Останній з могікан - Сторінка 49

Скориставшись нагодою, удавані чаклуни тим часом зникли.

Соколине Око, дарма що поклався на індіянські забобони, не мав сумніву, що розумніші з їхніх ватагів більше терплять цю темноту, аніж у неї вірять. Тим-то він добре знав, як тепер дорога кожна хвилина. Хоч до певної міри ворог сприяв планам утікачів, сам себе дурячи, проте навіть дрібка підозри могла б виявитись для них згубною. Отож розвідник рушив менш помітною стежкою, що проходила тільки понад краєм селища. В пригаслому світлі вогнищ видно було, як оддалеки ще снували між хатинами дорослі гурони. Але дітлашня вже змінила свої забави на хутряні ложа, і гамір та збудження цього незвичайного вечора поволі тонули в нічній тиші.

Відсвіжне повітря вернуло вже до пам'яті Еліс, а що знепритомніла вона не так через психічний струс, як з тілесної слабкості, то не було потреби пояснювати їй, що сталося.

— Пустіть мене тепер саму йти, — сказала вона, коли втікачі опинилися в лісі, і, хоч ніхто того й не бачив, аж почервоніла, що дозволила юнакові себе нести так довго. — Мені вже добре.

— Ні, Еліс, ви ще надто квола.

Дівчина почала лагідно випручуватись, і Данкен мусив розлучитись із своїм коштовним скарбом. Прибраному ведмедеві, звісно, чужі були розкоші, яких зазнавав юнак, обіймаючи свою кохану, і так само, либонь, незнайомий був йому той щирий сором, що гнітив душу дівчині. Але коли вони досить далеко відійшли від селища і він зупинився й заговорив, то вже про таке, на чому ніхто краще за нього не знався.

— Ця стежка доведе вас до струмка, — мовив він. — Уздовж північного його берега дійдете до водоспаду, там перетнете гору з правого боку і побачите вогні іншого народу. Ви повинні туди піти й попросити притулку. Якщо вони правдиві делавари, ви будете в безпеці. Далеко втекти з цим тендітним створінням тепер неможливо. Не пройдемо ми й десятка миль, як гурони нас обсядуть і здеруть скальпи. Ходіть, і хай вас бог боронить.

— А ви? — вражено спитав Гейворд. — Ми ж не розійдемось тут?

— У гуронських руках гордість делаварів, останній з великого роду могікан у їхній об-ладі, — відказав розвідник. — Я спробую його врятувати. Якби вони зняли вам скальп, майоре, то за кожну вашу волосину впав би один негідник. Але якщо гурони припнуть до смертного стовпа юного сагамора, вони побачать, як помирає чистої крові білий.

Анітрохи не ображений, що розвідник вище за нього цінує свого, можна сказати, названого сина, Данкен усе-таки вишукував різні аргументи, щоб відмовити його від такого розпачливого кроку. Гейвордові допомагала Еліс, також відраджуючи від цієї небезпечної і сумнівної щодо успіху справи. Однак марне було все їхнє красномовство. Розвідник слухав їх, слухав, а врешті таки не витримав і просто заявив Гейвордові й Еліс, щоб дурно не гаяли часу.

— Чув я, — сказав він, — що замолоду, бува, чоловіка й жінку лучить почуття, міцніше за те, яке в'яже батька з сином. Може, цьому й правда. Я рідко буваю там, де живуть жінки мого кольору, але це почуття, можливо, річ природна у селищах. Ви ризикували життям і всім, що дороге вам, заради цієї панночки, і я гадаю, що ось таке почуття керувало й вами. Щодо мене, то я навчив цього хлопця стріляти, і він добре за те віддячив. Не раз бував він у кривавій сутичці опліч мене, і допоки я чую одним вухом його стріл, а другим — сагаморів, я певен, що ворог не опаде мене ззаду. Взимку й улітку, вночі й удень блукали ми вкупі глушиною, їли той самий харч, один спав, а другий пильнував його сну. І щоб люди сказали, що Анкеса взято на тортури, а я був близько?!. Присягаюся, що перше вірність зникне з лиця землі і "оленебій" стане мирною пищавкою, аніж Анкес загине, другом покинутий.

Данкен випустив руку розвідникові, і той повернувся й твердою ходою подався назад до гуронських осель. Гейворд і Еліс, щасливі своїм визволенням і водночас зажурені, яку хвилину дивились йому вслід, а тоді разом рушили до відлеглого селища делаварів.

РОЗДІЛ XXVI

Основа. Дайте й мені лева зіграти.

В. Шекспір, "Сон літньої ночі"

Попри всю свою рішучість, Соколине Око добре розумів, які на нього чигають труднощі й небезпеки. Отож повертаючись до табору, він напружував свій гострий практичний розум, міркуючи, у який би спосіб ошукати ворогів, що пильністю й чуйністю не поступались йому самому. Магуа й чаклун зберегли своє життя тільки завдяки розвідниковим принципам. Задля своєї безпеки він мав би першими вбити їх, якби не вважав, що такий вчинок, хоч згідний, може, з індіянськими звичаями, ганьбить, проте, білу людину, мовляв, чистої крові. Тим-то він поклався на лики та реміння, якими зв'язав своїх бранців, а сам подався до середини селища.

В міру того як він підходив ближче до осель, хода його ставала обережніша, а зіркий погляд не пропускав жодної прикмети, сприятливої чи то ворожої. Дещо попереду інших стояла одна занедбана хатина — полишена недобудованою, мабуть, через брак деревини або води. Крізь шпарини, одначе, цідилося бліде світло — либонь, тут хтось таки мешкав. До цієї халупчини й попрямував розвідник — немов обачливий генерал, що хоче перше обстежити передові позиції ворога, а тоді вже вчинити напад.

