Останнє бажання - Сторінка 37

— Так, я прислала її до тебе. В межах терапії. І все вийшло, мушу сказати. На другий день ти реагував уже краще. Був спокійнішим. Окрім того, Йоля теж потребувала терапії. Не сердься.

— Я не серджуся. Ні на терапію, ні на Йолю.

— А на голос розуму, який чуєш?

Відьми́н не відповів.

— Транс необхідний, — повторила Неннеке, окидаючи оком весь свій печерний садок. — Йоля готова. Вона встановила з тобою фізичний і психічний контакт. Якщо хочеш їхати — зробімо це сьогодні вночі.

— Ні. Не хочу. Зрозумій, Неннеке, у трансі Йоля може почати віщувати. Пророкувати, оголошувати майбутнє.

— У цьому й річ.

— У цьому. А я не хочу знати майбутнього. Як я міг би робити те, що роблю, якби знав? Зрештою, я й так його знаю.

— Ти впевнений?

Відьми́н не відповів.

— Ну добре. — зітхнула Неннеке. — Ходімо вже. Ага… Геральте? Не хочу здатися нечемною, але скажи мені… Скажи, як ви познайомилися? Ти і Єнніфер? Як це почалося?

Відьми́н усміхнувся.

— Почалося з того, що ми з Горицвітом не мали чим поснідати і вирішили наловити риби.

— Я так розумію, замість рибини ти впіймав Єнніфер?

— Я розповім тобі, як це було. Але, може, після вечері, бо я трохи зголоднів.

— То ходімо. Я вже маю все, що треба.

Відьми́н рушив до виходу, ще раз обвів поглядом печерну теплицю.

— Неннеке?

— Що?

— Половина з того, що тут є — рослини, які вже ніде на світі не ростуть. Я маю рацію, правда?

— Маєш. Більш ніж половина.

— Чим це можна пояснити?

— Якщо я скажу, що ласкою богині Мелітеле, тобі цього, напевне, не вистачить.

— Напевне ні.

— Я так і думала, — Неннеке усміхнулася. — Чи бачиш, Геральте… ось це наше ясне сонечко світить і далі. Але вже не так, як раніше. Хочеш — почитай книжки. Якщо ж не бажаєш гаяти на це час, то може, задовольнишся поясненням, що кришталь, з якого зроблений дах, діє як фільтр. Затримує смертоносні промені, яких щораз більше з'являється в сонячному світлі. Тому тут ростуть рослини, що їх уже ніде на світі дикорослими не побачиш.

— Зрозумів, — кивнув головою відьми́н. — А ми, Неннеке? Що з нами? На нас теж світить сонце. Чи ж і ми не повинні сховатися під такий дах?

— В принципі повинні, — зітхнула жриця. — Але…

— Але що?

— Вже запізно.

ОСТАННЄ БАЖАННЯ

I

Сом вистромив з-під води вусату голову, шарпнувся із зусиллям, почав хлюпатися, здійняв бризки на воді й блиснув білим черевом.

— Вважай, Горицвіте! — скрикнув відьми́н, упираючись підборами в мокрий пісок. — Тримай, бодай би його!

— Тримаю… — крекнув поет. — Матінко рідна, оце потвора! Левіафан, а не риба! Ото їдла буде, бачать боги!

— Пускай, пускай, бо линва лусне!

Сом застиг біля дна, раптовим рухом шмигнув проти течії, в напрямку закруту річки. Линва засичала, рукавиці Горицвіта і Геральта задимілися.

— Тягни, Геральте, тягни! Не пускай, бо заплутається в корчах!

— Линва лусне!

— Не лусне! Тягни!

Обоє зігнулися, потягнули. Линва зі свистом розтинала воду, вібрувала, розкидала навколо краплини, що поблискували у сяйві ранкового сонця, ніби ртуть. Сом раптово виринув, завовтузився під самою поверхнею води, натяг шнура ослабнув. Рибалки негайно заходилися вибирати слабину.

— Завудимо його, — засопів Горицвіт. — Завеземо до села і скажемо, щоб завудили. А з голови зваримо юшку!

