Останній з могікан - Сторінка 7

- Джеймс Фенімор Купер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Але відразу ж перемігся п повів мову далі:— Ми повинні вирушити ще до схід сонця, бо інакше Монкалм може перетяти нам дорогу й відрізати нас від форту.

Рука Магуа, піднесена до уст, раптом застигла в повітрі, і він, не зводячи очей від землі, повернув убік голову. Ніздрі йому розтулися, а вуха немовби ще дужче, ніж звикле, насторожились, і ввесь він скидався тепер на статую, що зображує гостру увагу.

Гейворд, який пильно приглядався до його рухів, недбало вивільнив із стремена ногу, а рукою потягся до кобури з ведмежої шкури, де лежали його пістолети. Марна річ була розгадати, куди саме найбільше дивився Індіянин: хоч і здавалося, що його очі застигли непорушно, насправді вони без упину нишкали туди-сюди. Поки Гейворд вагався, що робити, Хитрий Лис обережно звівся на рівні ноги — і то так тихо, що ані шелеснуло. Гейворд відчув, що настав момент діяти. Перекинувши ногу через сідло, він скочив на землю з наміром кинутися вперед і схопити зрадника, покладаючись тут уже на власну силу. Але щоб не будити зайвої підозри, він усе ще зберігав на обличчі спокійний і привітний вираз.

— Хитрий Лис не їсть, — сказав він, вживаючи прізвиська, що найбільш лестило марнославству індіянина. — Його корж погано випечений і сухий. Ану-но я гляну, — може, серед моїх запасів знайдеться що тривніше.

Магуа простяг свою торбину майорові. Він дозволив навіть, щоб їхні руки торкнулись одна одної і не виказав при цьому найменшого неспокою і не послабив пильності. Але коли відчув, що пальці Гейворда легенько сунули вгору до голого його плеча, він підбив юнакові руку, з пронизливим криком викрутнувся з-під його руки і в один вистриб пірнув у лісову гущавину. За мить з кущів вихопилась постать Чингачгука, схожого на привида своїм мальованням; він хутко кинувся навздогінці. Далі почувся Анкесів вигук, і ліс освітило раптовим спалахом, що його супроводив різкий гук пострілу мисливцевої рушниці.

РОЗДІЛ V

Такої ж ночі

Ляклива Тізба по росі ішла

І перше вгледіла від лева тінь,

А вже тоді самого звіра…

В. Шекспір, "Венеціанський купець"

Вражений раптовою втечею провідника й дикими вигуками переслідників, Гейворд на хвильку прикипів до місця. Але потому, розуміючи, як важливо впіймати втікача, він розсунув кущі й собі теж ревно кинувся навздогін. Та не пробігши й сотні ярдів, він спіткав усіх трьох лісовиків, що поверталися з невдалої погоні.

— Чом ви так скоро спроневірились? — спитав він. — Негідник, мабуть, десь тут поза деревами, і його ще можна схопити. Поки він на волі, ми в небезпеці.

— Ганяйте хмарою за вітром! — відказав розчарований розвідник. — Я чув, як той гемон, мов чорний змій, прошелестів сухим листям, і бачив, як він прошмигнув онде за тою великою сосною. І я випалив, так би мовити, по сліду, — та ба! А проте, коли б це хто інший потис на гачок, я б сказав, що в нього гостре око. Я вже маю на цьому досвід, тож мушу знатись. Гляньте-но на те сумахове дерево! Листя його зачервонілося, хоч кожен зна, що в липні сумах ще цвіте жовтим цвітом.

— Це кров Лисова! Він поранений і, може, десь тут і звалився.

— Ні, ні, — заперечив розвідник, рішуче відкидаючи таке припущення. — Я хіба що подряпав йому шкіру, і він через те ще хутчіше дременув. Куля з рушниці, коли вона тільки подряпає звірину, діє на неї, як остроги на коня: прискорює її біг, додає їй духу, а не навпаки. Зате коли куля проб'є добру дірку, тоді ще раз-другий воно стрибоне, та й по всьому, чи то індіянин, чи то олень.

