Останній з могікан - Сторінка 5

- Джеймс Фенімор Купер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Перші блідолиці, що прийшли до нас, розмовляли не по-англійському. Вони припливли великим човном, коли мої батьки вже в мирі були з червоношкірими довкола. Тоді, Соколине Око, — провадив він далі, виявляючи своє хвилювання тільки тим, що голос його притих до низьких горлових тонів, надавши мові мелодійності, — тоді, Соколине Око, ми були єдиний народ, і ми були щасливі. Солоне озеро давало нам рибу, ліс — оленів, повітря птахів. Ми брали собі жінок, що народжували нам дітей, вклонялися Великому Духові, а макуасів і близько до себе не підпускали, щоб не чули нашого переможного співу.

— Знаєш ти щось про своїх предків з того часу? — спитав білий. — Як на індіянина, ти чоловік справедливий. А що ти мусив успадкувати риси предків, то вони, певно, були хоробрі в бою і мудрі біля радного вогнища.

— Моє плем'я — пращур народів, але в мені нема мішаної крові. У моїх жилах — кров ватагів, і назавше так буде. Голландці висадилися і дали моєму народові вогняну воду. Люди пили, аж доки, здавалось, небо й земля змішалися, і в глупоті своїй вони гадали, що знайшли Великого Духа. А потім вони мусили покинути свою землю. Ступінь по ступневі їх відганяли від берегів, і ось тепер я, ватаг і сагамор[11] свого плем'я, бачу сонце лишень крізь листя дерев, а на могилах своїх батьків ніколи й зовсім не був!

— Могили пробуджують високі почуття, — озвався розвідник, розчулений стримуваним сумом свого товариша, — і часто допомагають людині в добрих замірах. Хоча щодо мене, то я гадаю, мої кістки лишаться непоховані і збіліють у лісі або ж їх пошматують вовки. Але де вони тепер, представники твого роду, що багато літ тому пристав до своїх родаків у краю делаварів?

— А. де цвіт тих літ? Опав один по однім; так і всі з мого роду відійшли, кожен у свою пору, до країни тіней. Я ось тепер стою на верховині, але мушу сходити в долину. А коли й Анкес піде моїм слідом, скінчиться кров сагаморів, бо мій хлопець останній з могікан.

— Анкес тут! — почувся десь неподалік третій голос, такий самий м'який і горловий, як і Чингачгуків. — Хто кликав Анкеса?

Білий вихопив ножа із шкуратяних піхов і мимохіть шарпнувся рукою до рушниці, почувши той несподіваний голос. Але індіянин сидів і далі незворушно, навіть голови не повернувши.

Наступну мить юний вояк безгучно вступив поміж білим та індіянином і сів на березі прудкого потоку. Жодним словом подиву не прохопився батько, ані він нічого не запитав, ані син нічого не відповів упродовж кількох хвилин. Кожен мовби чекав, поки зможе заговорити, не показуючи жіночої цікавості або дитинної нетерплячки. Білий, либонь, і собі пристав на індіянський звичай; він попустив рушницю і також сидів мовчки й зосереджено. Нарешті Чингачгук поволі перевів погляд на сина й запитав:

— Чи не наважились макуаси лишити відбитки своїх мокасинів у цих лісах?

— Я йшов їхнім слідом, — відповів юний індіянин, — і знаю, що їх стільки, як пальців на обох руках. Але вони криються, мов боягузи.

— Злодії чигають на скальпи та здобич, — сказав білий, котрого ми називатимемо, за прикладом його товаришів, Соколиним Оком. — цей завзятий француз, Монкалм, зашле своїх Шпигунів у самий наш табір і знатиме, якою дорогою наші подалися!

— Досить того! — мовив старший індіянин, кинувши оком на призахідне сонце. — Викуримо їх, як оленів з чагарника. Підкріпімося нині, Соколине Око, а взавтра покажім тим макуасам, що ми вояки.

