Останній з могікан - Сторінка 22

- Джеймс Фенімор Купер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Наповнивши посудину водою, розвідник відступив убік, де грунт був твердіший і сухіший, спокійно сів і з насолодою, не поспішаючи, вгамував жагу. Тоді почав пильно розглядати рештки харчу, що залишився від гуронів, — їхня торбина з їжею висіла в нього через плече.

— Дякую, хлопче! — мовив він, віддаючи Анкесові порожню кабаківку. — Тепер ми побачимо, чим живляться ці шаленці-гуроии, коли сидять у засідці. Гляньте-но! Шельмаки знають, що ласіше в оленині. Можна подумати, що вони здатні засмажити стегно не згірше за найкращого в краю кухаря! Аж ні: кожен кавалок сирий, — на те ірокези й дикуни. Анкесе, візьми моє кресало та розпали вогонь. Шматок добірної печені не завадить нам по такій втомній дорозі.

Гейворд, побачивши, що їхні провідники невжарт лаштуються до підживку, допоміг дівчатам зійти з коней, а потім і собі сів біля них, радіючи нагоді перепочити після недавніх смертельних переживань. Поки готувалась їжа, юнак, збуджуваний цікавістю, запитав, як це сталося, що їх так несподівано і вчасно врятовано.

— Чому ми маємо завдячувати, що так швидко вас побачили, шляхетний мій друже? — мовив він до розвідника. — І без підмоги з форту Едварда?

— Якби ми пішли до повороту річки, то, повернувшись, встигли б тільки згребти листя над вашими тілами, але не врятувати ваші скальпи, — спокійно відказав той. — Ні, ні, замість витрачати час і сили на дорогу до форту, ми зачаїлися над берегом Гудзону, чекаючи, що робитимуть гурони.

— Отже, ви знаєте весь перебіг подій?

— Не зовсім. Зір в індіян занадто гострий, щоб дуже близько до них підходити, тож ми сиділи нишком. Важко лиш було примусити цього могіканського хлопця, щоб не вистромлявся з криївки. Ой, Анкесе, Анкесе, ти вівся, наче яка плетуха, цікава все знати, а не як вояк-слідогляд.

Анкес дозволив собі допитливо глянути на мужнє обличчя мовця, але не сказав нічого й ніякого каяття не виявив. Навпаки, Гейворд наче завважив у поставі молодого могіканина дрібку зневаги чи навіть і гніву, і що це почуття, ладне вибухнути, юнак стлумив у собі лише через глибоку повагу до свого білого товариша та ще з огляду на його слухачів.

— Ви бачили, як нас брали в полон? — спитав Гейворд.

— Ми чули це, — була промовиста відповідь. — Індіянський крик — дуже зрозуміла мова для тих, хто провів усе своє життя у пущі. Коли ви вийшли на берег, ми мусили повзти попід листям, наче змії, і зовсім тоді втратили вас з очей, аж поки побачили прив'язаними до дерев і рокованими на смерть.

— Наше визволення — то справа провинний. Це майже диво, що ви не згубили сліду, бо гурони поділилися на два гурти, і в кожному були коні.

— Авжеж, ми були таки збилися з пантелику і, можливо, й не знайшли б вас, якби не Анкес. Ми пішли стежкою в глибину пралісу, бо слушно собі гадали, що дикуни, саме туди подадуться з бранцями. Але коли ми так Пройшли кілька миль і ніде не знаходили і тої зламаної галузки на ваших слідах, мене вже почав брати сумнів, а надто ще тому, всі сліди були від мокасинів.

— Переможці були досить передбачливі — нас примушено взутись, як і вони, — мовив Данкен, піднімаючи ногу й показуючи свої шкіряні взувки.

— Авжеж, це було розумно й на них схоже. Але ми мали досить досвіду, щоб не датися на такий дешевий підступ.

— То чому ж ми завдячуємо свій порятунок?

— Кмітливості молодого могіканина. Він, виявилося, краще за мене розуміється на деяких речах, що в них важко повірити, хоч і бачиш їх навіч. Хай це соромно, але я, чистої крові білий, мушу це визнати.

— Щось надзвичайне? Але про що саме йдеться?

— Анкес наважився сказати, що коні, на яких їдуть панночки, — провадив Соколине Око, не без цікавості окинувши поглядом нарагансетів, — ступають водночас або правими або ж лівими ногами, на відміну, скільки я знаю, від усіх інших чотириногих, окрім ведмедя. Але вони й справді, оці коні, завше ходять у такий спосіб, я на власні очі це бачив і пересвідчився в цьому, йдучи двадцять миль їхнім слідом.

— Це характерна прикмета цих тварин. Вони походять із затоки Нарагансет у маленькій окрузі Провіденс і славляться витривалістю та легкістю ходи. Цю породу високо цінують і, як бачимо, часто їй доручають почесні вантажі!

Могікани, що порались біля вогню, зупинились послухати Данкена, а коли він скінчив, багатозначно зиркнули один на одного, і батько видав свій звиклий вигук подиву. Розвідник замислився, як людина, що засвоює щойно добуте знання, і ще раз кинув допитливий погляд на коней.

— Отже, Анкес зауважив сліди, — озвався він нарешті, — і вони допровадили нас до потрощеного куща. Одну гілку, поблизу відбитка кінського копита, було надламано вгору, як ото жінка зриває квітку із стебла, а всі інші гілки, пошарпані й поламані немовби дужою чоловічою рукою, обвисали донизу. З цього я виснував, що хитромудрий шибай побачив зігнуту гіллячку й наламав їх цілу купу, щоб ми подумали, наче то олень пошматував рогами.

— Ваша проникливість вас не ошукала, бо направду так воно й діялось.