— Нас четверо здорових людей проти одного пораненого!

— Що, вам життя немиле? — перебив майора розвідник. — Той червоношкірий чорт заманить вас під томагавки своїх друзів, так що й не зоглянетесь. Я вчинив дуже легковажно, вистріливши близько до можливої засідки. Але ж така була спокуса, що куди там! Ходімо, друзі, рушаймо, і то так, щоб звести підступного мінга на хибний слід, бо інакше сохнутимуть наші скальпи на вістрі перед Монкалмовим шатром не далі як завтра о цій же годині!

Ці моторошні слова, промовлені з урівноваженістю людини, що повністю розуміє небезпеку, нагадали Гейвордові про важливість обов'язку, на нього покладеного. Повівши очима довкола в марній спробі проглянути темряву, дедалі густішу під листяним склепінням лісу, він відчув, що без чиєїсь допомоги його безборонні супутниці скоро попадуть до рук варварського ворога, котрий, наче хижий звір, чекає тільки на глибшу темінь, щоб завдати певнішого удару. Його розбурхана уява, зваблена примарним світлом, перетворювала на людську постать кожен колихкий кущ або стовбур поваленого дерева; разів двадцять йому вбачалися страховиті обличчя причаєних ворогів, що, визираючи із своїх криївок, ні на мить не спускають з ока подорожан. Глянувши вгору, він помітив, що рожевуваті баранці хмар, які вечір розмалював на блакитному небі, поволі зблякають; річку, що звивалася в нього під ногами, знати було вже тільки з темних смуг лісу, порослого обабіч.

— Що ж нам робити? — безпорадно спитався Гейворд. — На бога, не покидайте нас! Залишіться, щоб захистити моїх супутниць, і не соромтеся сказати, якої б ви хотіли винагороди.

Його випадкові знайомі, що, стоячи збоку, розмовляли якоюсь індіянською говіркою, не звернули уваги на це раптове й розпачливе благання. Хоча голоси їхні звучали з обачності тихо, ледь чутніше за шепіт, Гейворд, підійшовши до них, легко відрізнив запальну мову молодого вояка від стриманішої балачки інших двох. Було ясно, що вони обговорювали заходи, які безпосередньо торкалися долі подорожан. Порушуваний цікавістю, а також побоюючись, щоб дальші загайки не викликали якої нової небезпеки, Гейворд підступив ближче до темного людського гурту з наміром ще виразніше запропонувати їм винагороду. Аж тут білий, махнувши рукою на знак згоди, повернувся і мовив по-англійському, наче сам до себе:

— Анкес має слушність. То був би негідний вчинок — покинути ці безпорадні створіння напризволяще, хоч би й довелося нам через те втратити свою криївку. Коли хочете врятувати ці ніжні квітки від отруйного зуба найгіршого з усіх зміїв, ви, добродію, повинні діяти рішуче й швидко.

— Та хто ж у тому сумнівається! Хіба ж я не звертався…

— Зверніть краще свої молитви до того, хто може дати нам мудрість обійти цих лісових дияволів, — спокійно перепинив його розвідник. — А з обіцянками грошей зачекайте, щоб не вийшло так, що ви не зможете їх сплатити, а я ними скористатися. Оці могікани і я, ми зробимо все можливе, аби вберегти від небезпеки ці квітки — вони такі тендітні, що не в пущі їм жити. І ми зробимо це, не маючи сподівань на винагороду, крім тієї, що господь дарує за праведний вчинок. Але перед тим ви повинні за себе й за своїх друзів пообіцяти дві речі, — інакше-бо, не ставши й вам у пригоді, ми тільки собі завдамо шкоди.

— А що саме?

— По-перше, вестися так тихо, як оцей сонний ліс, що б там не сталося; по-друге, те місце, куди ми вас поведемо, не виказати ані жодній живій душі в світі.

