Острів іржавого лейтенанта - Сторінка 6

- Кір Буличов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Сонце скотилося до гір, і пора було знімати захід.

Професор запропонував кіношникам свої послуги, та виявилося, в його послугах не було потреби. Тоді він збільшив складаний стільчик і всівся читати. Дід-робот узяв палицю й вирушив до пагорба, схилом якого він мав брести важкою ходою, так вимагав кадр. Аліса спитала дозволу в Германа піти до моря й пошукати камінців і черепашок. Герман дозволив після того, як Аліса пообіцяла йому до самої води не підходити. Аліса взяла свою сумку й рушила в мандри.

Море надвечір стало зовсім рівним і маслянистим. Тільки аж під берегом хвилі ліниво ворушилися, наче край скатертини. Берег був укритий крупним піском і дрібними черепашками, такими тонкими й крихкими, що збирати їх не було ніякого сенсу. Зате у воді й на смузі мокрого піску, зализаній хвилями, виблискували дуже гарні камінці. Деякі були прозорі й відшліфовані водою, як намистини, а інші, різноколірні, зберігали ще неправильність уламків справжньої скелі, тільки кути в них були згладжені. Ще на піску зустрічалися, правда нечасто — таких більше на Кавказі, — плескаті кам'яні млинці, сірі й бурі. Їх дуже зручно кидати по воді, так, щоб вони підстрибували по кілька разів.

Коли Аліса назбирала дві пригорщі камінців, їй це заняття обридло, й вона вибрала кілька млинців і заходилася кидати їх так, щоб вони стрибали аж до обрію. Але млинці були не найкращими і після двох-трьох стрибків тонули, здіймаючи стовпчик густої, глянцевої води. Нарешті Алісі пощастило знайти млинець ледь товщий за папір і зовсім круглий. Він мав неодмінно дострибати до обрію. Аліса прицілилася, кинула камінець, і він слухняно застрибав по рівній воді. Раз-два-три-чотири-п'ять... За дев'ятим разом він усе-таки пішов під воду, і відразу ж у тому місці з води вистрибнув дельфін. Він тої ж миті пірнув назад, проте Аліса злякалася, що вона його вдарила, і вирішила більше камінців не кидати.

Вона пішла далі вздовж берега, щоб знайти найкрасивіший камінець. Йшла досить довго. Берег кілька разів вигинався бухтами, але камінець усе ніяк не попадався. Аліса навіть трохи стомилася, одійшла від води і всілася під скелю на схожий на подушку великий камінь, щоб перепочити. Пора було повертатися до табору, бо Герман хвилюватиметься.

Почувся шум води, яку розтинав ніс човна. "Напевно, ще відпочивальники приїхали", — подумала Аліса. Човен, невеликий, відкритий, виткнувся з-за скелі й повернув до берега.

У човні сиділо двоє роботів. Аліса спробувала встати й привітатися, але роботи поводилися так, ніби зовсім не хотіли, щоб їх хто-небудь помітив. Вони вимкнули мотор — Аліса почула, як клацнула кнопка, — і, пригнувшись, чекали, поки човен уткнеться в берег носом. Потім один із них стрибнув уперед, на пісок, і підошви його глухо дзенькнули. Другий перевалився через борт і пройшов до берега вбрід.

— Ти йди, а я просохну на сонці, — сказав він, вибравшись на сухе.

— Ні, — відповів перший, — іди ти. Я вже ходив.

— Я повинен сохнути. У мене вода в суглобах. Іди, а то доповім.

Це була дуже дивна розмова, і роботи, незважаючи на те що голоси їхні ніяких почуттів не виражали, здалися їй злими.

Нарешті один із роботів почав поволі видиратися на гору, а другий став на сонці, намагаючись обсохнути під його майже горизонтальним призахідним промінням.

