Останній з могікан - Сторінка 51

Соколине Око, боячись, що голос може його зрадити, скористався цим і вибухнув такою зливою музикування, яке в більш витонченому товаристві сприйнято б за чисто пекельний вереск. Зате серед теперішніх його случахів ці звуки тільки додали йому, пошани, якої тубільці завжди вділяють причинним. Індіяни відступилися й пропустили гаданого чаклуна та його одуховленого помічника.

Неабиякої сили волі треба було Анкесові й розвіднику, щоб спокійною і розважливою ходою перетяти селище, а надто ще коли вони помітили, що вартові стлумили свій страх і підійшли до хатини, аби пересвідчитись у дії чарів. Найменший незграбний чи нетерплячий порух Девіда міг би виказати втікачів, а їм же саме час потрібен був для порятунку. На галас, що його й далі знімав розвідник, з хатин повиходило багато цікавих, а раз-другий, під впливом забобону чи то підозріливості, перестрівав їх який-небудь темновидий вояк. Але ніхто їм не заступив дороги — пізня пора, як і зухвальство їхнє, тільки стали втікачам у пригоді.

Сміливці вже видобулись із селища й хутко зближалися до узлісся, коли голосний і протяглий крик розлігся з хатини, де було ув'язнено Анкеса. Могіканин випростався й затрусив своїм волохатим покривом, так наче ведмідь, що його він удавав, готувався до якогось розпачливого зусилля.

— Стривай! — постримав розвідник Анкеса за плече. — Хай ще раз. Це крикнули з подиву.

Недовго вони й чекали, бо зараз же шалені крики струсонули повітря й прокотились через усе селище. Анкес скинув ведмежу шкуру й далі вже йшов сам собою, стрункий і зграбний. Соколине Око злегка його ляснув по плечі й вихопився наперед.

— Тепер хай ці чорти шукають нашого сліду! — мовив він, дістаючи з-під куща дві рушниці з усім належним припасом. Передавши Анкесові його зброю, розвідник помахнув своїм "оленебоєм". — Принаймні двоє з них знайдуть на ньому смерть.

Тоді, опустивши рушниці, як то роблять мисливці, переслідуючи дичину, вони кинулись уперед і незабаром зникли в лісовому мороці.

РОЗДІЛ XXVII

Антоній. Я не забуду,

Бо слово Цезаря — закон для всіх.

В. Шекспір, "Юлій Цезар"

Як бачили ми, цікавість індіян, що сторожили в'язницю Анкесову, виявилась дужчою за страх перед подихом чаклуна. Серця їм аж колотились, коли вони обережно підступили до шпарини, через яку цідився слабкий відблиск вогню. Кілька хвилин постать Девіда вони приймали за бранцеву, а потім таки справдилось розвідникове побоювання. Втомившись сидіти скоцюрбленим, псалміст поволі випростав свої довгі ноги, аж поки одною з них порушив убік недогорілу головешку. Спершу гурони подумали, що це делавара так спотворило чаклунство. Але коли Девід, несвідомий, що за ним спостерігають, повернув голову і виставив на світло своє простацьке й лагідне обличчя натомість гордовитих рис Анкеса — жодних сумнівів не лишилось навіть і в темних індіян. Вони гуртом порвались у хатину і, брутально схопивши в'язня, одразу викрили ошуканство. Тоді ото й зчинився перший крик, що почули втікачі. За ним розляглися дикі й шалені вигуки помсти. Девід, твердо поклавши прикрити втечу друзів, вирішив, що прийшла його смертна година. Позбавлений своєї книжки й сопілки, мусив він покладатись на власну пам'ять, що рідко його заводила в таких випадках. Отож він на повен голос затягнув першого вірша жалобного співу, котрий мав би полегшити йому перехід до іншого світу. Це вчасно нагадало індіянам про його причинність, і, вибігши надвір, вони голосним криком зняли сполох на ціле селище.

Індіянський вояк звичайно спить у повній бойовій готовності. Тим-то вже перші звуки тривоги підняли на ноги зо двісті чоловіків, готових чи до бою, чи й до погоні. Незабаром усі довідалися про втечу, й плем'я зібралося біля радної хатини, нетерпляче дожидаючи, що накажуть ватаги. При такій наглій потребі на мудру думку важко було обійтись без хитрого Магуа. Згадали його ім'я, і кожне розглядалося навкруг, дивуючись, чому він не прийшов. Послано гінців до його хатини.

Тим часом наймоторнішим та найкмітливішим юнакам наказано розвідати узлісся довкіл галявини, щоб упевнитись, чи не задумують чого лихого непевні їхні сусіди, делавари. Від хати до хати забігали жінки й діти, і все селище знов посіла неймовірна метушня. Поступово, однак, безлад цей улігся, і кілька найстаріших та найповажніших ватагів зібралося в хатині на нараду.

Незабаром багатоголосий гамір сповістив, що повертається один із загонів, посланих на розвідини. Юрба зокола розступилася і пропустила до хатини декількох вояків разом з нещасливим чаклуном, що його на такий довгий час розвідник позбавив волі.

По-різному ставилися гурони до свого чаклуна: хто щиро вірив у чаклунську силу, а хто вважав його за ошуканця, — але цим разом його вислухано з найглибшою увагою. Коли він скінчив свою коротку мову, наперед виступив батько хворої індіянки й у кількох виразистих словах виклав те, що він знав. Обидві ці розповіді дали певний напрямок дальшим пошукам, що їх було тепер проваджено з належною індіянам обачливістю.