— Я докладу всіх сил, щоб сповнити обидві ці умови.

— Тоді ходім, бо ми гаємо час, такий для нас дорогий, як кров для пораненого оленя.

В навислих вечорових сутінках Гейворд ще спромігся розрізнити нетерплячий жест розвідника, і обоє вони поспішили назад, туди, де була решта товариства. Підійшовши до жінок, що занепокоєно чекали на нього, майор у двох словах передав їм умови нового провідника, наголосивши на тому, щоб вони не виявляли вголос ніякого страху в їх нагальному й небезпечному переході. Хоч ця тривожна звістка не могла не налякати жінок, серйозний і рішучий тон Гейвордів, а також усвідомлення можливої небезпеки, додали їм духу настільки, що вони почулися на силі ще до одного, непередбаченого й незвичайного випробування. За допомогою молодого офіцера вони без зайвих слів спішилися і хутко зійшли до річки, де мисливець, послуговуючись більше жестами, аніж словами, вже зібрав решту подорожан.

— Що його зробити з цими німими створіннями? — пробурмотів розвідник. — Перетяти їм горло й укинути в річку — втрата часу; полишити тут — значить сказати мінгам, що недалеко й власники коней.

— То, може, просто пустить їх у ліс? — зважився докинути Гейворд.

— Ні, краще ошукати тих дияволів. Нехай думають, що їм треба гнатися чвалом, коли хочуть спіймати здобич. Атож, атож, це зведе їх на манівці! Чингач… Тс! Що там ворушиться в кущах?

— То лоша.

— Лоша то вже певне треба вбити, — пробурмотів розвідник, намагаючись ухопити за гриву жваве створіння, що спритно не далося йому до руки, — Анкесе, твою стрілу!

— Стривайте! — скрикнув на весь голос власник засудженої тварини, дарма що всі інші говорили тільки пошепки. — Майте милосердя до лошати Міріям! Такий милий нащадок вірної кобили, він нікому не заподіє шкоди!

— Коли люди змагаються за те єдине життя, що бог дарував їм, — суворо мовив розвідник, — то навіть їхні ближні тоді для них однак що звірина з лісу. Коли ви озветеся ще раз, я залишу вас на поталу макуасам! Анкесе, сягни-но стрілою! І пам'ятай, що в нас нема часу на другий стріл.

Ще не стих його низький і суворий голос, як поранене лоша стало дубка, а потім упало на коліна. Тут до нього підскочив Чингачгук, миттю встромив ножа в горло і похопливим рухом жбурнув у річку ще тріпотливу жертву. Потік швидко поніс лоша геть. Цей видимо безжальний вчинок, хай він і випливав з конечної потреби, пригнітив подорожан, як жахливе застереження перед майбутньою небезпекою. Спокійна й тверда рішучість лицедіїв цієї сцени ще більш посилювала враження. Сестри здригнулися і щільніш пригорнулись одна до одної, а Гейворд інстинктивно поклав руку на пістолет, що перед тим видобув із кобури, і став поміж своїми підопічними та густими сутінками, які непроглядною запоною застували глибину лісу.

Індіяни, не вагаючись ні хвилини, взяли під гнуздечку наполоханих коней і, хоч як ті впиралися, ввели їх у річку.

Не заходячи на глибоке, вони повернули проти течії і скоро зникли за виступом берега.

Тим часом розвідник із схованки під низькорослими кущами, що віттям торкалися води, добув каное, зроблене з кори, і жестом запросив жінок сідати. Ті без вагань скорилися, і лишень раз по раз тривожно поглядали позад себе, до навислого мороку, що тепер стояв, наче темний мур, уподовж берега.

Тільки-но Кора й Еліс посідали, як розвідник скомандував Гейвордовї стати по один бік вутлого суденця, сам став по другий, і вони потягли човна проти води, а похнюплений власник забитого лошати ступав за ними.