Аліса ще трохи посиділа на камені й тут відчула, що в неї затерпли ноги, засвербів ніс і око. Вона з півхвилини кріпилася, а потім тихо-тихо, щоб не помітив робот, який просихав — а стояв він лише за двадцять кроків від неї, — підняла руку й почухала ніс. Нічого не сталося. Тоді Аліса почухала око й опустила затерплу ногу вниз... Усе гаразд. Аліса зітхнула й вирішила, що пора відступати. "Цікаво, якщо я побіжу, — подумала вона, — він мене дожене чи ні? Адже він металевий і в нього суглоби мокрі".

Аліса скотилася з каменя, повісила сумку на плече й зробила маленький крок убік. Ще один крок, ще крок... Потім повернулася спиною до робота й кинулась тікати.

Позаду щось дзенькнуло, і голос робота сказав:

— Людино, стій!

Аліса вже видиралася схилом угору. Сумка боляче била по ногах, камінці, які осипалися вниз, тягли за собою ноги, і тому Алісі здавалося, що вона вилазить дуже поволі. Важкі кроки робота бухали ззаду, та Аліса боялась обернутися, аби не злякатися ще дужче. І в цей момент з розбігу уткнулася головою в щось тверде.

Залізна рука із слідами іржі опустилася їй на плече, і, коли Аліса підвела голову, погляд її довго ковзав по металевих ногах, тулубові роботами тільки високо, майже в самому небі, вона побачила схилену до неї грубо зроблену голову з одним великим, як у бабки, оком посередині.

Кроки позаду стихли. Другий робот зупинився у неї за спиною.

— Що це є таке? — спитав робот, який піймав Алісу.

— Я не знаю. Ця людина стежила за нами.

— Чому ти дав їй утекти?

— Я її не помітив.

— Вона все чула?

— Вона все чула.

— Ми візьмемо її з собою?

— Так.

Алісі не сподобалося, що роботи розмовляють про неї так, ніби вона не жива людина, а річ.

— Нікуди ви мене не візьмете, — сказала вона. — А то я зараз крикну, і всі наші прибіжать.

Вона навіть відкрила рота, щоб крикнути, але металева трипала рука в одну мить опинилась у неї біля рота й так сильно натисла на обличчя, що Алісі здалося, ніби їй розплющили носа.

— М-м-м! — Вона закрутила головою.

Але відразу ж робот, не відпускаючи руки, завдав її собі на спину — земля перевернулась і опинилася далеко внизу — й швидко загупав униз, до човна.

Метал неприємно пах мастилом і морською водою. Можливо, це той самий робот, котрий засунув професора у валізу-установку? Напевно. Адже Алісі ніколи ще не доводилося чути — мабуть, такого й узагалі не бувало, — щоб роботи не слухали людей. Вони ж бо були тільки машинами і спеціально зроблені для того, аби допомагати людям.

Одна рука в Аліси була вільна, і вона вирішила кинути що-небудь на землю, аби Герман здогадався, що її вкрали. А то подумає втонула, — от переживатиме! Та кинути було нічого. Хіба тільки сумку, але в сумці мієлофон.

Так Аліса нічого й не придумала. Робот зупинився, зробив широкий крок, і небо над головою захиталося. Робот опустив Алісу на дно човна й швидко, вона навіть не встигла опам'ятатися, заткнув їй рот якимось кляпом. Кляп був смердючий, старий, вона притиснула язик, було важко дихати. Робот зв'язав Алісі за спиною руки дротом, потім посадив її, щоб вона не займала в човні багато місця.

— Стережи її, — мовив другий робот, котрий ішов увесь час позаду, а тепер залишився на березі. — Я другу принесу.

Аліса поворушила пальцями. Дріт був скручений міцно і впивався в тіло. Ні, так його не розв'яжеш.

— Підслухувати чужі розмови зле, — сказав робот, утупившись у неї круглим оком. — Якби не підслухувала, пішла б додому. Тепер ти є наш бранець.

Аліса хотіла йому заперечити, але це дуже важко зробити з кляпом у роті. Вона тільки похитала заперечливо головою, і це не сподобалось роботові.

