Острів скарбів - Сторінка 19

— Людина, яка три роки прожила самотою на безлюдному острові, не може бути нормальною, як-от я чи ти, Джіме. Така вже людська натура. Ти наче казав, що йому дуже хотілося сиру?

— Так, сер, — відповів я, — сиру.

— Тож бачиш, Джіме, — сказав лікар, — як воно часом [90] добре, коли хтось ласун. Ти, мабуть, бачив мою тавлинку? Але ж ти ніколи не бачив, щоб я нюхав з неї. А це тому, що в тавлинці в мене не табака, а кусень пармезану — поживного італійського сиру. Цей сир ми віддамо Бенові Ґану!

Перед вечерею ми поховали старого Тома в піску і кілька хвилин постояли на вітрі біля його могили, поскидавши шапки.

З лісу натягали цілу купу ломаччя, але капітан був незадоволений і сказав нам, що наступного дня доведеться працювати жвавіше. Потім кожен з нас з'їв свою порцію солонини, запивши її склянкою гарячого грогу, після чого сквайр, лікар і капітан зібралися в кутку на нараду.

Здається, вони не могли надумати нічого доброго, бо ж харчів було так мало, що голод нас здолає задовго до того, як прибуде підмога. Вирішено було, що єдина наша надія —це перебити якомога більше піратів і змусити їх або здатись, або відпливти на "Еспаньйолі" в чисте море. З дев'ятнадцятьох їх уже лишилося тільки п'ятнадцятеро, причому двоє з них поранені, а один принаймні — той, що був біля гармати — або дуже серйозно поранений, або ж помер. Ми поклали собі підстрелювати піратів при кожній слушній нагоді і якомога дбайливіш берегти своїх людей. Крім того, у нас були ще два надійних спільники: ром і підсоння.

Вплив першого з них уже позначався: до пізньої ночі ми чули з берега, хоч були за півмилі звідти, п'яницькі вигуки й пісні. А щодо другого, то лікар "ручався своєю перукою", що не мине й тижня, як половина піратів захворіє на пропасницю, бо вони отаборилися біля болота і не мають ліків.

— Отже, — додав він, — коли вони нас усіх не перестріляють у ближчому часі, то залюбки повернуться на шхуну. Судно таки чогось варте: вони завжди можуть знову вдатися до піратського свого ремесла.

— Це перший у моєму житті корабель, що я мушу втратити, — зауважив капітан Смоллет.

Того вечора я був смертельно втомлений, як ви можете собі уявити, та все-таки довго крутився з боку на бік, поки заснув. Зате спав мов убитий.

Всі давно вже повставали, поснідали і встигли принести дров чи не половину того, що вчора наносили, коли я раптом прокинувся від несподіваного галасу й крику.

— Білий прапор! — крикнув хтось. А потім почувся здивований вигук: [91]

— Сам Сілвер!

Я скочив на ноги і, протираючи на бігу очі, кинувся до стрільниці в стіні.

Розділ XX

Сілвер-парламентер

І справді, за частоколом зупинилося двоє чоловік. Один з них розмахував білою ганчіркою, а другий — і то саме Сілвер, — спокійно стояв поруч.

Ще тільки розвиднювалося, і ранок був найхолодніший з усіх, що я їх пам'ятаю. Холод проймав мене аж до кісток. Небо над нами було ясне й безхмарне, верхів'я дерев рожевіли від сонця. Але Сілвер і його супутник стояли ще в тіні, по коліна прикриті білястими нічними випарами, що виповзали з болота. Холод і ці випари — ось у чому полягали недобрі прикмети острова. Цей острів — вологе й нездорове місце, тут лютує пропасниця.

— Не виходьте! — сказав капітан. — Ручуся, що це якийсь підступ. — І потім гукнув піратам: — Хто йде? Стій, а то стрілятиму!

— Білий прапор! — крикнув Сілвер.

Капітан стояв на ґанку, але так, щоб не наразитись на зрадницьку кулю. Обернувшись до нас, він наказав:

— Лікарева вахта — до стрільниць! Докторе Лівсі, займіть північну стіну, будь ласка, Джім — східну, Ґрей — західну. Решті вартувати внизу й набивати мушкети. Жвавіше, хлопці! І будьте пильні!

