Останній берег - Сторінка 4

Вейську династію започаткували Акамбар і Шеліти. А найдревнішим є рід королів Енладу, заснований Моредом і його сином Серіадхом. Саме вони побудували Енладський палац.

Арен переповідав усе це так, як школяр повторює вивчене напам'ять правило. Вочевидь, зараз королевич переймався зовсім іншими клопотами.

— Як гадаєш, чи зможемо бодай хоч ми на своєму віку побачити нового короля у Хавнорі?

— Я ніколи про це не думав.

— А от у нас, на острові Арк, частенько про це думають. Тепер ми входимо до складу Ілієнського князівства — відтоді, як запанував мир. Не пам'ятаєш, коли це сталося? Здається, сімнадцять чи вісімнадцять років тому, коли Каблучку з Руною Єднання було повернуто у Королівську вежу у Хавнорі. Тоді життя на якийсь час нібито покращало, але зараз справи ще гірші, ніж будь-коли. Час, час уже справжньому Королеві зійти на трон Земномор'я і владарювати під Знаком Миру! Люди втомилися від війн, від нападів морських розбишак, від зажерливості гендлярів і від свавілля вельмож, які знущаються над підданцями. Роукські мудреці можуть лише вказати істинний шлях, але їм не до снаги вести людей цією дорогою. Маги повинні дбати про збереження світової Рівноваги, а сила і влада мають належати істинному Королеві.

Тепер Талан говорив щиро, з пристрасним піднесенням, забувши про свої небилиці та ущипливі дотепи, тож, зрештою, ця розмова захопила й Арена.

— Енлад — край багатий і миролюбний, — повільно промовив принц. — Ми завжди уникали чвар, одначе добре знаємо про те, що коїться на інших островах… Так чи інакше, а на Хавнорському троні ось уже вісімсот років — відтоді, як помер Махаріон, — немає нікого. Хтозна, чи приймуть народи Земномор'я істинного державця, чи коритимуться новому Королеві?

— Якщо він буде достатньо сильним, матиме мирні наміри і здобуде підтримку громади Хавнору та Роукських Майстрів.

— А ще я чув, що існує пророцтво, яке неодмінно повинно збутися, еге ж? Перед своєю смертю Махаріон нібито сказав, що наступний Король повинен бути магом.

— Наш Майстер-Менестрель сам родом з Хавнору і дуже цікавиться цим пророцтвом. Він ось уже третій рік втовкмачує у наші голови слова Махаріона: "Трон мій успадкує той, хто пройде через темний край смерті і живим дістанеться далекого берега, де згасає день".

— Саме тому новий Король і повинен бути магом.

— Атож, адже тільки великі маги та чаклуни можуть побувати у потойбічному світі і повернутися назад. А втім, навіть їм не до снаги перейти його з кінця в кінець. Кажуть, що потойбіччя має межу лише там, де воно стикається з нашим світом, а загалом йому ні кінця, ні краю нема. Але що ж то за "далекий берег, де згасає день"? Одначе таким було пророцтво Останнього Короля, тож колись неодмінно народиться той, хто виконає його заповіт. Цього обранця долі визнаватимуть Роукські мудреці, під його проводом згуртуються і флот, і військо, і всі народи Земномор'я. І тоді у Королівській вежі Хавнору — у самому серці нашого світу — знову владарюватиме істинний Король. Я б і сам віддано служив йому вірою та правдою, — сказав Талан і, знизавши плечима, засміявся, щоб не видатися Аренові аж надто пишномовним.

Але королевич, приязно дивлячись на юнака, подумав: "Він, мабуть, точнісінько так само поважав би істинного Короля, як я шаную Архімага", а вголос промовив:

— Кожен володар пишався би такими відданими придворними, як ти.

Отак вони і стояли, відчуваючи взаємну симпатію і думаючи кожен про своє, коли у них за спинами десь в Обителі Мудреців пролунав гонг.

