Острів доктора Моро - Сторінка 2

- Герберт Джордж Уеллс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Я побачив, як, мирно влягаючись, ходили на морі важкі зелені вали. Шхуна, очевидно, мчала за вітром. В цей час зайшов до каюти Монтгомері,— так звали мого співрозмовника. Я попросив у нього що-небудь одягти. Він сказав, що ту одежу, в якій мене підібрано, нібито викинули за борт, і дав мені дещо зі свого вбрання, зшитого з грубого полотна. Але воно висіло на мені, бо Монтгомері був значно вищий і кремезніший.

Між іншим, він сказав, що капітан зараз п’яний як чіп і сидить у себе в каюті. Одягаючись, я розпитував у нього, яким курсом прямує наше судно. Він відповів, що воно йде на Гаваї, але по дорозі має висадити його.

— Де? — запитав я.

— На острові... Там, де я живу. Скільки я знаю, цей острів не має назви.

Він глянув на мене. Його нижня губа обвисла, а погляд від несподіванки став якийсь розгублений. Я здогадався, що він хоче уникнути моїх розпитувань, і з обачності вирішив більше цієї теми не торкатися.

III. ДИВНЕ ОБЛИЧЧЯ

Ми вийшли з каюти й наштовхнулися на чоловіка, що заступив нам дорогу. Стоячи на східцях спиною до нас, він пильно вдивлявся в глибину люка. Наскільки я міг розгледіти, він був куций на зріст, широкоплечий, незграбний, із сутулуватою спиною, шия його була вкрита цупкою щетиною, а голова геть увійшла в плечі. На ньому була одежа із синьої саржі. Чорне волосся його здавалося напрочуд густим і жорстким. Раптом скажено загарчали невидимі собаки, і він ураз шарпнувся назад, так що я ледве встиг стримати його рукою. Він із чисто звірячою спритністю рвучко обернувся.

Його чорне лице, що майнуло тоді переді мною, глибоко вразило мене. Воно було страхітливо потворне. Нижня щелепа виступала далеко вперед, скидаючись трохи на звірячу. В напіврозкритому великому роті блиснули такі зубиська, яких ніколи ще не доводилося мені бачити в жодної людини. Білки очей були залиті кров’ю, тільки тоненька біла смужечка обмережувала брунатні зіниці. Дивне збудження відбивалося на його обличчі.

— Ти, проклятущий! — гримнув на нього Монтгомері.— Якого дідька стовбичиш на дорозі?

Чорний метнувся вбік, не вимовивши й слова. Коли я підіймався трапом, то мимоволі весь час дивився на нього. Монтгомері на якусь хвилину зупинився внизу.

— Чого виснеш тут? — додав він стриманіше.— Твоє місце нагорі, ти сам знаєш.

Чорновидий зіщулився.

— Вони... Вони не хочуть, щоб я там був,— повільно, з дивною хрипотою в голосі озвався він.

— Вони не хочуть?! — погрозливо вигукнув Монтгомері.— Але я наказую тобі йти туди.

Він хотів щось іще додати, та, раптом глянувши на мене, почав підійматися трапом услід за мною. Вкрай зачудований дивною потворністю цього чорновидого створіння, я зупинився на півдорозі й глянув на нього знову. Я ще ніколи не зустрічав такого невимовно відразливого обличчя, і,— яка неймовірна суперечливість! — водночас у мене було враження, ніби я десь уже бачив саме отакі риси, отакі рухи, що гостро вразили мене тепер. Уже згодом спало мені на думку, що, певне, я бачив його тоді, коли мене підіймали на судно. І все-таки це не розвіювало моїх підозр: я не міг зрозуміти, як можна, хоч раз побачивши таке обличчя, забути найточніші обставини зустрічі з ним?

