Острів іржавого лейтенанта - Сторінка 8

Двоє роботів, украдених у професора, котрі підійшли непомітно й стояли поруч, про щось беззвучно перешіптувалися.

Розчинилися зроблені з листа сталі двері в хатину контрабандистів, і на майданчик вийшов, ледве пересуваючи ноги, ще один залізний робот. Він був виший за інших, на голові мав високого пом'ятого кашкета, а груди розцяцьковані грубо намальованими хрестами. Аліса зрозуміла, що це і є "шеф" — найголовніший із роботів.

Шеф кілька разів повільно розтулив рот, але довго не міг видобути з себе ніякого звуку. Нарешті він покрутив головою, щось клацнуло, і з глибин його вирвався несподівано тоненький і скрипучий голос.

— Здорові будьте, молодці! — привітався шеф.

— Здоровий будь, шефе! — відповіли хором роботи.

— Доповідай, — сказав шеф.

Крайній робот вийшов наперед і почав:

— Роботи другого сорту зводили стіну. Другий і третій номери здійснили експедицію на Велику землю. Захоплено двох полонених. Зброї не знайшли.

— Кепсько, — підсумував шеф, — мало. Недостатньо. Неуки. Бомбосховище?

— Закінчимо завтра. В два настили.

— Дякую за службу. Привести полонених до мене. Поставити сторожу на ніч. Хай живу я, ваш вождь!

— Ура! — вигукнули роботи.

— Іржавійте, але порох тримайте сухим.

Шеф повернувся, підняв ногу, але нога не опустилася. Шеф погойдувався в Нестійкій рівновазі й міг будь-якої хвилини впасти на каміння. Стіна роботів стояла нерухомо.

— На поміч! — заволав шеф. — Опустіть мою ногу. Мерщій!

— Кому йти на поміч? — запитав крайній робот.

— Тобі.

Робот послухався. Він усією вагою натиснув на підняте до неба коліно шефа, і нога зі скреготом опустилася на каміння. Накульгуючи, шеф пішов до руїн.

— Де полонені? — спитав робот, який допомагав шефові.

— Та ось вони. Чули, що наказано?

Старий з Алісою піднялися до руїн і зайшли всередину.

Усередині було майже зовсім темно, і тільки згори, крізь щілини в напівобваленій стелі проникало непевне, присмеркове світло.

Кімната була закидана щебенем, трухлятиною і старими консервними бляшанками. У кутку стояв ящик, поряд — грубо обтесана брила вапняку. Робот-шеф сидів на брилі обіч ящика й тримав у руці великі ножиць На ящику валялися шматки консервних бляшанок та коробок з-під концентратів. Певно, археологи й туристи, що забредали на острів, вважали за краще не засмічувати покидьками море, а складати їх у руїнах. Шеф вирізав із накривки консервної бляшанки складну багатокутну зірку.

— Прийшли? — запитав він, не випускаючи з рук ножиць. — Стійте й ближче не підходьте. Не можу терпіти людей. І мовчіть. Я заклопотаний. Я роблю нагороду. Красиво? Чому не відповідаєте? Слушно робите, я сам не велів вам відповідати.

Нарешті робот закінчив свою роботу, приміряв бляшанку на груди й лишився задоволений.

— Красиво, — сказав він. — Почнемо допит. Ти, з бородою, перший. Як тебе звати?

— Це справи не стосується, — відповів старий. — Щоб я залізному чудовиську повідомлення давав? Цьому не бувати.

— Якого полку? — вів далі, ніби нічого й не сталося, робот. — Скільки техніки? Гармати? Танки? Ну, відповідай тепер.

— Сказав — не буду, туди-сюди. Коли генерал Гурко нас у бій посилав, він приказував: "Не бачити вам, солдатики, вдів своїх і сиріт, якщо не візьмемо ми штурмом Сапун-гору". Отакечки.

— Запиши, — мовив робот-шеф своєму помічникові. — Командир у нього генерал Гурко.

— Нічим писати, шефе, — озвався робот.

