Останній берег - Сторінка 6

- Урсула Ле Гуїн -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

І нехай із вами будуть наша віра та благословення!

Відтак, одностайно підтвердивши свою згоду з цими словами Знахаря, майстри без зайвого галасу, парами і поодинці, почали залишати кімнату. На якусь мить затримався лише Приворотник.

— Яструбе, — озвався він, — я не казатиму, що твоє рішення помилкове. Скажу ось що: якщо ти маєш рацію, якщо справді порушено Рівновагу і Зло прагне здобути владу над світом, то будь-яка подорож — на Ваторт, чи в Західні Широти, чи хоч на край світу — буде марною. Але чи справедливо наражати хлопця на таку небезпеку? Хіба йому до снаги повернутися звідти, куди тебе можуть завести пошуки?

Вони стояли трохи далі від Арена. Приворотник говорив ледве чутно, натомість Архімаг відповів йому на повен голос:

— Так, він зможе, і це справедливо.

— Ти щось від мене приховуєш, — дорікнув йому Приворотник.

— Я сказав усе, що знав. Але знаю я надто мало! Наразі здогадів у мене набагато більше, ніж знань.

— Дозволь мені піти з тобою.

— Але ж хтось повинен пильнувати браму.

— Про це подбає Воротар.

— Я маю на увазі не лише браму Обителі Мудреців. Залишайся тут і стеж за світанком — аби знати, чи не поблякло сонце; а ще пильнуй за кам'яною стіною, щоби вчасно помітити, хто через неї перебирається і куди спрямований його погляд. Знай, Торіоне, що цілісність світобудови порушено! У ній з'явився небезпечний вилом, якась досі нікому не відома прогалина, і саме її я повинен відшукати. Якщо я не повернуся, можливо, тобі пощастить більше… Але поки що залишайся тут! Я хочу, щоб ти дочекався мене, — Архімаг уживав у розмові слова Істинної Мови, якою люди постійно послуговуються у Високій Магії, але вкрай рідко балакають про звичайні справи. Так бесідують хіба що дракони, які не визнають інших мов. Зрештою, Приворотник більше не сперечався; він тихо вклонився Архімагові й Арену, а тоді вийшов з кімнати.

Запала тиша, лише в каміні сухо потріскувало полум'я. За вікнами димом клубочилася густа туманна мла. Архімаг дивився у вогонь і ніби не помічав Арена. Юнак стояв осторонь, відчуваючи себе забутим і не знаючи, що робити: піти геть самому чи чекати, поки його про це попросять. Він знову почувався крихітною піщинкою, загубленою у безмежному, темному і тривожному світі.

— Насамперед навідаємося у Ґорт, — сказав Яструб, відвертаючись від вогню. — Туди стікаються новини з усіх Південних широт — і, може, нам поталанить знайти там хоч якусь ниточку. Енладський корабель досі чекає на тебе в порту. Попроси капітана передати вісточку твоєму батькові. Нам треба поспішати — вирушаємо завтра на світанні! Приходь до човнового причалу.

— Учителю, а що… — юнак на мить затнувся. — Що саме ти шукаєш?

— Цього я не знаю, Арене.

— Але ж…

— Як же тоді шукати? І цього я також не знаю. Може, воно само мене знайде, — він ледь усміхнувся Арену, однак в імлистому сірому світлі, що сочилося через вікно, його обличчя було незворушне, наче викуте з криці.

— Володарю, — мовив Арен, і тепер голос його лунав твердо, — я справді є одним із нащадків Мореда (звісно, якщо його родовід взагалі можливо достеменно з'ясувати). Якби я міг стати тобі в пригоді, то вважав би це за найбільшу честь у своєму житті. Ніщо би не змусило мене відступити! Але я побоююся, що ти переоцінюєш мої скромні сили.

— Можливо, — знизав плечима Архімаг.