— Ага! Ось і вечеря! — вигукнув Талан. — Сьогодні у нас юшка з цибулі та сочевична лемішка… Гайда, ходімо!

— Ти ж казав, що їсти тут ніхто не готує, — мовив Арен, розгублено крокуючи слідом за новим приятелем.

— Ну… Часом буває, що й на кухні щось зрихтують.

Страви були хоч і не чарівними, проте дуже смачними. Повечерявши, хлопці знову подалися блукати серед пагорбів, хоча навколо вже поволі сутеніло.

— А це славнозвісний пагорб острова Роук, — пояснив Талан, коли вони рушили вгору до круглястої вершини.

Ноги плуталися у мокрій від роси траві, а внизу, на багнистих берегах річки Твільбурн, кумкали жаби, вітаючи перше тепло і дедалі коротші зоряні ночі. Здавалося, тутешні краєвиди огортав серпанок якоїсь урочої таємниці.

Талан тихо промовив:

— Цей пагорб першим виринув із морських вод, коли пролунало Першослово.

— І саме його океан поглине останнім, коли настане час загального хаосу, — додав Арен.

— Отже, це найбезпечніше місце в світі, — сказав Талан, намагаючись угамувати благоговійний страх, який несподівано пойняв його в цю хвилину. Але за якусь мить він знову збентежено гукнув: — Поглянь! Он там, у Саду!..

На південь від пагорба займалося яскраве сяйво — так, наче над обрієм спиналася місячна повня. Проте насправді тоненький серпик місяця уже давно висів на заході небосхилу, а в тому сяйві, що озорювало південь, було щось дивне і непевне — світло мерехтіло та дрижало, наче листя, потривожене вітром.

— Що це?

— То світиться Примарний сад. Мабуть, там зібралися Майстри. Подейкують, що Сад сяє отак щоразу, коли вони сходяться на велику Раду, скажімо, щоб обрати Архімага — як-от п'ять років тому. Але що ж змусило їх зібратися сьогодні? Може, їм треба обговорити новини, які ти привіз із Енладу?

— Можливо, — погодився Арен.

Талан розхвилювався не на жарт і вирішив негайно повернутися в Обитель Мудреців, аби дізнатися, що чувати про причини скликання Ради Майстрів. Арен подався за ним, раз у раз позираючи на уроче сяйво, аж поки воно не зникло за пагорбом, над яким височіло всіяне дрібними зорями небо.

Принцові постелили в окремій кам'яній кімнатці. Не заплющуючи очей, Арен тихо лежав у цілковитій темряві. Досі він спав лише на м'якій постелі, вкриваючись розкішними тканими ковдрами; ба навіть на тій двадцятивесельній галері, якою королевич добирався з Енладу, в нього було більше вигод, ніж тут. Наразі Арен лежав під пошарпаною повстяною попоною на солом'яному матраці, постеленому просто на кам'яній долівці. Та це зовсім не бентежило хлопця. "Я перебуваю в самому центрі світу, — думав Арен. — Майстри зараз радяться у Примарному саду. Та чи до снаги їм захистити древнє мистецтво чарів? Невже магія справді приречена? Що може загрожувати Роуку? А втім, байдуже! Я однаково залишуся тут, не повертатимусь додому. Тепер ліпше підмітати підлогу у Школі чаклунів, ніж нудитися у покоях Енладського палацу. Але хтозна, чи дозволить він мені зостатися на Роуку? Адже незабаром тут, можливо, взагалі припинять навчання, а згодом й Істинну мову забудуть… Зрештою, дивно, чому мій батько має вроджений чаклунський дар, а я ні? Може, в сучасному світі магія і справді гине? Але я все одно служив би йому, навіть якби він позбувся всіх своїх чарівних знань і могутності. Навіть якщо я більше ніколи його не побачу і не почую…" Одначе Аренові зовсім не хотілося думати про таку сумну перспективу, тож за мить він знову побачив себе у Фонтанному дворі, віч-на-віч із Архімагом, що безмовно стояв під горобиновим деревцем. Темніли небеса над головою, з горобини спадало зів'яле листя, водограй мовчав, а сам Арен схвильовано говорив: "Повелителю, починається буря, але я залишуся з тобою і віддано служитиму тобі…" — й Архімаг посміхався до нього… Але тут юнакові забракло уяви, адже досі він ще жодного разу не бачив усмішки на смаглявому обличчі Архімага.

