Відьми́н сперся на лікоть, присунувши книжку ближче до багаття.

— Побачити її можна, — почав, — літньою порою, від Днів Маю і Червця аж до Падолисту, але найчастіше трапляється те в Свято Серпа, древніми зване "Lammas". Об'являється вона як Панна Злотокоса, у квітах уся, а все живе поспішає до неї й до неї горнеться, все одно, чи зілля, чи звір. Тому й ім'я її — Живія. Древні звуть її "Danamebi" і поклоняються їй вельми. Навіть Бородаті, хоч усередині гір, а не в полях сидять, шанують її й іменують: "Bloemenmagde".

— Danamebi — шепнув Горицвіт. — Dana Meabdh, Панна Полів.

— Де Живія ступить, там земля цвіте та родить і буйно плодяться всякі створіння, така її сила. Всі народи жертви з урожаю їй складають у надії примарній, що їхню, не чужу землю Живія одвідає. Бо кажуть теж, що колись та осяде Живія серед того народу, який над іншими виб'ється, але то — от собі, бабське базікання. А правдиві мудреці повідають, що Живія саму лише землю любить, і те, що росте на ній, чи то билинка найменша, чи черв'як найтихіший, а народи всякі для неї не більше важать, аніж оця найменша билинка, бо ж і так проминуть колись і нові після них племена прийдуть. А Живія вічна, була і буде завжди, до кінця віків.

— До кінця віків, — заспівав трубадур і забрязчав на лютні. — Благословенна будь, Царівно Польова! За урожай, за квіти в Доль Блатанна, але й за шкуру автора цих слів, що ти її від стріл урятувала. Знаєте, я щось вам скажу.

Перестав грати, обняв лютню як дитину і посмутнішав.

— Я, мабуть, не згадаю в цій баладі про ельфів і про те, як їм важко. Не забракне шумовиння, готового вирушити в гори… Нащо наближати…

Трубадур замовк.

— Договорюй, — гірко промовив Торкве. — Ти хотів сказати: наближати невідворотне. Невідворотне.

— Не будемо про це говорити, — обірвав Геральт. — Нащо про це говорити? Слова зайві. Беріть приклад із Лілє.

— Вона спілкувалася з ельфом телепатично, — тихо обізвався бард. — Я відчув це. Правда, Геральте? Ти ж відчуваєш таке спілкування. Ти зрозумів, про що… Що вона передавала ельфові?

— Трохи зрозумів.

— Про що вона говорила?

— Про надію. Про те, що все відновлюється і не перестане відновлюватися.

— І тільки?

— Цього достатньо.

— Гм… Геральте? Лілє мешкає в селі, між людей. Як ти думаєш, чи…

— …чи залишиться з ними? Тут, у Доль Блатанна? Можливо. Якщо…

— Якщо що?

— Якщо виявиться, що люди цього достойні. Якщо край світу залишиться краєм світу.