Острів іржавого лейтенанта - Сторінка 4

- Кір Буличов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— Я сам у городових служив!

Ззаду вийшло ще троє дідів. Тікати було нікуди. Діди, щоправда, з місця не рухалися, але галасували щосили. Аліса міцно вхопилася за руку дівчини.

І в цей момент ударив гонг, і гучний голос сказав:

— Ну ж бо, Глібе, знеструм масовку. Такі не підійдуть.

За кущами щось зашипіло, і діди завмерли в тих позах, у яких їх застав гучний голос.

Із кущів вискочило кілька молодих хлопців. Потім вийшов давній знайомий Алісиного тата, оператор Герман Шатров. Лоб Шатрова затуляв довгий зелений козирок від сонця, і на грудях у нього висів мікрофон.

Не помічаючи дівчини з Алісою, Шатров насипався на своїх помічників.

— Як могло статися, — сердився він, — як могло статися, що вісім роботів з масовки пішли із знімального майданчика? Хто за це відповідає? А раптом один із них на машину б налетів? Або дитину б до смерті налякав? Ні, я так цього не залишу! Я сьогодні ж серйозно поговорю з конструкторами.

— Вони ж дослідні, Германе, — втрутився один із асистентів. — Їх тільки зараз розпакували, навіть перевірити не встигли. От вони й розповзлися по бульвару.

— Та хіба ж це справжні селяни початку двадцятого століття? На основі чого їх програмували?

Із кущів вийшов ще один чоловік. Був він огрядний і сумний.

— Геро, — мовив він, — любий, ми ж не самі придумали. Взяли дідів із романів першої половини минулого століття, туди-сюди.

— Що?

— Туди-сюди, кажу. Це я, поки з ними морочився, дідівських висловів нахапався. У них років сто п'ятдесят тому були обов'язково улюблені слова, незвичайні.

— Забирай своїх дідів. Придумаємо щось інше.

— Ащо ж мені з ними робити? Вони ж ні на що не годяться.

— Поміняєш блоки пам'яті на стандартні, і вийдуть непогані роботи-доглядальниці. Бігме, навіть цікаво. З бородами і запасом казок, туди-сюди.

ВАЛІЗА-УСТАНОВКА ПРОФЕСОРА ШЕЇНА

— Ти що тут робиш? — спитав раптом Герман, помітивши Алісу. — І тут устигла?

— Ми дуже злякалися, — відповіла Аліса.

Вона хотіла показати дівчину, яка теж злякалася, але дівчина, виявляється, непомітно пішла.

— От, — занервував Герман, — я ж казав, що дітей типовими дідами злякати можна!

— Я гадала, що він із минулого, на машині часу.

— Ні, не бійся, таких примітивних дідів навіть сто п'ятдесят років тому не було. Хоч я достеменно не знаю. У тебе що, канікули вже?

— Канікули. А ви картину знімаєте?

— Історичну стрічку.

— З ефектом присутності?

— І симфонією запахів та термоефектом.

— А сьогодні зніматимете?

— Сьогодні? От не знаю, що нам тепер робити з масовкою. Діди невдалі... Знаєш що? Зганяймо лишень ми на натуру. На Чорне море Хочеш із нами?

— Дуже хочу! А як тато?

— З татом я домовлюся, — сказав Герман. — Треба тільки з режисером поговорити. Володю! Володю, Чулюкін! Де ти?

— Ну що? — запитав голос із кущів, і відразу ж на доріжці з'явився режисер — меткий, невисокий, у дуже модному американському капелюсі з балабончиками.

Режисер швидко рухався і швидко говорив, але думав він, очевидно, не швидше, і часто фраза у нього не докінчувалася, бо думки примушували, не закінчивши першої, починати другу.

— Що, у нас сталося нещастя? — спитав він. — Діди сплохували, і не тільки... А зрештою, в тебе є міркування щодо... Може, нам перейти в павільйон?

— Володю, відпусти мене на узбережжя. Мені потрібен захід сонця, щоб із фіолетовими хмарами. Все одно день пропав.