— Людино, — знову озвався він, — треба визнавати факти. Ти зазнала поразки, і я переміг. Отже, слухатимешся.

Аліса ще раз похитала головою. Вона, будь у неї змога, сказала б зараз роботові все, що про нього думала. Ніхто в світі не мйє права погано поводитися з дітьми. Вже не кажучи про роботів. Та навіть якби Аліса й не була дитиною, все одно людина завжди сильніша за будь-яку машину. Тут уже нічого не вдієш. І Аліса знову заперечливо похитала головою, аби показати, що ніякому знавіснілому роботові з людиною не впоратися.

Робот ще дужче розсердився.

— Чинитимеш опір, — попередив він, — я тебе покладу в воду, і ти зануришся в неї з головою й перестанеш одержувати кисень для дихання.

Аліса про всяк випадок облишила хитати головою. Якщо роботові могла запасти в його залізну голову думка накинутися на людину, то він може й утопити. Й Аліса пошкодувала, що свого часу мама не захотіла зробити їй операцію по вживленню зябер. Декому з дітей таку операцію роблять, особливо тим, хто живе біля моря чи на штучних островах. Із синтезябрами можна бути під водою скільки завгодно. "Приїду додому, — вирішила Аліса, — неодмінно вмовлю маму згодитися на операцію. Адже вона безболісна й нічим не загрожує. Напевно, вже мільйонів зо п'ять людей живуть із зябрами. І хоч би що".

З'явився другий робот. Він ішов повільно й поважно, і останні промені сонця вигравали в нього на тілі. Він ніс у руці палицю й тицяв нею в спину дідусеві — типовому діду, якого гнав поперед себе. Руки в діда були зв'язані за спиною, борода звисла на груди, але в роті нічого не було. Старий щось сердито бурмотів.

"Робот робота веде", — хотіла сказати Аліса, але стрималася. Адже старий був звичайнісіньким і добре зробленим роботом, хоч і з химерами, тому що був кінозіркою. Він, щоправда, погрожував Алісі палицею на бульварі, але, як згодом пояснив Герман, ніколи б її не вдарив. Просто в нього була така роль у кіно — сердитий дід.

— Ох, гріхи наші тяжкі! — бурмотів старий, залазячи в човен. — За що ж це така напасть — спіймали мене залізні люди-антихристи!

Тут він побачив Алісу й зовсім засмутився.

— А дитьо ж за що? Як же це виходить? Дитьо ж мале...

— Мовчати! — гаркнув робот. — Неслухів ми викидаємо за борт!

— Ой-ой-ой! — сказав дід і замовк.

Робот увімкнув двигун, і човен безшумно прокрався до виходу з бухти. Роботи вели його чимближче до скель — певно, боялись попастися на очі кіношникам. Тільки відійшовши од берега на чималу відстань, човен повернув у відкрите море. Роботи наказали полоненим лягти на дно, а самі подіставали з-під лавки широкі мексіканські капелюхи, наділи їх і здалеку скидалися на відпочивальників.

Тихенько шипів двигун, поплескували хвильки об пластиковий борт човна, й Алісі здалося, що з берега хтось кричить:

— Алісооо! Де ти?

Та, можливо, їй це тільки здалося.

ЦАР ПІРАТСЬКОГО ОСТРОВА

Острів, до якого причалив човен із полоненими, був невеликий, кам'янистий, і, хоч лежав неподалік від берега, до нього рідко приставали човни. Нічого тут було дивитися. От колись, років двісті — триста тому, на острові жили контрабандисти і спорудили тут кам'яницю, певніше, хатку. Стріха її давно завалилася, але в ній можна було сховатися од вітру. Нещодавно тут працювали археологи. Вони нічого не знайшли, однак залишили після себе кілька ям і траншей, що перетинали центр острова.

На картах острів не був помічений — надто він малий і незначний, а для судноплавства він ніякої небезпеки не становив — у цей пустельний куточок Кримського узбережжя рідко заглядали судна.

Усього цього Аліса, звісно, не знала.