Останній барс - Сторінка 2

Він уперше брав участь у ловлі великих хижаків, але чув, що старих тигрів не беруть,— звір дужий і постояти за себе вміє.

Трофимов усміхнувся.

— Ти, друже, і справді бабахнеш по звіру. Тож доведеться тобі замінити кульові патрони на холості. Тими смали досхочу, якщо надто лячно стане.— Але, бачачи, що Микола не вірить у серйозність цих його слів, додав: — Барс слабіший і лякливіший за тигра. Навіть старий на людину не йде. Цього звіра у будь-якому віці пов'яжемо. Але він швидший на ноги. Доведись йому собаку в лісі зустріти — задавить і з'їсть, а от наваляться на нього три-чотири сміливі тигрятники — лякається, тікає або на дерево лізе. Одне слово, сам побачиш.

Товариші Трофимова неодноразово були на ловлі тигрів. Довелось і Петрові якось допомагати зв'язувати лапи тигреняті. Лише для Миколи це було перше бойове хрещення, тому він ставив так багато запитань і хвилювався більше за всіх.

Настав день виходу. Все було передбачено: в рюкзаки поклали запас харчів, казанки, сокири, прихопили вовняну ковдру. Собак вели на повідках. Вирішили взяти й Більчика: нехай вчиться, хоч гавкатиме, і то користь.

Вийшовши на слід барса, мисливці пройшли цілий день, але так і не виявили його денного лігва. Заночували в лісі на березі струмка з проточною смачною водою.

Другого дня слід повів мисливців по урвистому схилу сопки. Люди здиралися по камінню, хапаючись руками за кущі та ліани. Вийшовши на вузьку ізюбрячу стежку, мисливці зупинилися перепочити. Звідси відкривався мальовничий краєвид. Безмежне темно-зелене море диких лісів лежало перед ними. Верхівки довгих сопок, немов велетенські хвилі з білими гребенями, котилися до обрію. На сопці гуляв вітер. Стояти нерухомо було холодно.

Стежка привела в скелясте міжгір'я, поросле колючим чагарником. На одному з його схилів сніг в затишному кутку, відгородженому камінням, розтанув, розкривши клапоть землі, густо всіяний торішнім листям.

— Ось де він відпочивав! — вигукнув Трофимов, показуючи на лігво звіра й махові сліди, що вели до верхівки сопки.

— Певно, злякали,— зауважив Петро.— Пускати собак, чи що?

— Ні в якому разі! Місце незручне, розбитися можна.

Зраділі мисливці заквапилися слідами барса вгору, а він, прагнучи спекатися переслідувачів, поліз на самісіньку кручу, стрибаючи з каменя на камінь, переходячи ледве помітними виступами в скелі з одного бескида на другий. Зійшовши на самісіньку вершину сопки, барс постояв біля геодезичної вишки і, переконавшись, що йому не дали спокій, почав спускатися у сідловину з протилежного боку гори. Можна було обійти вершину сопки, але Трофимов вирішив підніматися по сліду. Витираючи піт з облич, мисливці вперто здиралися все вище й вище.

— Полазиш по таких горах — барса не схочеш,— бурчав старий приятель Трофимова Семенов.

З вершини сопки були добре видні сніжно-білі пасма центрального Буреїнського хребта, що тяглися вервечкою на північ. Там кінчалися володіння тигрів і починалося соболине царство. Пронизливий крижаний вітер квапив розпалених мисливців, і вони, мигцем оглянувши гірські краєвиди, почали спускатися в сідловину, порослу густим кедрачем. Зійшовши з кручі, Трофимов зупинився, помацав сліди.

— Іде спокійно, з усього видно, нас не чує. Сніг тут неглибокий, і місце рівне. Саме час пустити собак. Ну, що, Семенов, пускай свого першим.

Мисливець підвів свого широкогрудого пса, дав йому понюхати слід і відстебнув ошийник. Бачачи, як рвучко кинувся навздогін за звіром Алчан, інші собаки заскавуліли, засмикали повідки.

— Відв'язуй решту! — звелів Трофимов.

Обганяючи одна одну, лайки кинулись услід за Алчаном. У лісі стало тихо, тільки горішній вітер гув десь на вершині сопки.

— Ну, братове, рушаймо!

Пройшовши швидким кроком сідловину, мисливці вийшли на похилий бік сопки, порослий високим мішаним лісом, і додали ходи. Тепер вони майже бігли, не гублячи з очей сліди своїх собак.

— Дядьку Андрію! — вигукнув, зупиняючись, Петро.— Здається, гавкають!

Всі зупинилися. Притуливши долоні До вух, стали вслухатися в одноманітний шум лісу.

— Ні, не чути. Тобі, Петько, певно, причулося. А втім, ні. Наче й справді голосять лівіше від сліду...

Незабаром всі почули далекий уривчастий собачий гавкіт. Перезирнувшись, мисливці підправили лямки рюкзаків, закинули рушниці за плече й побігли на гавкіт. А він то завмирав удалині, то наближався, неначе собаки гнали невидимого звіра назустріч людям.

Микола біг останній. І не тому, що підупали сили. Він міг обігнати своїх товаришів, але розумів, що йому бракує їхнього досвіду. І на бігу він не зводив очей з Трофимова, робив усе, як він. Гавкіт чувся вже так гучно, що, здавалось, ось-ось з'являться собаки. Мисливці зупинились.

— Треба вирубувати рогульки.— 3 цими словами Трофимов підійшов до зеленокорого клена і одним ударом сокири відокремив його від кореня. По цьому він зрубав верхівку двох товстих гілок, що розходились нарізно. Вийшов міцний рогач. Решта мисливців також озброїлася рогачами. Собаки гавкали на одному місці. Перепочивши кілька хвилин, мисливці почали підходити до зупиненого звіра.