— А як же Марія Василівна?

— Вона обійдеться.

— І все-таки... А втім, їдь. Тільки щоб на ранок повернутися, а то Марія Василівна...

Тут Чулюкін повернувся і щез у кущах. Наче його й не було.

— От бачиш, — сказав Герман. Він дістав із кишені відеофончик і набрав номер Алісиного батька. — Слухай, Ігоре, — почав він, — я в тебе хочу доньку вкрасти на півдня. А на ранок поверну... Та ні, на Чорне море, там тепло. Погоду я замовив... От і чудово!

Герман вимкнув відеофон і сказав Алісі:

— Твого батька такий варіант цілком улаштовує. Він усе одно затримається до ночі. Крумси діляться у нього. Що це таке, до речі?

— Якісь звірі з Сіріуса. Я їх ніколи не бачила. Але мені треба буде додому зайти.

— І не мрій. Натура не жде. Або ми летимо зараз, або ти залишаєшся в місті.

— Міш необхідно одну річ додому занести.

— Завтра занесеш. По машинах!

Ніяких машин не було, та їм і не можна заїздити на бульвар. Але після цих слів раптом у кущах щось загуркотіло й зашурхотіло.

— Апаратуру згортають, — сказав Герман. — Ходімо.

Алісі довелося піти. Хоч вона й шкодувала, що не змогла забігти додому й покласти на місце мієлофон, який тато заборонив чіпати. Адже неможливо ж відмовитися од такої поїздки, не часто тебе кличуть подивитися, як знімається справжнє кіно.

Флаєр чекав кіношників на даху одного з будинків скраю бульвару.

Флаєром летіти в Крим довше, ніж метро, але кіношники, хоч як вони квапилися, змушені були скористатися своєю машиною, тому що в них було багато обладнання — камер та освітлювальних приладів, — перевантажувати яке в вагони метро було довго й важко. Тим паче, що метро йшло тільки від Москви до Сімферополя, а звідти все одно на узбережжя треба летіти флаєром або їхати монорейкою.

Звичайно ж після роботи тисячі московських флаєрів і таксі вирушали в Фіга — Мазилово, до срібної бані з вели кою червоною буквою "М" над нею. Тут — московська станція Кримського метрополітену. Кілька паралельних тунелів тонкими ниточками з'єднують Філі із Сімферополем. Ниточки ці прямісінькі, й це означає, що на середині шляху тунель метро заглиблюється на кілька кілометрів під землю. Свого часу будівництво перших міжміських підземних ліній було дуже важкою справою, поки будівельники не ввели в роботу прохідницького автомату, який під температурою в кілька тисяч градусів розплавляв породу, облицьовував її тугоплавким пластиком і залишав за собою блискучу, оплавлену, гладеньку, як серединка керамічного стакана, трубу.

Такі самі лінії метро сполучають Москву і з Ленінградом, і з Києвом, і навіть із Свердловськом. А до 2100 року буде закінчено першу лінію Варшава — Нью-Йорк. Її будують уже третій рік, бо під океаном тунель проходить мало не по центру Землі й тому роботи там посуваються повільно, і про них двома словами не розкажеш.

А кримський тунель давно вже став звичним і зручним — кожен москвич може після роботи за сорок п'ять хвилин доїхати в снаряді метровагона до Сімферополя, а звідти вже п'ятнадцять хвилин на флаєрі до будь-якої точки узбережжя. До ночі можна повернутися в Москву засмаглим і накупаним.

Герман з Алісою, троє асистентів, двоє роботів, пілот розмістилися в мосфільмівському флаєрі. Він безшумно знявся з даху і, набравши висоту, полетів на південь, до Чорного моря.

Це був зовсім непоганий початок для канікул.

Аліса розгледілася, знайшла якнайзручніший ящик, щоб усістися на ньому, і присунула його до вікна. У неї за спиною хтось закректав. Аліса обернулася, здивувавшись, як це людина могла вміститися у такій вузькій щілині.

Ззаду, насупившись, сидів дідусь із масовки й жував головку своєї товстої палиці.