— У мене немає ні особливих талантів, ані досвіду. Щоправда, я непогано орудую і шаблею, і двосічним мечем. Дам собі раду і з човном, і з вітрильником. Добре танцюю. Знаю, як утихомирити розсварену челядь, і вмію битися навкулачки. Лучник з мене такий собі, зате я досить прудкий і спритний. Крім того, вмію співати, граю на арфі та лютні. Ось і все. Більше мені нічим похвалитися. Яка тобі з мене користь? Майстер-Приворотник правду каже…

— Ага, то ти все чув? Приворотник просто ревнує, бо вважає, що саме він мав би йти зі мною як старий друг, котрий давно довів свою відданість.

— Але він до того ж має неабияку силу і великий життєвий досвід…

— Отже, ти хочеш, щоби він пішов зі мною, і готовий залишитися тут?

— Ні! Але я боюся…

— Боїшся чого?

Хлопцеві очі затуманилися слізьми.

— Підвести тебе, — зізнався він.

Архімаг знову повернувся і задивився на вогонь.

— Сідай, Арене, — сказав чаклун, і юнак присів на кам'яний підмурок біля каміна. — Я зовсім не покладаюся ні на твою мудрість, ані на воїнську доблесть. Ти ще занадто юний. Але, між іншим, мене потішило те, що ти вмієш правити човном. Наразі ще ніхто не знає твого майбутнього, зате я впевнений принаймні в тому, що ти — нащадок Мореда і Серіадха.

Арен мовчки вислухав Архімага.

— Усе це, звісно, правда, мій пане, — погодився юнак, — одначе… — він затнувся, але Архімаг мовчав, і хлопець закінчив свою думку: — Одначе я не Моред. Я — це лише я.

— Але ти пишаєшся своїми предками?

— Авжеж, пишаюся, завдяки їм я — спадкоємець Енладського короля. Це велика честь, і я мушу бути гідним свого родоводу.

Архімаг урвав його, ствердно кивнувши головою.

— Саме це я й хотів почути. Хто зневажає минуле, той плюндрує майбутнє. Людина не може бути творцем власної долі: вона або приймає її, або відкидає. Якщо у горобини спорохнявіє коріння, то і її крона незабаром зів'яне, — почувши це, Арен здригнувся, адже його Істинне ім'я, Лебанен, означало "горобиновий кущ". Але Архімаг все ж не вимовив цього імені вголос. — Твоє коріння глибоке, — вів чаклун далі, — і сила у тебе є, отож, ти потребуєш лише простору для зростання. Власне, саме цей простір — мандрівку в незвідані краї — я й пропоную тобі замість безпечного повернення додому, в Енлад. Але право вибору належить тобі: вирішуй сам, що робити. Натомість мене вже занадто втомило безпечне життя, всі ці мури і дахи, що оточують і захищають нас, — він змовк, і пронизливий погляд його ясних очей раптом зробився ніби невидющим.

Арен відчув глибоку тривогу у словах Архімага і не на жарт перелякався. Але страх лише посилив його збудження, тож юнак відповів від щирого серця:

— Мій пане, я вирішив: ми підемо разом.

Арен вийшов із Обителі Мудреців приголомшений, а його тіло і душа просто-таки співали від щастя. Втім, цим словом навряд чи можна було описати стан юнака. Арен подумав, що йдеться радше про почуття гордості. Зрештою, а хіба йому нема чим гордитися? Сам Архімаг назвав його сильною, здатною обирати власну долю людиною! І все ж, либонь, то була таки не гордість… Досі Арен навіть не міг собі такого уявити: наймогутніший чарівник Земномор'я сказав йому: "Завтра ми з тобою вирушаємо туди, де починається смерть", а він лише ствердно кивнув головою, готовий до будь-якої небезпеки. Хіба не варто цим пишатися? І все ж зараз юнак почувався приголомшеним і розгубленим. Гордості не було — адже те, що сталося, ще належало осмислити.