Кроки Монтгомері, що йшов позад мене, обірвали мої думки. Я повернувся й став оглядати захаращену палубу маленької шхуни. Звуки, які я чув раніше, уже трохи підготували мене до того, що мені довелося зараз побачити. Такої загидженої палуби я, безперечно, ніколи ще не бачив. Там валялися огризки моркви, стебла якоїсь трави, всяке сміття. До грот-щогли було прив’язано на ланцюгах цілу зграю клятущих хортів, що почали гавкати й кидатись на мене. Під бізань-щоглою величезна пума була затиснута в такій маленькій залізній клітці, що не могла й повернутися. Далі під правим бортом стояло кілька великих кліток із кроликами, а біля них у коробці, збитій на зразок клітки, стояла самітна лама. На собаках були намордники. Єдиним людським створінням на палубі був похмурий мовчазний матрос біля стерна. Полатані брудні вітрила напиналися під вітром, і маленьке суденце, здавалося, мчить на всю силу. Небо було ясне, сонце котилося до заходу. Гнані вітром довгі спінені хвилі бігли разом із нами. Ми проминули стернового, вийшли на корму й дивилися звідти, як під нею піниться вода, як танцюють і зникають у кільватері бульбашки. Я обернувся й глянув уздовж загидженого судна.

— Що це, морський звіринець? — запитав я.

— Та щось подібне,— відповів той.

— Для чого тут ці тварини? На продаж, наче якісь рідкісні зразки? Капітан хоче збути їх десь у південних морях?

— Може, й так,— ухильно відповів Монтгомері й обернувся до корми.

Раптом ми почули чийсь вереск і цілу зливу брутальної лайки, що доносилась із люка. Звідти поспіхом вилізло те саме неоковирне створіння з чорним обличчям. За ним з’явився присадкуватий рудоволосий чолов’яга в білому кашкеті. Тільки забачивши чорновидого, хорти, що вже потомилися гавкати на мене, почали знову люто гарчати й рватися з ланцюгів. Чорний завагався перед ними на мить, коли це підскочив рудий і щосили вдарив його межи плечі. Сердега зваливсь як підрубаний і покотився брудною палубою під оскаженіле собаче гавкання — щастя його, що на собаках були намордники. Із вуст рудого вихопився радісний крик. Він стояв, похитуючись, і щомиті, здавалось мені, міг упасти в люк або кинутись на свою жертву.

Монтгомері, побачивши його, аж затремтів.

— Стривайте! — гукнув він застережливо.

На палубу вийшло кілька матросів. Чорновидий із диким виском качався під собачими ногами, та ніхто й гадки не мав порятувати його. Хорти щосили штовхали мордами свою жертву. Їхні рухливі сірі тулуби юрмилися на недоладно розпростертому тілі. А довкола стояли матроси й гутютюканням заохочували псів, ніби все це було їм найутішнішою забавкою. Монтгомері щось гнівно вигукнув і пішов уздовж палуби; я рушив за ним.

За хвилю чорновидий звівся на ноги і пошкутильгав геть. Біля вантів він сперся на борт і так стояв, важко дихаючи й поглядаючи через плече на хортів. А рудий тим часом зайшовся задоволеним сміхом.

— Слухайте, капітане,— більш, ніж звичайно, шепелявив Монтгомері, вхопивши рудого за лікті.— Як ви смієте?

Я стояв позад Монтгомері. Капітан обернувся до нього й втупився посоловілими п’яними очима.

— Як це — смію? — буркнув він. З хвилину він мляво дивився в лице Монтгомері, а тоді додав: — Косторізе проклятий!

Рвучким рухом він висмикнув руки і по кількох безуспішних спробах нарешті всунув свої кулачиська у бокові кишені.

— Ця людина — пасажир,— промовив Монтгомері,— і ви не маєте права давати рукам волю.

— Геть до біса! — ревнув капітан. Він різко повернувся й ледве не впав.— На власному судні я можу робити все, що мені заманеться!