Барс причаївся на товстій колодині. Він перший побачив Алчана і приготувався до зустрічі. На щастя собаки, він біг на віддалі від сліду. Підпустивши собаку ближче, барс трьома велетенськими стрибками догнав свого ворога і готовий був уже встромити в його спину свої страшні пазурі, коли ззаду на нього накинулися дві інші лайки. Повернувшись до них, барс підставив свій зад Алчану і тієї ж миті відчув на своїй штирі гострі собачі зуби.

Барс заметався між розлюченими псами. Він одразу втратив свою царствену осанку. Де поділися сміливість і відвага дужого хижака! Певно, так почувається павук, потрапивши ненароком у мурашник.

Люте гавкання і собачі зуби з усіх боків вкрай збентежили барса. Ним заволоділо одне бажання — втекти від цієї знавіснілої собачої зграї, і він, мов полохливий заєць, кинувся навтіки. Біг він швидше за собак, але поволі втрачав швидкість і знову опинився в оточенні оскаженілих переслідувачів. Знайшовши повалений кедр, барс скочив на нього і, сховавшись у густому гіллі, причаївся. Тепер пси не могли дістати його, але й він втратив можливість активно захищатись.

Трофимов побачив собак біля верховіття поваленого дерева і зрозумів, де ховається хижак. Тримаючи рогульку напереваги, він повільно почав наближатися до виворотня. Решта мисливців ішли за ним.

З появою людей собаки посміливішали. Вони гризли гілки, в яких ховався барс, і лізли в крону дерева з нетерплячим бажанням вчепитися в плямистого звіра. Бачачи, що мисливці наближаються до нього, барс не витримав і, вискочивши зі схованки, знов кинувся навтіки. Собаки припустилися слідом за ним. Щоб підбадьорити їх, Трофимов на бігу двічі вистрілив угору.

— Хлопці, не відставай! — гукав бригадир, продираючись крізь зарості ліщини.

Але мисливців не треба було підганяти. Вони бачили, як миготить звір поміж дерев, і з новими силами бігли слідом. Постріли, вигуки мисливців, які розпалювали мисливський азарт псів, викликали у барса жах. Луна пострілів примушувала його різко міняти напрями руху, і він кидався з одного боку в інший. Собаки знову оточили його. Тепер вони силкувалися вчепитися в боки звіра. Відбиваючись лапами, він встиг добряче подряпати Алчана, але розлючений пес, незважаючи на кров, що цебеніла з його голови, відважно ліз у бійку і встиг двічі хапнути свого ворога. Побачивши скривавленого собаку, Трофимов занепокоївся: от лихо! Переб'є собак і втече...

— Братове! Давайте-но швидше оточуйте його. Стріляйте по деревах!

Безладний залп із п'яти стволів викликав у звіра шоковий стан. Втративши надію відбитися і втекти від дедалі шаленіючих собак, він з ходу скочив на стовбур ребристої берези, потім швидко поліз нагору і причаївся у розвилці двох товстих гілок. Позадиравши голови, собаки із гавкотом закружляли навколо. Мисливці зупинилися — тепер можна було не поспішати. Віддихавшись, всі з'юрмилися біля бригадира.

— Загнали кота на "телеграфний стовп", для бажаючих — перекур! — пожартував Трофимов, хоч в його бригаді ніхто не палив.

— Що ж робитимемо? — затурбувався Микола.— Як його на такій висоті дістанеш?

— А от зараз діставатимемо,— спокійно мовив бригадир.

Перепочивши, мисливці підійшли ближче до дерева, на якому сидів барс. Зіщулений від переляку, він здався їм маленьким і не таким вже й страшним звіром. Собаки то гавкали, то скавуліли, нетерпляче помахуючи хвостами і не зводячи очей з дерева. По хвилинному мовчанні Трофимов запропонував зігнати звіра з дерева пострілами і, коли собаки вчепляться в нього, притиснути рогульками. Але з цього нічого не вийшло. Барс не хотів спускатися на землю.

— Ну, Петре, лізь-но на дерево та турни його звідти.

— Він мене швидше скине.

— А ти на сусіднє лізь, там він тебе не дістане.

Ребриста береза, на якій сидів барс, була старим тридцятиметровим деревом. Перед нею росли майже така сама біла береза, смерека і берест. Уважно оглянувши всі сусідні дерева, Петро вирішив лізти на білу березу. Скинувши рюкзак, він витягнув сокиру і зрубав суху молоду ялину. Старанно обчухрав її від гілок і на кінці прив'язав мотузяний зашморг. Потім зрубав ще одну ялину, цього разу живу, гілки обрубав на чверть від стовбура, притулив її до берези і, наче по драбині, піднявся метрів на чотири. Звідти, обхопивши руками і ногами стовбур дерева, поліз нагору. Трофимов подав йому жердину. Перекинувши зашморг через плече, Петро швидко доліз до першого розгалуження гілок і сів відпочити. Товариші уважно стежили за кожним його рухом, давали поради. Вилізши на верхівку дерева, Петро опинився вище від барса. До звіра було не більше п'яти метрів. Петро бачив вишкірену пащу хижака, великі білі ікла, але тепер вони були не страшні мисливцеві. Піднявши жердину, Петро поклав її на спину барса. Той ударом лапи скинув її з себе. Тоді Петро, накинувши зашморг на руку, щоб утримати жердину, почав штрикати нею звіра, мов списом. Розгойдуючись на своєму дереві, він штовхав барса в бік, прагнучи скинути його на землю. Звір лютився, гарчав, хапав зубами кінець жердини, тяг її до себе, відбивався він неї передньою лапою, але Петро не припиняв завдавати барсу відчутних ударів.