— Це було легко вгадати, — додав розвідник, зовсім не свідомий своєї надзвичайної проникливості. — То ж зовсім інша річ, аніж кінь з непрямою ходою. Отоді я й подумав, що мінги напевне подадуться до цього джерела, негідники-бо добре знають, яка тут чудова вода.

— То воно аж таке знамените? — спитався Гейворд, приглядаючись пильніше до безлюдного видолинку та дзюркітливого джерела, що било з темно-рудої землі.

— Мало хто з червоношкірих, що простують на південь або схід від великих озер, не чули про його цілющу воду. Може й ви покуштуєте?

Гейворд узяв кабаківку, але, сьорбнувши трохи води, бридливо відставив посудину. Розвідник засміявся, своїм звичаєм безгучно Й щиро, і похитав головою з великим задоволенням.

— Що, не той присмак, до якого звикли? Колись і мені він так само не подобався, але потому я розсмакував його й тепер залюбки йду до цього джерела, як олень до лизавки[20]. Найкращі ваші вина не тішаться більшою повагою серед білих, — як це джерело серед індіян, особливо коли хто недужий. Але Анкес розпалив уже вогонь, пора подумати й про їжу, бо перед нами ще довга дорога.

Так раптово перервавши розмову, розвідник хутко заходився смажити оленину. Печеню одразу ж і поїли. Соколине Око та могікани підживлювалися мовчки й ретельно, як люди, що мають набратися сил для важкої невідкладної праці.

Коли цей необхідний, але приємний обов'язок було здійснено, кожен лісовик нахилився й востаннє ковтнув із самітного й мовчазного джерела, що до нього, як і до його довкільних побратимів-джерел, протягом подальших п'ятдесяти років цілими юрбами стали збиратися з усього континенту ті, що мали багатство, красу й таланти, а пошукували собі здоров'я та насолод. По тому Соколине Око дав команду рушати. Сестри сіли на коней, Данкен і Девід, узявши рушниці, подалися слідом за ними; перед вів розвідник, а могікани йшли позаду. Подорожани хутко простували вузькою стежкою на північ. Цілющі води джерела й далі змішувалися з сусіднім ручаєм, а непоховані тіла забитих і далі лежали просто неба на вершині пагорба — було це занадто звичне явище для лісових вояків, щоб збуджувати в комусь жаль або які думки.

РОЗДІЛ XIII

Я пошукаю легшої дороги.

Т. Парнел, "Нічна картина смерті"

Дорога, що обрав Соколине Око, провадила через ту саму піскувату рівнину з видолинками та пагорбами, якою наші подорожани мандрували вранці того ж таки дня, маючи собі за провідника Магуа, що його підступним замірам не судилося здійснитись. Сонце схилилося нижче до відлеглих гір, а стежка йшла густим лісом, отже спека вже не дуже облягала. Мандрівці посувалися швидко і ще задовго до смерку подолали велику частину втомної дороги.

Розвідник, так само як і тубілець, що його місце він заступив, здавалося, інстинктивно вибирав шлях за ледь помітними ознаками, зрідка лиш притишуючи ходу й ні разу не зупиняючись подумати. Побіжно гляне на мох на стовбурах дерев, деколи кине погляд угору, в бік призахідного сонця, а то ще пильно, хоч і мимохідь, зважить оком напрямок одного з численних струмків, переходячи його вбрід, — і вже йому ясно, куди прямувати, ніяких сумнівів уже нема. Тим часом ліс почав змінювати свою барву — світла зелень, що прояснювала його листяне склепіння, бралася в темнуваті тони, звістуючи близький кінець дня.

Сестри то намагалися проглянути крізь дерева потік злотавого світла, що утворював сліпучий ореол навкруг сонця, декуди пере-мережаний рубіновими смужками, а то дивились на стовпище хмар, підбитих ясно-жовтою стягою, що нависали над горами в західній частині неба. Раптом Соколине Око повернувся і, показуючи на яскраво забарвлене небо, мовив:

— Оце знак, щоб людина шукала собі підсилку та природного спочину. Краще й мудріше було б нам розуміти ці прикмети й брати приклад із птахів у небі, а тварин на землі. Наша ніч, проте, буде недовга, — як тільки зійде місяць, ми вирушимо далі. Пам'ятаю, що тут колись мені довелося битись із макуасами в тій війні, коли я вперше пролив людську кров. Тоді ми спорудили з колод щось наче укріплення, аби оборонити свої скальпи від тих драпіжників. Якщо мої признаки не підводять мене, ми знайдемо те місце за кількадесят ярдів ліворуч від нас.

Не чекаючи на згоду чи бодай яку відповідь, розвідник без вагання заглибився в густі зарості молодих каштанів, розсовуючи буйне гілля, що слалося трохи не до самої землі. Ступав він сміливо, як людина, що на кожному кроці бачить речі, знайомі їй віддавна. І пам'ять не ошукала розвідника. Пройшовши кількасот ступнів крізь хащі, порослі каштанами й терням, він опинився на галявині, посеред якої на зеленому пагорку красувалося згадане вже укріплення. Ця, власне, абияк зліплена й занедбана хатина була одним з тих тимчасових фортів, що їх споруджувано при наглій потребі, а потім і полишувано, скоро минала небезпека, і так вони трухліють у лісовій глушині, майже забуті, як і обставини, що покликали їх до життя. Таких пам'яток походів і змагань чимало трапляється в широкій смузі незайманої землі, що розділяла колись ворожі провінції. Руїни ці нагадують про колоніальну історію і виглядом своїм добре вписуються в похмурість навколишньої місцевості.

Дах, покритий корою, давно завалився і стерся на порох, але грубі соснові колоди, наспіх зладжені докупи, ще трималися, хоч один кут халупи вже похилився під тиском, загрожуючи падінням усієї перестоялої споруди.