— Ой, — зойкнула Аліса, — дідусь!

— Це що таке? — здивувався Герман. — Як він сюди пробрався?

— Чулкжін просив узяти про всяк випадок, — пояснив один із асистентів. — Можливо, знадобиться для першого плану.

— Я знадоблюся, я ті знадоблюся! — суворо сказав старий. — Я з генералом Гурком Шипку брав. Молокососи...

— Якщо ти, Алісо, боїшся, то пересідай до мене, — запропонував Герман.

— Цього ще тільки бракувало! — образилась Аліса. — Щоб я роботів боялася. Краще вже я тут, під віконцем.

Взагалі-то вона залюбки пересіла б, але признаватися, що вона злякалась, їй зовсім не хотілося. Все одно летіти менш як дві години.

І коли один з асистентів роздав кіношникам, і в тому числі Алісі, по галеті й склянці соку, вона навіть відломила половину галети й простягла старому.

— Не соромтеся, — мовила вона. — Беріть. Мені все одно стільки не з'їсти.

Але дідусь-робот похитав головою:

— Їж сама, миршавко. Я зранку щєц посьорбав, та й годі.

Аліса зрозуміла, що дідусь-типовик її обманює. Роботи не їдять щів. Але, напевно, в ньому таку закладено програму, що він думає про себе, ніби він. зовсім не робот, а старезний дід. Щоб природніше грати в кіно.

Не встигла Аліса дожувати галету, як флаєр пішов на зниження. Він прошмигнув поміж невисокими лісистими горами й полетів просто в синє, трохи світліше за небо, море. Над самим берегом, між двома високими сірими скелями, флаєр завмер на місці й м'яко опустився на майданчик, що круто спадав до води.

— Ну от, — сказав Герман. — Ми тут були на минулому тижні. Чим не рай?

На горбку стояв намет — маленька маківка з легкого пластика. З намету вийшов майже чорний чоловік у плавках. З'ясувалося, його звати Васею і він теж кіношник.

— Обстежив? — запитав Герман.

— Так, усі точки вибрано. Хоч зараз починай.

— Гаразд, покажеш. Але спочатку всім купатися. Ти, Аліса, підеш зі мною і ні на крок убік. Щоб не втонула.

— Як же я втону? Я навіть під водою плаваю скільки хочеш.

— І все-таки. Перед твоїм батьком відповідаю я, а не ти. Ясно?

— Ясно.

— Сумку залиш тут.

— Ні, я її з собою візьму.

— Ну, як хочеш.

Вася повів кіношників стежиною до води, а роботи заходилися лаштувати тимчасовий табір. Вода була тепла й лагідна. Аліса навіть пошкодувала, що батько не возить її по неділях на море, Інші діти їздять.

Дідусь у постолах спустився до моря за кіношниками і всівся на березі.

— Не спечно? — крикнула йому з води Аліса.

— Ти далеко не плавай, миршавко, — буркнув дід. — Риба яка вкусити може.

Він уже звик до Аліси, та й Аліса до нього звикла і зовсім не боялася.

Дід подумав-подумав і взявся роззувати постоли

— Ей, старий, — гукнув йому Герман, — і не думай. Перегрієш нутрощі, майстерні тут нема.

Робот зітхнув і слухняно взув постіл назад.

— Шкода його все-таки, — сказала Аліса.

— Шкода, звичайно. Та що вдієш, одяг для нього — та сама ізоляція. А переконливо зроблений?

— Переконливо, — згодилась Аліса й пірнула.

Під водою вона розплющила очі й так злякалася, що відкрила рот, наковталася води й кулею вилетіла на поверхню. Вона мало не пішла назад під воду, але Герман підхопив її і легесенько поплескав по спині, щоб вона відкашлялася.

— Що там такого страшного? — спитав він.

— Морда, — відповіла Аліса. — Така страшна морда, що я просто не можуї Цієї миті вода перед ними розступилась, і на поверхні з'явилося усміхнене рило дельфіна.

— Іди звідси! — прикрикнув на нього Герман.