— Вважай!

Відчуваючи під черевом мілину, сом виринув з води до половини двосажневої туші, мотонув головою, вперіщив воду плескатим хвостом і прудко пірнув у глибінь. З рукавиць знову пішов дим.

— Тягни, тягни! На берег його, сучого сина!

— Линва аж тріщить! Попусти, Горицвіте!

— Витримає, не бійся! З голови… зваримо юшку…

Сом, якого знову притягли ближче до берега, почав скажено борсатися і смикати линву, ніби показуючи, що не вийде так просто запакувати його до горщика. Бризки знялися на сажень угору.

— Шкуру продамо… — Горицвіт, червоний від натуги, обіруч тягнув линву, впершися ногами в землю. — А вуса… З вусів зробимо…

Ніхто так ніколи й не довідався, що поет мав намір зробити із сом'ячих вусів. Линва розірвалася з тріском, а обидва рибалки, утративши рівновагу, гепнулися на мокрий пісок.

— А бий тебе сила Божа! — заволав Горицвіт, аж відлуння прокотилося очеретом. — Стільки їдла пропало! А щоб ти здох, сом'ячий сину!

— Я ж казав, — Геральт обтрусив штани. — Казав не тягнути насилу. Спаскудив ти, друже, усеньке діло. Рибалка з тебе, як із телячого хвоста сито.

— Брехня, — обурився трубадур. — Те, що це страховидло взагалі клюнуло — лише моя заслуга.

— Цікаво. Ти ж пальцем не поворухнув, щоб допомогти мені закинути волосінь. Грав на лютні й горлав на цілісіньку околицю, більш нічого.

— Помиляєшся, — вищирив зуби Горицвіт. — Бо бачиш… коли ти заснув, я здійняв з гачка хробаків і вчепив здохлу ворону, котру знайшов у кущах. Хотів побачити зранку твою міну, коли б ти ту ворону витяг. А на неї сом упіймався. На твоїх хробаків дідька лисого би щось клюнуло.

— Клюнуло, клюнуло, — відьми́н сплюнув у воду. намотуючи волосінь на дерев'яну рогачку. — Але урвалося, бо ти тягнув, як дурило. Замість патякати, змотай решту волосіней. Сонце вже високо, пора в дорогу. Йду збиратися.

— Геральте!

— Чого?

— На другій волосіні теж щось є… Ні, чорт забирай, тільки зачепило. Тримає, як камінь, бісова душа, не подужаю! Нуууу, пішло… Ге, ге, гляди, що я тягну! Либонь, каркас баржі часів короля Дезмода! Але ж велика, зараза! Гляди, Геральте!

Горицвіт, ясна річ, перебільшував. Клубок зігнилих мотузок, решток сітей і водоростей, що його поет витягнув з води, був досить великий, однак далеко йому було до розмірів баржі з часів легендарного короля. Бард розкинув клубок на березі і почав колупатися в ньому носаком черевика. Водорості аж ворушилися від п'явок, бокоплавів та інших дрібних рачків.

— Ха! Поглянь, що я знайшов!

Геральт зацікавлено наблизився. Знахідка виявилася добряче потовченим кам'яним глеком, трохи схожим на амфору із двома ручками, обплутаним сіттю, чорним від зогнилих водоростей та колоній волохокрильців і слимаків. З глека стікав смердючий мул.

— Ха! — знову хвалькувато вигукнув Горицвіт. — Ти знаєш, що це таке?

— Аякже. Старий горщик.

— Помиляєшся, — заявив трубадур, шматком дерева здираючи з глека мушлі та скам'янілу глину. — Це горщик зачарований — далебі! Там всередині сидить джин, котрий виконає три мої бажання.

Відьми́н пирхнув.

— Можеш сміятися, — Горицвіт закінчив обшкрябувати глечик, нахилився і прополоскав амфору водою. — Але на горлечку — печатка, а на печатці — чародійський знак.

— Який? Покажи.

— А дзуськи, — поет сховав глечика за плечима. — Ще чого хочеш? Це я знайшов і всі три бажання мені потрібні.

— Не руш тієї печатки! Облиш це!