— Я згоден і з одним, і з другим. Але щоб битися з ірокезами, треба їх знайти, а щоб підкріпитися, треба здобути дичини… Про вовка помовка, а вовк уже тут! Онде в кущах під пагорком найбільша пара оленячих рогів, що я цього літа бачив. Слухай, Анкесе, — мовив він напівпошепки, безгучно сміючись, як людина, звикла до обережності, — закладаюся трьома ріжками пороху проти одної низки вампуму[12], що поцілю оленя межи очі, і саме ближче до правого ока.

— Не може бути! — заперечив юнак, з молодечим запалом схоплюючись на ноги. — Видно ж тільки кінчики його рогів!

— Він ще хлоп'я, — похитуючи головою, мовив білий до батька. — Гадає, що як мисливець бачить частину звірини, то не може знати, де вся вона.

Націлившись із рушниці, він уже мало не дав доказу тієї своєї вмілості, що так нею пишався, коли це старий вояк підбив йому цівку, мовивши:

— Ти хочеш битися з макуасами, Соколине Око?

— Ці індіяни мовби нутром чують душу лісів! — відізвався розвідник, опускаючи рушницю й одвертаючись убік, як людина, що переконалась у своїй помилці. — Мушу залишити оленя на твою стрілу, Анкесе, а то б ми вбили його задля тих злодіяк-ірокезів.

Ледве Чингачгук схвалив ці слова промовистим помахом руки, як Анкес кинувся на землю і почав обережно підповзати до тварини. За кілька ярдів перед схованкою оленя він ретельно наклав стрілу на тятиву. В цю мить роги оленеві ворухнулись, так наче він понюшив у повітрі щось підозріливе. І зараз же по цьому збризнула напнута тятива, біла смужка прошила кущі, і поранений самець вихопився з укриття під самі ноги свого причаєного ворога. Уникаючи рогів розшалілого звіра, Анкес припав до його боку і вмить затопив ножа йому в горло. Скочивши ще до річки, олень упав на березі, зачервонивши воду кров'ю.

— Оце чисто індіянська вправність! — мовив розвідник, сміючися стиха, але дуже задоволений. — Аж любо подивитись. Хоча, правда, стріла вражає лише зблизька і треба ще ножа, аби докінчити справу.

— Гу! — скрикнув його товариш, хутко обернувшись, наче пес, що відчув звіра.

— Їй-бо, там їх ціле стадо! — зауважив розвідник, і очі його зблиснули, як у завзятого мисливця. — Якщо вони підійдуть під постріл, я пальну разок, хоч би мені тут цілих Шість Племен крилося поблизу! Ти щось чуєш, Чингачгуку? Бо як на мої вуха, стоїть німа тиша.

— Тут лиш один олень, і він мертвий, — сказав індіянин і нахилився, аж мало вухом до землі не припавши. — Я чую відгомін ходи.

— Може, то вовки загнали оленя і тепер ідуть його слідом?

— Ні, то коні білих, — відповів індіянин, з гідністю випростовуючись і незворушно сідаючи знову на колоду. — Вони твої брати, Соколине Око. Заговори до них.

— Я й заговорю, і то такою англійщиною, що й король не посоромився б мені відповісти, — сказав мисливець мовою, що нею так пишався. — Але ж я ані бачу, ані чую кого. Днина річ: індіянин краще знається на ході білих, аніж той, — і це визнають його найбільші вороги, — хто не має й краплини чужої крові, хоч він жив між червоношкірих так довго, що його можна б у цьому запідозрити. Ага! Ось і я почув, наче суха гіллячка хруснула. А тепер чую, як кущі шурхотять… Так, так, це тупіт копит, що я сприйняв був за водоспад… А оце й вони самі. Боронь їх, боже, від ірокезів!

РОЗДІЛ IV

Гаразд, іди. Та з гаю ти не вийдеш,

Доки за кривду я не відомщу.