Замість безладним гурмом кинутись до печери, обстежити її доручили десятьом наймудрішим і найхоробрішим воякам. А що баритись не можна було, призначені одразу ж підвелись і вийшли. Перед входом у печеру молодші з них пропустили вперед старших і так одні за одними ввійшли в низький і темних прохід, ступаючи твердою ходою, як вояки, готові на все задля добра загалу, хоча в глибині душі кожен і не мав певності щодо ворога, з яким доведеться спіткатись.

Передня частина печери тонула в тиші й понурості. Жінка лежала на тому самому місці й у тій же позі, дарма що декотрі з присутніх запевняли, що бачили на власні очі, як її відносив до лісу гаданий "лікар від білих людей". Ця видима розбіжність з історією, що розповів батько недужої, природно, звернула на нього погляди всіх присутніх. Роздратований цим мовчазним звинуваченням та й сам знепокоєний такою несподіванкою, ватаг підступив до ложа хворої, нахилився й недовірливо глянув їй в обличчя. Дочка його була мертва.

Щире батьківське почуття на хвильку перемогло, і, пойнятий горем, старий вояк затулив очі рукою. Але зараз же він опанував себе, подививсь на своїх товаришів і, показуючи на трупа, сказав мовою свого народу:

— Жінка мого молодого вояка пішла від нас. Великий Дух сердитий на своїх дітей.

Скорботну звістку сприйнялося в глибокій мовчанці. Коли перегодом один старіший індіянин якраз хотів щось сказати, з суміжної переділки печери під самі ноги воякам викотилась якась темна річ. Не знаючи, що воно за проява, ввесь гурт аж відсахнувся трохи і в подиві вирячив на неї очі. Тільки-но ця дивовижа потрапила в смугу світла, як усі побачили скривлене, але все так само люте й похмуре обличчя Магуа. Вражені цим відкриттям, індіяни не стримались од вигуків.

Зрозумівши, в якому Магуа становищі, гурони зблиснули ножами, й скоро пута на його руках і ногах було розтято, а з рота йому видерто кляп. Ватаг звівся на рівні ноги й обтрусився, наче лев, що вибрався з лігва. Ані слова не вихопилось у нього, а тільки рука судомно стисла колодку ножа та очі спідлоба обвели всіх вояків, мовби шукаючи, на кому зігнати перший порив мстивості.

Щастя для Анкеса й розвідника, та навіть і Девіда, що були вони цю мить поза досягом його руки, а то б запевне спостигла їх тут невблаганна смерть, ніякі сподівання на витончені тортури не відвернули б його удару. Тим часом бачивши довкола тільки дружні обличчя, Магуа мимохіть скреготнув зубами й притамував свою лють, не маючи на кому її зірвати. Він аж мало не душився із скаженої злості; всі присутні завважили цей його прояв гніву, і, боячись ще більш ватага роз-злостити, ніхто не важився озватись. Нарешті по кількох хвилинах найстарший з вояків промовив:

— Мій брат спіткав ворога. Чи він близько, щоб гурони могли помститись?

— Нехай делавар помре! — громозвучно вигукнув у відповідь Магуа.

Знов запала довга й обтяжлива мовчанка, і порушив її обачними словами той самий індіянин.

— Могіканин прудкий у ногах і стрибає далеко, — сказав він, — але мої юнаки вже йдуть його слідом.

— Він утік? — запитав Магуа таким горловим голосом, що виходив мовби з самої глибини його грудей.

— Лихий дух напосівся на нас, і делавар засліпив нам очі.

— Лихий дух! — глузливо перекривив Магуа. — Це дух, що збавив віку багатьом гуронам, дух, що забив моїх юнаків при водоспаді, що здер скальпи з них при цілющому джерелі, що ось допіру зв'язав руки Хитрому Лисові.

— Про кого мій брат говорить?

— Про собаку, що під білою шкірою криє серце й хитрість гуронську, про Довгого Карабіна.

Страшне розвідникове ім'я і цього разу вразило слухачів. Але коли вояки трохи розважили, що їхній грізний і зухвалий ворог добувся аж у саму середину табору й заподіяв тут їм такої шкоди, дика лють посіла місце подиву, і те шаленство, що поривало серце Магуа, нараз передалося кожному воякові. Одні скреготіли зубами із злості, інші скажений крик зняли, ще інші нестямно били руками повітря, наче перед ними був сам ворог. Але раптовий вибух пристрасті швидко й улігся, змінившись на похмуру стриманість, звичайну для індіян в пору бездіяльності.

Магуа, своєю чергою, теж мав час над дечим помізкувати. Тож прибравши тепер позу людини, яка знає, що належиться думати й чинити в такій поважній справі, він сказав:

— Ходім до мого народу. Він чекає на нас.

Індіяни мовчки пристали на його думку й, вийшовши з печери, повернулись до хатини ради. Посідавши, всі звернули погляди в бік Магуа, і він зрозумів, що від нього жадають розповіді про його пригоди. Він підвівся й щиро виклав усю історію, анічого не криючи її не перекручуючи. Ціле ошуканство Данкена н Соколиного Ока стало ясне, як на долоні, так що тепер навіть найзабобонніший у племені переконався в справжньому характері останніх подій. Не підлягало сумніву, що їх зухвало, ганебно одурено. Коли Магуа скінчив і сів на своє місце, вояки — а вони тут зібралися всі з племені — якусь хвилю незмигно дивились один на одного, вражені й сміливістю своїх ворогів і їхнім успіхом. Далі вони стали обмірковувати засоби й можливості помсти.

Виряджено ще кількох переслідувачів у погоню за втікачами, по чому ватаги почали поважну нараду. Багато різних заходів висували по черзі старіші вояки, і кожного Магуа вислуховував мовчки й шанобливо.