— Пусти, кажу! Це моє!

— Горицвіте, вважай!

— Аякже!

— Не торкайся! А, стонадцять чортів…

З глечика, який під час шарпанини упав на пісок, вирвався мерехтливий червоний дим.

Відьми́н відскочив і кинувся в бік стоянки по меч. Горицвіт навіть не ворухнувся. руки мав схрещені на грудях.

Дим запульсував, зібрався в кулю неправильних розмірів, що висіла на рівні голови поета. Куля набрала форми карикатурної, безносої голови з величезними балухами і чимось схожим на дзьоба. Голова була розміром із сажень.

— Джине! — промовив Горицвіт, тупнувши ногою. — Я подарував тобі волю і віднині є твоїм паном і володарем. Мої бажання…

Голова заклацала дзьобом, який, власне, дзьобом і не був. Був радше чимось на кшталт обвислих, безформних губ, що постійно змінювали форму.

— Тікай! — крикнув відьми́н. — Тікай, Горицвіте!

— Мої бажання, — продовжував поет — ось які. По-перше, хай чорти якнайшвидше заберуть Вальдо Маркса, трубадура з Цидарису. По-друге, в Каельфі мешкає графівна Віргінія, що нікому не хоче дати. Нехай мені дасть. По-третє…

Ніхто так і не дізнався, яким було третє бажання Горицвіта. Потворна голова випустила з себе два ще потворніші лаписька і хапонула барда за горлянку. Горицвіт захрипів.

Геральт трьома стрибками добіг до голови, замахнувся срібним мечем і рубонув навідліг, посередині. Повітря завило, голова бурхнула димом і моментально виросла удвічі. Потворна пащека, що також стала удвічі більшою, розкрилася, заклацала щелепами і завищала, лапи почали трусити Горицвіта, який намагався вирватися, і притисли його до землі.

Відьми́н склав пальці в Знак Аард і жбурнув у голову максимальну кількість енергії, яку йому лише вдалося зібрати. Енергія вдарила в ціль, сліпучим променем матеріалізуючись у сяючій аурі, що оточувала голову. Гупнуло так, що у Геральта заболіли вуха, а від повітря, увібраного імплозією , аж лози зашуміли. Потвора оглушливо загарчала, стала ще більшою, але поета випустила, після чого піднялася вгору, заборсалася і відлетіла над поверхню води, вимахуючи лапами.

Відьми́н кинувся, щоби відтягнути Горицвіта, який лежав нерухомо. В цю мить його пальці наткнулися на круглий предмет, що лежав у піску.

То була латунна печатка зі знаками зламаного хреста і дев'ятипроменевої зірки.

Голова, яка висіла над рікою, виросла вже до розмірів копиці сіна. Роззявлена пащека видавала страшне гарчання і в свою чергу нагадувала ворота комори середніх розмірів. Витягнувши лапи, потвора напала.

Геральт, не маючи й гадки, що далі робити, стиснув печатку в кулаці й, витягнувши руку в бік напасника, прокричав формулу екзорцизму, якої його колись навчила одна жриця. Відьми́н ще ніколи не вживав цю формулу, бо принципово не вірив у забобони.

Ефект перевершив його сподівання.

Печатка засичала і моментально розжарилася, обпікаючи долоню. Гігантська голова завмерла у повітрі, нерухомо зависла над рікою. Висіла так з якусь хвилину, потім завила, заревіла і розвіялася в пульсуючий клуб диму, у велику купчасту хмару. Хмара тоненько завищала і з неймовірною швидкістю помчала вгору по річці, залишаючи на поверхні розбурхану смугу. За кілька секунд вона зникла вдалині, лише вода ще якийсь час відлунювала стихаючим виттям.

Відьми́н схилився до поета, який скулився на піску.

— Горицвіте? Ти живий? Горицвіте, качка б тебе копнула! Що з тобою?

Поет зателіпав головою, замахав руками і відкрив рота, щоби закричати. Геральт скривився і примружив очі — Горицвіт мав добре поставлений, голосний тенор, а під впливом страху міг підвищити голос до небувалих регістрів.