В. Шекспір, "Сон літньої ночі"

Не встиг ще розвідник докінчити своїх слів, як з глибини лісу виступив вершник, що їхав на чолі невеличкого гурту, наближення якого почув пильний індіянин.

— Неподалік видолинком звивалася бита оленяча стежка, що збігала до річки в тому місці, де розташувалися білий та двоє його червоношкірих товаришів. От цією стежкою повільно й під'їжджали подорожні, які становили незвичне видовище в лісовій пущі. Мисливець стояв попереду індіян, готовий повітати подорожніх.

— Хто їде? — спитав він, недбало прикладаючи рушницю до лівого плеча, а вказівного пальця правої руки тримаючи на гачку. Вигляд його при цьому був зовсім не погрозливий. — Хто сюди простує, поміж диких звірів та небезпек лісової хащі?

— Ваші одновірці, друзі закону й короля, — відповів передовий вершник. — Люди, які від сходу сонця подорожують у сутінку цього лісу і які нічого ще не їли й страшенно потомились.

— Отож ви заблукали, — перепинив його мисливець, — і спізнали, яка безпорадна людина, що не знає, в правий чи лівий бік їй податись!

— Еге ж бо. Немовля, й те не настільки здане на ласку свого опікуна, як ми — на свого провідника, хоч ми й вирослі вже, — тільки що зростом, а не досвідом. Чи не знаєте ви відстані звідси до королівського форту Вільям-Генрі?

— Тю! — скрикнув розвідник, не стримавшись від голосного сміху, але одразу ж і притишив свої веселощі, щоб не підслухав прихований ворог. — Ви так далеко від дороги, як собака від польованого звіра, коли їх розділяє Горікен! Вільям-Генрі, чоловіче! Як ви друзі короля і маєте що спільного з військом, то найкраще вам податися вниз річкою до форту Едварда і викласти свою справу Вебові. Генерал бариться там, замість рушити до ущелин і викурити того французяку за Шамплен, назад у його лігво.

Перше ніж незнайомець устиг відповісти на цю несподівану пропозицію, з кущів вихопився другий вершник і вмах випередив свого товариша.

— То як далеко звідси до форту Едварда? — спитав він. — Місце, якого ви радите нам шукати, ми покинули сьогодні вранці, прямуючи до верхньої частини озера.

— Тоді ви, певне, осліпли ще до того, як заблукали, бо дорога через волок у кілька ярдів завширшки і, як я собі гадаю, не вужча за будь-яку лондонську дорогу, хоч би й ту, що перед королівським палацом.

— Не будемо сперечатись, яка з тих доріг краща, — посміхаючись відповів Гейворд, бо ж це був він. — Досить того, що ми поклалися на індіянського провідника, котрий мав пас провести ближчою, хоч і глухою стежкою, і помилилися в ньому. Коротше кажучи, ми загубили дорогу.

— Індіянин заблукав у лісі! — мовив розвідник, недовірливо хитаючи головою. — І це коли сонце пече верхів'я дерев і річища повні водою, коли мох на кожному букові каже йому, з якого боку сяє вночі Полярна зірка! У лісі повно оленячих стежок, що ведуть до потоків та солоних джерел, — місць, що їх кожен знає. Та й гуси ще не всі відлетіли до канадських вод. Дивна річ, щоб індіянин міг заблудити між Горікеном і коліном річки! Він могок?

— Не з роду, тільки усиновлений цим плем'ям. Здається, він народився десь далі на північ. Він один з тих, кого ви звете гуронами.

— Гу! — вигукнули обоє товаришів розвідника, що досі сиділи непорушно, наче зовсім байдужі до розмови. А тепер вони жваво схопилися на ноги — видно, така сильна була несподіванка, що аж зборола їхню звичайну стриманість.

— Гурон! — повторив суворий розвідник, хитаючи головою вже з виразною недовірою. — Це злодійське плем'я, хто б там його не всиновляв.