Впавши на всі чотири, як і личить ведмедеві, Соколине Око присунувся до маленького отвору й заглянув у нутро хатини. Виявилось, що це житло Девіда Гемета. Вірний псалміст був тут з усіма своїми скорботами й страхами та непевною надією на захист провидіння. У цю мить, коли розвідник дивився на Девідову незграбну постать, співак саме про нього й розважав на самоті, тобто про ведмежу його подобу.

Хоч яка щира була псалмістова віра в біблійні чудеса, він мав поважний сумнів, чи надприродні сили безпосередньо втручаються в теперішнє життя. Він непохитно вірив, що Валаамова ослиця була заговорила, але щоб ведмідь співав, то це вже трохи занадто. І одмак він чув ведмежий спів на власні вуха. Увесь вигляд і поза його засвідчували глибоке збентеження. Він сидів на. купі хмизу, з якої деколи по парі галузок підкладав до вбогого багаття, а голову спер на руку, поринувши в сумовиту задуму. Вбрання його було все те саме, тільки що лису свою голову він покрив трикутним капелюхом, настільки приношеним, що ним не спокусився жоден гурон.

Кмітливий розвідник, пам'ятаючи, як шпарко був псалміст утік від ложа хворої жінки, здогадувався, що то за думки опосіли бідолаху. Обійшовши довкола хатини й упевнившись, що вона стоїть осторонь інших, та ще врахувавши, що й особа її пожильця аж ніяк не схилить кого до відвідин, Соколине Око штовхнув низеньку дверину й опинився перед Геметом. Поміж ними було вогнище. Коли розвідник сів, майже цілу хвилину вдивлялися вони мовчки один в одного. Ця несподівана й неймовірна поява — якщо вона не підірвала Девідові світогляду, то в усякому разі похитнула його віру й рішучість. Він потягся по свою сопілку й підвівся, маючи невиразний намір подолати ту з'яву музикою.

— Темне й таємниче страховище! — вигукнув він, тремтячими руками накладаючи окуляри й шукаючи незрадливого свого помічника в усіх знегодах — книжечку псалмів. — (А не знаю, ані хто ти, ані чого прийшло, але коли ти заважуєш лихе щось супроти особи чи прав иайсмиреннішого слуги церкви, вслухайся до натхненної мови юнака ізраїльського й покайся.

Ведмідь затрусив своїм пелехатим тулубом, і добре знайомий Геметові голос відповів:

— Відклади цю пищавку й утиш свою горлянку. П'ять слів простої й зрозумілої людської мови зараз вартніші цілої години репету.

— Хто ти? — запитав Девід, геть ошелешений, щоб там братись до якого співу.

— Людина, як і ти. В жилах у мене ведмежої чи індіянської крові не більше, ніж у тебе. Невже ти так швидко забув, хто тобі повернув оцю дурняцьку штуку, що в твоїх руках?

— Чи ж може таке бути? — відповів Девід, уже вільніше переводячи подих; в голові йому поволі яснішало. — Багато я див бачив з тих пір, як між поган перебуваю, але це вже над усе!

— Ну, ну, — озвався Соколине Око, показуючи своє чесне обличчя, щоб і зовсім розвіяти Девідові сумніви. — Ось подивись на шкіру. Хоч вона й не така біла, як у панночок, та червоність її лишень од вітру й сонця. Але перейдім до справи.

— Перше скажіть мені, що з дівчиною та юнаком, який так мужньо її шукав, — перебив його Девід.

— О, вони щасливо втекли від томагавків тих шельмаків. А на слід Анкеса ти можеш мене спровадити?

— Він у полоні і, боюся, рокований уже на смерть. Дуже прикро мені, що такий достойний юнак має померти в поганстві, і я вже знайшов відповідний гімн…

— Можеш провести мене до нього?

— Це діло не складне, — завагався Девід, — але я дуже боюся, що ваша присутність тільки погіршить його сумну долю.

— Досить слів, рушаймо, — відрік на те Соколине Око.

Він знову сховав голову й перший вийшов з хатини.

Дорогою розвідник дізнався, що його супутник мав доступ до Анкеса з огляду на свою нібито причинність. До того ще допомогла Девідові прихильність одного вартівника, який умів трохи по-англійському, через що псалміст обрав його за об'єкт для навернення. Чи добре гурон розумів наміри свого нового приятеля, річ вельми сумнівна, але факт, що виняткова увага лестить дикунові не менше, як і людині цивілізованій, і отже індіянин пройнявся симпатією до Девіда. Тут немає потреби розводитись, як саме видобув розвідник ці подробиці з Девіда; не будемо ми переказувати й тих вказівок, що розвідник дав псалмістові, коли про все довідався. Перебіг нашої розповіді у своїм часі все це з'ясує читачеві.

Хатина, де ув'язнили Анкеса, стояла в самому центрі селища, і непоміченим підійти до неї чи вийти звідти було просто неможливо. Але Соколине Око зовсім і не замірявся таїтися. Розраховуючи на свою здібність до прибраної ролі, він так навпростець і рушив до хатини. Щоправда, деякий захисток уділила йому пізня година, хоч він і нехтував усякими можливостями критися. Хлоп'яцтво вже спало твердим сном, дорослі теж порозходились по домівках. Лишень яких п'ятеро вояків стриміло біля в'язниці Аикесової, не спускаючи бранця з ока.

Побачивши Гемета в товаристві їхнього Славного чаклуна, якого вони впізнали у ведмежій постаті, гурони без вагання розступилися й дали їм дорогу. Але самі вони й гадки не мали відходити. Навпаки, їх ще й зацікавила нагода побачити які-небудь таємничі обряди.

Оскільки розвідник не міг порозумітися з гуронами їхньою мовою, розмова цілком припала на Девіда.