Я вважав, що Монтгомері, бачивши капітана п’яним, мусив би облишити його, а не заводитись. Проте він, ледь помітно збліднувши, рушив за капітаном, який наближався до борту.

— Слухайте, капітане,— повторив Монтгомері,— ніхто вам не дозволить отак поводитись із моїм служником. Ви глумитеся над ним із того часу, як він ступив на судно.

Хвилину капітан мовчав. Хміль запаморочив йому голову, і він не міг знайти потрібних слів. Зрештою він прохрипів:

— Косторізе проклятий!

Ця сцена впевнила мене, що Монтгомері — людина рішучого характеру, здатна розпалити себе і тривалий час перебувати в такому стані. Було видно, що суперечка ця не перша.

— Він же п’яний,— сказав я, наважившись і собі втрутитись у цю справу,— краще з ним не заводитись.

Обвисла губа Монтгомері скривилася.

— Він завжди п’яний. Ви вважаєте, що це виправдовує його знущання з пасажирів?

— Моє судно,— знову почав капітан, махнувши рукою кудись у напрямі кліток,— було чисте. А гляньте-но зараз!

І справді, чистим судно аж ніяк не можна було назвати.

— Моя команда була пристойна,— не вгавав п’яний.

— Ви самі погодилися взяти на борт тварин.

— Я волів би довіку не бачити вашого триклятого острова. Ну й на якого чорта знадобилися там ці тварини? А ваш служник... Хіба ж то людина? Якийсь пришелепуватий. І тут йому робити нічого! Чи, може, ви думаєте, що моє судно належить вам?

— Ваші матроси весь час знущаються над тим бідолахою.

— Воно й не диво. Бо то ж диявол, сущий диявол! Вони його терпіти не можуть. Та й я не можу. Всім він осоружний, навіть вам!

Монтгомері відвернувся від капітана.

— І все-таки ви мусите дати йому спокій,— промовив він, підтверджуючи сказані слова кивком голови.

Але капітан, видно, не мав ніякого бажання поступатися.

— Хай тільки,— не втихомирювався він,— насмілиться те опудало з’явитися ось тут, я йому всі тельбухи виверну! І не вам учити мене, що я маю робити! Кажу вам: я — капітан. Капітан і господар. Я тут закон, кажу вам, я тут закон і пророк! Я погодився відвезти пасажира і його слугу до Аріки й назад, а на острів ще привезти кількох тварин. Але я не погоджувався везти якусь сатану і якогось косторіза...

Це останнє вже було на адресу Монтгомері. Той кинувся до капітана, але я став між ними.

— Він же п’яний,— знову сказав я.

Капітан розійшовся ще дужче:

— Заткни пельку.

Я рвучко обернувся до нього, мимохідь побачивши, яким загрозливим стало поблідле обличчя Монтгомері. Цим втручанням я спрямував на себе весь потік лайливих слів.

Та все ж я був задоволений, що відвернув неминучу бійку, нехай і за рахунок гніву п’яного капітана. Мені траплялося бувати серед усілякого люду, проте я ніколи ще не чув із людських уст такої невтримної зливи найогиднішої лайки, яку оце почув із капітанових уст. При всій своїй природженій лагідності я насилу міг вислуховувати таку гидоту. Звичайно, стримуючи капітана від бешкету, я забув, що для нього я всього-на-всього людська істота, підібрана в морі й позбавлена будь-яких засобів до існування, що я тільки дармовий пасажир, залежний від добрості чи розрахунку судновласника. Та будь-що-будь, але бійки я таки не допустив.

IV. БІЛЯ БОРТУ ШХУНИ

Того ж вечора, по заході сонця, ми побачили землю, і шхуна кинула якір. Монтгомері сказав, що це і є мета його подорожі. Берег був занадто далеко, щоб можна було детально його розгледіти. Все, що я бачив,— це синювата вузька цятка на невиразному тлі сіро-блакитного моря.