Звивистими міськими вуличками Арен подався у Твільську гавань. На пристані він знайшов свого капітана і сказав йому:

— Завтра вдосвіта я з Архімагом відпливаю у Південні широти, на острів Ваторт. Передай королю, моєму батькові, що я повернуся в Берилу тоді, коли виконаю свій обов'язок.

Почувши це, стерничий спохмурнів. Досвідчений моряк знав, як його зустрінуть в Енладському палаці, коли він принесе таку звістку.

— Принце, я хочу, щоб ти написав це власноруч, — сказав капітан.

Арен не заперечував і поквапом — він відчував, що тепер йому взагалі не можна гаяти часу — рушив до найближчої крамнички, трохи чудернацької з вигляду, де, втім, знайшлися і каламар, і перо, і аркуш паперу — білого, м'якого і щільного, наче повсть. Повернувшись на пристань, хлопець влаштувався на краю причалу й узявся писати листа додому. Коли він подумав про свою матір, уявивши, як вона бере до рук ось цей аркуш паперу і починає читати синове послання, душу юнака обпік смуток. Мати була спокійною і життєрадісною жінкою, та Арен знав, що її радість і спокій залежать саме від нього; знав, як палко вона чекає на повернення сина. І нема жодної можливості заспокоїти чи хоч якось розрадити її під час його тривалої відсутності.

Аренів лист вийшов сухуватим і коротким. Юнак підписав своє послання руною Меча — "Арен" — і запечатав його краплею смоли з казана, що стояв на пристані. Віддавши листа капітану, він раптом вигукнув: "Зачекай!" — так, наче корабель уже відчалював, — і знову помчав до тієї самої чудної крамнички, знайти яку тепер виявилося справжньою морокою, адже тутешні вулички чомусь постійно змінювали свою подобу і щоразу здавалися цілком іншими. Врешті-решт Арен знайшов потрібну вулицю і стрімголов кинувся у крамничку, вихором розметавши довгі разки червоного глиняного намиста, що прикрашали вхід. Ще купуючи тут чорнило і папір, юнак запримітив поміж розмаїтих прикрас і самоцвітів срібну застібку, що нагадувала квітку мальви. Його матір теж звали Мальвою.

— Я купую цю брошку, — Арен сказав це з гордовитою гідністю, як і належить справжньому принцу.

— О, це справді цінна річ, її викували на острові Оу. Я бачу, ви розумієтеся на старожитностях, — зауважив крамар, промовисто позираючи на витерте руків'я Аренового меча, але зовсім не звертаючи уваги на пишно оздоблені піхви. — Ця застібка коштує чотири монети.

Хоч ціна була доволі високою, та Арен заплатив не торгуючись. У його гаманці не бракувало різьблених зі слонової кості кружалець, які правлять за гроші у Внутрішніх землях. Він знайшов для матері гідний подарунок, і сама думка про це тішила його душу. Покидаючи крамничку, королевич повагом поклав руку на руків'я меча.

Цю зброю батько подарував Аренові напередодні відплиття з Енладу. Юнак урочисто прийняв дар і відтоді ані на мить не розлучався з мечем; він тримався так, наче це було його почесним обов'язком, і ходив озброєний навіть на борту корабля. Арен пишався, відчуваючи на поясі старовинну крицю — то була вагота століть, що тягарем відповідальності лягала йому на серце. Адже то був меч Серіадха, сина Мореда й Ельфаран. Давнішим від нього був хіба що меч Ерет-Акбе, який тепер вінчає шпиль Царської вежі у Хавнорі. Клинок Серіадха ніколи не припадав пилом десь у збройниці; він завжди служив людям, однак із плином часу не вищербився і не зіржавів, не розгубив своєї урочої сили, позаяк викували його з допомогою могутніх чарів. За переказами, скористатися цим мечем можна було лише тоді, коли він служив для захисту життя.