Останній з могікан - Сторінка 23

Гейворд і його супутники не наважувалися близько підходити до цієї непевної халупчини, але Соколине Око та індіяни ступили досередини не тільки без остраху, а навіть і з видимим зацікавленням. Поки розвідник допитливо приглядався до руїн зокола та знутра, так наче все йому тут пробуджувало давні спогади, Чингачгук з гордовитістю звитяжця переказував рідною мовою синові про сутичку в цьому безлюдному місці, що в ній і він брав участь ще за молодих літ. Нотка смутку, однак, домішувалась до почуття тріумфу, і голос його бринів, як звичайно, лагідно й мелодійно.

Сестри тим часом радо зійшли з коней і лагодилися до приємного відпочинку у вечірньому холодку, певні, що їм не загрожує тут ніяка небезпека, хіба що лісовий звір. Данкен, проте, був обережніший.

— Чи не краще було б обрати для перепочинку якесь глухіше місце, достойний друже? — спитав він у розвідника, коли побачив, що той уже скінчив свої короткі оглядини. — Місце, яке менш знають і куди рідше заходять?

— Серед живих мало хто знає про це укріплення, — поволі, задумливо відповів Соколине Око. — В книжках чи оповіданнях не часто мовиться про сутички, як ось ця, що тут була між могіканами та могоками. Я був тоді молодий хлопець і боровся на боці делаварів, бо знав, що це вони оббріхані й покривджені. Сорок днів і сорок ночей витримували ми облогу тих гемонів ось у цій будівлі, що я її спланував, а почасти й спорудив, хоч сам я, як ви пам'ятаєте, не індіянин, а білий чистої крові. Делавари завзялися добре тоді, а нас же було десятеро проти двох десятків, аж нарешті числом ми зрівнялися майже, і тоді ми вже напали на них. Ані один їхній не лишився живий, щоб донести своїм звістку про долю загону. Так, так! Був я тоді молодий-зелений, не призвичаєний бачити кров і не міг припустити думки, щоб мертві тіла людські поневірялися на голій землі, щоб їх звірі розшарпали, а дощі кістки їм вибілили. Отож я власними руками поховав їх ось під цею могилкою, що ви сидите, і не погана й лавчина вийшла, хоч і на людських кістках вона.

Гейворд і обидві сестри зараз же посхоплювалися з порослої травою могили. Жінки, дарма що оце тільки пережили неймовірні страхіття, не могли не здригнутись від природного цілком жаху, коли дізналися, що так близько могили мертвих могоків. Сутінки, понура місцина, облямована кущами, за якою в живій німотності зводились аж мало не до хмар сосни, і мертва нерухомість величезного лісу — все сприяло тому, щоб підсилити моторошне відчуття.

— Тепер вони вже нешкідливі, — провадив далі Соколине Око, махаючи рукою і сумовито посміхаючись на ці прояви стривоженості, — Вони вже ніколи не знімуть бойових покликів, ані завдадуть удару томагавком! А з тих, що вкладали їх тут, живі зосталися лиш Чингачгук і я. Його брати й інші родичі становили наш військовий загін, а тепер ви бачите перед собою всіх, хто залишився від його роду.

Очі слухачів мимохіть співчутливо звернулися в бік індіян. Темні постаті їхні ще видніли в затінку халупчини, і син, затамувавши подих, прислухався до батькової розповіді — адже історія ця додавала честі тим, кого він здавна шанував за одвагу та індіанські чесноти.

— Я думав, що делавари мирний народ, — зауважив Данкен. — І що вони ніколи не воювали, а оборону свого краю доручили отим саме могокам, яких ви перебили.

— Почасти цьому правда, — відказав розвідник, — але в основі — це підла брехня. Такий договір і справді колись укладено, але то все спричинила підступність голландців, котрі хтіли таким чином роззброїти тубільців, законних володарів цього краю. Могікани, хоч вони й належать до делаварського народу, мали справу з англійцями і ніколи не заходили в такі дурні оборудки, а все покладалися на власну мужність. Та й усі делавари стали так чинити, коли зрозуміли, що їх ошукано. Перед вами могіканський сагамор, ватаг над ватагами! Колись його рід полював оленя на неосяжному терені. А що нащадкові лишилося? Коли господь його прибере, хіба шість ступнів землі йому знайдеться, де він спочиватиме в мирі, та й то, якщо котрий приятель завдасть собі труду поховати тіло так глибоко, щоб його не вивернув леміш плуга!

— Та вже годі, — сказав Гейворд, побоюючись, що ця розмова призведе до суперечки, яка не дасть змоги відпочити обом сестрам. — Ми пройшли виснажливу дорогу, і мало хто з нас такий витривалий, як ви, щоб не знати втоми чи знесилля.

— Це я завдячую своїм кісткам та м'язам, — втішений компліментом, озвався мисливець, простодушно оглядаючи своє мускулясте тіло. — Там, по селищах, можна знайти й кремезніших і важчих людей, але вам довелося б довгенько між ними попошукати, перше ніж знайшовся б такий, хто здатен пройти п'ятдесят миль, не переводячи віддиху, або ж цілі години бігти на ловах за гончаками на відстані голосу. Отож правда, плоть і кров не в усіх однакові, і цілком природна річ, що панночкам треба перепочити після дня, такого багатого на переживання та враження. Анкесе, очисть джерело, поки ми з твоїм батьком приготуємо цим тендітним голівкам дашок з каштанового віття та постелимо ліжника з трави та листя.