Вранці Арен прокинувся, відчуваючи, що з учорашнього хлопчака він устиг перетворитися на зрілого чоловіка. Він був готовий до всього. Проте вранішні новини все ж заскочили його зненацька.

— Принце, тебе хоче бачити Архімаг, — прочинивши двері, скоромовкою проторохтів маленький вістун (мабуть, один із новачків), а відтак побіг собі геть, перш ніж Арен зметикував щось йому відповісти.

Крученими сходами принц зійшов у Фонтанний двір і зупинився, не знаючи, куди йти далі. Аж тут назустріч хлопцеві вийшов старий — його порізане глибокими зморшками обличчя осявала щира приязна посмішка. Так, то був Майстер-Воротар — саме він учора зустрів Арена біля входу до Обителі Мудреців, випитуючи його Істинне ім'я, перш ніж пустити всередину.

— Ходи-но зі мною, — покликав юнака чаклун.

У цій частині будинку було тихо та спокійно. Сюди не долинав гамір, який зчиняли юні вихованці в інших куточках Обителі Мудреців. Тут якось особливо виразно відчувалася старезність грубих мурів, а древні чари, що з'єднували це предковічне каміння, здавалося, можна було навіть помацати. Стіни були помережані різьбленими рунами, розташованими на певній відстані одна від одної. Деякі із цих знаків були написані сріблом. І хоча батько навчав Арена читати ґардійські руни, проте письмена, що вкривали ці древні мури, хлопець бачив уперше. Йому, щоправда, здавалося, що він майже розуміє деякі із цих знаків. Хтозна, може, колись він і знав їх, але тепер ніяк не міг пригадати.

— Сюди, хлопче, — озвався Воротар, котрий зазвичай ні з ким особливо не церемонився. Арен пройшов за ним у темну довгасту кімнату з низькою стелею. У великому закуреному каміні горів вогонь і відблиски полум'я танцювали по дубовій долівці. А крізь гостроверхі вікна у протилежній стіні до кімнати лилося холодне, припорошене вранішнім туманом світло. Перед каміном стояв гурт магів, тож коли Арен увійшов усередину, їхні погляди зосередилися на ньому. Натомість сам він не бачив нікого з них, за винятком Архімага. Юнак зупинився, ввічливо вклонився і завмер у чеканні.

— Арене, це — Майстри Обителі Мудреців, — почав Архімаг, — семеро з дев'яти. Майстер-Формотворець ніколи не покидає Примарний сад, а Майстер-Істинномовець уже подався до своєї вежі — це за тридцять миль на північ звідси. Усі Майстри знають, що привело тебе сюди. Панове, це нащадок Мореда.

Коли пролунали ці слова, Арен відчув у своїй душі не гордість, а радше жах. Він, звісно, пишався своїм родоводом, але вважав себе лише спадкоємцем одного з багатьох князівських родів, що утворювали розгалужену Енладську династію. Адже Моред, котрий заснував клан володарів Енладу, помер дві тисячі років тому. Його подвиги оспівані у легендах — що в них спільного із сьогоденням? Тож, по суті, Архімаг міг би з таким самим успіхом назвати Арена нащадком героя міфу чи творінням билини.

Ховаючи погляд від очей магів, юнак знічено втупився в окуту залізом патерицю Архімага і слухав, як у голові гупає гаряча кров.

— Ходімо, поснідаєш із нами, — звернувся Архімаг до Арена і запросив усіх до накритого під стрілчастими вікнами столу.