— Ну, не пиши. І мене не обманюй. Ти ж писати не вмієш. Ми ніхто писати не вміємо. І це добре. Коли ми переможемо, ніхто не буде писати. А що ми робитимемо? Ти скажи. А ти? А ти? Не знаєте. Маршируватимемо. Все. І працюватимемо. І щоб порядок.

— От уже цього не буде, — перебила Аліса. — Ви, либонь, нічого не розумієте або збожеволіли. Вас пора вимкнути і викинути на звалище. Ви навіть заіржавіли. Навіть дивно, що;вас досі не переплавлено.

— Мовчати! — верескнув робот. Щось у ньому закряхтіло, забулькало, затріпотіло, і він повторив: — Мовчати... — Робот похитав головою, продув акустичну систему й вів далі: — Мовчати! Після допиту в карцер підеш. Ясно? Тепер кажи, як звати? Якого полку? Скільки гармат? Де розташована тактична атомна зброя?

— Нічого не розумію, — мовила Аліса. — Яка тактична зброя? Які гармати?

— Відмагається, — констатував шеф. — Ми тобі всиплемо. Ми тебе згноїмо.

— Ти говори, та не заговорюйся! — розсердився старий. — Як це — згноїмо? Ти з ким так розмовляєш? Та я тебе зараз...

— Тримай його! — крикнув шеф своєму помічникові. — Він нападає!

Робот обхопив старого ззаду своїми ручиськами. У старого впав додолу капелюх і ріденьке синтетичне волосся розсипалося вусібіч.

— Гаразд, — похвалив шеф робота. — Дістанеш орден. Здолати мене він би не зміг, я — фатАліст. Ясно? Нічого не боюся і не лякаюся. Мені не страшний навіть кулеметний вогонь. І пряме попадання фугаса.

Шеф-робот піднявся на повен зріст, скрипнувши суглобами.

— Проклята іржа! — вилаявся він. — Нема мастила. Завтра в поході захопите його. Ні, я сам вас поведу і сам захоплю мастило. Полонених зранку примусити працювати на будівництві укріплень. А вдень розстріляти. Все. Я сказав. Наказав.

— Слухаюсь! — відповів робот.

— Візьми нагороду й приколи на груди. Ти тепер нагороджений.

— Радий служити! — відповів робот і, притискаючи до грудей бляшку, щоб не впала, вивів полонених надвір.

Оглянувшись, Аліса побачила, ш,о шеф знову всівся перед ящиком і знову заходився вирізати.

— Стійте, — зупинив їх голос. — Геть забув. Іржа проклята. Люди, хочете мені служити? Вірно служити? Я нагороджу.

— Не хочемо, — відповіла за обох Аліса. — Ми нікому не служимо й нікого не боїмося.

— Побачимо, якої завтра заспіваєш, — сказав шеф, — коли в твоє м'яке людське серце уп'ється залізна стріла. Ідіть.

Та не встигли полонені з конвоїром пройти кількох кроків, як скрипучий голос шефа-робота покликав їх назад. Довелось вертатися.

— Знову забув, — мовив шеф. — До Москви нам ще далеко?

— Далеко, — відповіла Аліса, — ніколи не дійти своїм ходом. Відвезуть вас туди вантажним метро й зроблять із вас підсвічники. Наймодніші.

— Розстріляти негайно! — загорланив шеф.

— Ніяк не можна, — сказав робот. — Темно. Можемо промазати.

— Підніміть по тривозі всіх, нехай увімкнуть фари в головах.

— Не можна. Ви наказали економити енергію, шефе.

— Тоді в карцер. У карцер!

— Та ти, я скажу, помовчав би. Вельми ти мене нервуєш, туди тя в гойдалку! — спаленів старий. — Я зараз сам тебе розстріляю із своєї палиці.