На цьому розмова припинилась, і мисливець із товаришами заходився лаштувати ночівлю для своїх підопічних. Струмок, що багато літ тому спонукав індіян саме тут спорудити своє тимчасове укріплення, невдовзі очищено від листя, і кришталево-чиста вода, бризнувши з джерела, зросила зелений пагорок. Тоді над одним із кутків будівлі зліпили сяке-таке накриття, щоб захистити від рясної в тому кліматі роси, а долі настелили сестрам ложе з тонкого гілля кущів та висхлого листя.

Поки ревні лісовики клопоталися цим готуванням, Кора та Еліс трохи підвечеряли — більше з обов'язку, аніж відчуваючи голод. Потому вони вступили поміж стіни будинку і вклалися на запахущому ліжникові. Незважаючи на прикрі спогади й передчуття, сестри скоро заснули сном потомлених людей, і сон їм леліяла надія на завтрашній день.

Данкен почав лагодитись на нічні чати зокола будинку, поблизу дівчат. Але розвідник, помітивши його замір, показав на Чингачгука, що спокійно розташувався на траві, і сказав:

— Очі білого занадто важкі й невидющі для такого чатування. Цей могіканин буде наш вартовий, тож лягаймо спати.

— Минулої ночі я виявився сплюхом, — мовив Гейворд, — і тому мені менш потрібен відпочинок, ніж вам, що повелися як справжній вояк. Спіть собі всі, а я пильнуватиму.

— Якби ми були в білих наметах шістдесятого полку і ворогом нашим були французи, я б і не хотів кращого вартового, — відповів розвідник. — Але в такій темряві, серед згуків дикої пущі ви будете безпорадні, як мале дитя, і вся ваша пильність ні на що не здасться. Отож укладайтеся спати, як ми з Анкесом, і спіть спокійно.

Гейворд побачив, що молодий індіянин і справді тим часом простягся на схилі пагорка, не маючи наміру втратити ні хвилини, приділеної для сну. За його прикладом пішов і Девід, що йому язик дуба став у роті — через гарячку, викликану раною, ще й посилену виснажливим переходом. Не хотівши далі марно сперечатись, юнак удав, ніби згоджується з розвідником, і приліг під хатиною, спершися спиною до стіни. В думці, одначе, він рішуче поклав собі не змикати очей, аж поки передасть звірений на нього безцінний скарб у руки самого Манро. Соколине Око, певний, що переконав Данкена, скоро заснув, і над глухим закутком пущі запанувала тиша, така ж глибока, як і тоді, коли наші подорожани прийшли сюди.

Довгий час Данкен не скорявся снові і пильно вловлював кожен звук із лісу. В міру того як вечорові тіні облягали місцину, він усе більш напружував зір. Але навіть коли зорі замерехтіли в нього над головою, він ще спроможен був розрізнити силуети своїх товаришів, що простерлися на траві, а також постать Чингачгука, що сидів випростуваний і нерухомий, подібний до одного з дерев, які темним муром оточували галявину. Він чув легке дихання сестер за кілька кроків од себе, і ані листок не шелеснув, щоб до його слуху не долинув той шепітливий повів. Врешті, однак, тужливий спів дремлюги змішався із скигленням сови, посоловілі Данкенові очі вже лише вряди-годи підводились до яскравого миготу зірок, і от йому вже видалося, ніби дивиться він на них через обважнілі повіки. Раптово шарпнувшись, він прийняв куща за вартового, а тоді голова його сперлася на плече, плече схилилося до землі й усе тіло безвладно розслабло. Юнак заснув твердим сном, і приснилося йому, що він — давніх часів лицар і стоїть на нічних чатах перед наметом визволеної королівни і має надію спобігти її ласки такою самовідданістю та пильністю.

Данкена збудив легкий удар у плече. Він скочив на ноги, невиразно собі пригадуючи, що це ж він був збирався вартувати цілу ніч.

— Хто йде? — запитав він, звичним рухом сягаючи рукою до боку, де б мала бути шпага. — Кажи! Друг чи ворог!

— Друг, — мовив упівголоса Чингачгук. Індіянин показав угору, на місяць, що крізь прогалини між дерев сіяв своє погідне світло просто на бівуак наших подорожан, і додав каліченою англійщиною — Місяць сходить, а форт білої людини далеко, далеко звідси. Пора рушати, поки сон склепив очі французові.

— Слушно мовиш. Збуди товаришів та осідлай коні, а я тим часом підніму панночок.

— Ми вже не спимо, Данкене, — почувся лагідний, сріблястий голос Еліс з-за стіни будівлі, — і готові швидко їхати, відсвіжившися сном. От ви здорожилися за день, а тут ще й цілий втомливий вечір вартували біля нас!

— Скажіть краще: мав би вартувати, бо мої зрадницькі очі знов мене підвели. Двічі вже я виявився не вартим тої довіри, яку мені даровано.

— Ні, Данкене, не заперечуйте, — усміхнувшись, перебила його Еліс, виходячи з тіні хатини на світло місяця, сама дуже гарненька по відпочинкові. — Я знаю, що ви легковажний, коли йдеться про вашу власну особу, і аж надто дбайливий заради інших. А чи не могли би ми тут трохи довше перебути, щоб ви теж відпочили? Кора і я — ми з охотою, з великою охотою, побули б на сторожі, поки ви й усі ці хоробрі люди поспите часинку.

— Якби сором міг відстрашити мене від сонливості, я повинен би був ніколи більше і ока не заплющити, — відказав юнак, знепокоєно дивлячись на щире обличчя дівчини, де, однак, не зауважив і натяку на який можливий докір. — Бо ж воно таки правда, що через власну легковажність я наразив вас на небезпеку, а тепер не спромігся навіть оберегти ваш сон, як належиться воякові.

— Ніхто, тільки сам Данкен може звинуватити Данкена в такій слабкості.