Старий підняв палицю й прицілився з неї, як із старовинної рушниці, в шефа-робота. Чи то в старого від образи помутнів його роботний розум, чи то він насправді не знав різниці між рушницею й палицею, чи то хотів просто налякати робота, але результат виявився для кінодідуся найплачевнішим. Шеф-фатАліст перепудився і з гуркотом повалився на долівку, а другий робот з усього розмаху опустив на потилицю старого свого залізного кулака.

Голова старого з тріскотом розломилася, і з неї посипалися дрібні деталі електронного мозку. Дідусь захитався, ступив кілька невпевнених кроків, але центр координації його вже був зруйнований, і він упав на долівку поруч із шефом-роботом.

Аліса завмерла від страху та горя. Старий хоч і був не людиною, залишався на цьому дикому острові її єдиним захисником, і вона вже звикла ставитися до нього, як до живого дідуся. І ось його вбили. Причому роботи ж думали, що він людина. А це означає, що сталося щось зовсім страшне. Роботи можуть убивати людей...

Роботів Аліса знала чудово — вони були частиною світу, в якому вона жила. Коли Аліса була зовсім маленькою, вона мала робота-доглядальника; він знав усякі казки й умів міняти і прати пелюшки. У багатьох домах у людей були й роботи — хатні робітники. Але найбільше роботів було зайнято в тих місцях, де людям працювати нецікаво. Промислові роботи мало схожі на людей — це, скоріше, розумні машини, що прокладають дороги, добувають руду, прибирають вулиці. Машина-таксі — це теж робот, бо вона вміє не порушувати правил вуличного руху. За день до того, як Аліса полетіла в Крим, вона бачила по телевізору робот — космічний корабель. Він возитиме вантажі на місячні станції, причому не тільки возитиме, а й вантажитиме їх у себе, сідатиме в тій точці місячного космодрому, яку йому вкаже диспетчер, і не віддаватиме місячним колоністам більше контейнерів, аніж їм належить.

Роботи з'явилися давно, років двісті тому, але тільки за останні сто років — це Аліса проходила ще в першому класі — вони посіли таке помітне місце в житті людей. Роботів не менше, ніж людей на Землі, та ніколи не було випадку, щоб роботи повставали проти людей. Це неможливо. Це все одно, що каструля, найзвичайнісінька каструля, відмовилася б варити суп і заходилася б жбурляти своєю накривкою в бабусю. Адже роботів роблять люди, а люди обов'язково вкладають у роботів спеціальний блок захисту людини. І хоч би який був у робота великий електронний мозок, цей мозок не може придумати непослух.

Отже, роботи на острові або всі зразу зламались так, як не ламались ніколи інші роботи, або — зрештою, це Алісі не спало на думку — вони були збудовані людьми, котрі чомусь вирішили, що роботи можуть обійтися й без блока захисту людей.

Стало тихо. Шеф-робот підвів голову й побачив, що поруч лежить розбитий старий. Шеф-робот додав світла в своїй головній фарі й при світлі її розгледів, що старий зроблений не з плоті й крові, а з електронних деталей.

— Зрада! — закричав він. — Нас зрадили! Скликай усіх. Нарада.

— А куди другу людину? Може, теж...

— Поки що в карцер. Нема коли розбиратися. Завтра доведеться допитати з усією суворістю. Ну...

І робот несподівано перейшов на зовсім незнайому Алісі мову.

Другий робот, мабуть, розумів його, бо він нахилив голову і, підштовхнувши Алісу до виходу, пішов уперед, уткнувши їй у спину ограненого пальця.

Карцер виявився ямою з крутими стінами. Робот просто зіштовхнув Алісу вниз, і вона боляче вдарилася об якийсь камінь, але плакати не стала. Те, що трапилося з нею й дідусем-кінороботом, було таким серйозним, що плакати було просто ніколи.

У ЗАМКУ НА МИСІ САН-БОНІФАЦІО

Аліса ніколи не чула про мис Сан-Боніфаціо. Та й навряд чи хто-небудь із читачів цієї повісті знає про мис Сан-Боніфаціо. Мис Сан-Боніфаціо акулячим плавником здіймається над Середземним морем, і поля, що оточують його, жовті й непривітні.