Тоді він знову звернувся до заколотників:

— Чого ви хочете з цим білим прапором? Відповів йому не Сілвер, а другий пірат.

— Кап'тан Сілвер, сер, запрошує вас приїхати на шхуну й укласти перемир'я! — прокричав він.

— "Кап'тан Сілвер"? Я не знаю такого. Хто він? — гукнув капітан. І додав стиха: — Бачте! Вже капітан! Швидко вислужився!

Довгий Джон відповів тепер сам:

— Це я, сер. Наші бідолашні хлоп'ята обрали мене за кап'тана після вашого дезертирства, сер. — На слові "дезертирство" він особливо наголосив. — Ми готові підкоритися, коли погодимо умови, аби було порівно. А зараз я прошу тільки вашого слова, кап'тане Смоллете, що ви одпустите мене живцем відси й не стрілятимете, поки я не відійду на постріл. [92]

— Я, чоловіче, не маю ані найменшого бажання розмовляти з вами, — відповів капітан Смоллет. — Та коли ви хочете щось сказати мені, підійдіть сюди — це все. Тільки якщо ви задумали якусь зраду, нарікайте самі на себе.

— Цього досить, кап'тане! — радісно вигукнув Довгий Джон. — Самого вашого слова досить. Я знаю, що таке джентльмен, будьте певні.

Ми бачили, як пірат з білим прапором намагався затримати Сілвера. Це й не. дивно було, бо капітан розмовляв не дуже люб'язно. Але Сілвер тільки голосно розреготався і поляскав товариша по плечу, ніби навіть думка про небезпеку здавалася йому безглуздою. Він підступив до частоколу, перекинув спочатку свою милицю, а потім переліз і сам, досить швидко й спритно.

Сказати правду, я так захопився цією пригодою, що зовсім забув про обов'язки вартового. Я навіть відійшов від стрільниці й став позад капітана, який сів на порозі, підперши голову руками, і замріяно дивився на воду, що з булькотом вихлюпувала зі старого чавунного казана на пісок. Він тихо насвистував пісеньку: "Гей-но, хлопці та дівчата".

Сілверові було дуже важко братися крутим схилом горба. На сипкому піску серед грубих пеньків він зі своєю милицею здавався безпорадним, мов корабель на мілині. Але, мужньо подолавши всі перешкоди, він урешті підступив до капітана і якнайчемніше привітав його. Сілвер мав на собі найкраще своє вбрання: довгий, до колін, синій сурдут, усипаний мідними ґудзиками, і зсунуту на потилицю трикутку, обшиту тонким мереживом.

— А, це ви, чоловіче? — сказав капітан, підводячи голову. — Вам краще б сісти.

— А ви не впустите мене всередину, кап'тане? — жалібно попросив Довгий Джон. — Ранок, знаєте, дуже холодний, сер, щоб сидіти на вогкому піску.

— Ото, Сілвере, — відповів капітан, — якби ви лишалися чесною людиною, сиділи б зараз у своєму камбузі. Ви самі встряли в цю халепу. Або ви — кухар на моєму судні, і тоді з вами поводяться люб'язно, або ж ви — кап'тан Сілвер, запеклий бунтівник і пірат, якому одна дорога — на шибеницю.

— Гаразд, гаразд, кап'тане, — відповів корабельний кухар, слухняно сідаючи на пісок. — Тільки потім подасте мені руку, щоб я зміг підвестись, та й уже. А ви непогано тут влаштувалися!.. Це, я бачу, Джім! З ясним ранком тебе, Джіме... Докторе, моє вам шанування! Та ви тут усі вкупі, мовляв, як та щаслива сімейка...

— Коли маєте щось казати, чоловіче, то кажіть, — перебив його капітан. [93]

— Правильно, кап'тане, — відповів Сілвер. — Діло насамперед. А таки добрячу штуку ви утнули цеї ночі. Добрячу, нічого не скажеш. Хтось із вас незле орудує ломакою. Декотрі з моїх людей були просто вражені, та що там декотрі — всі, можна сказати... Я й сам, як на правду, теж... Може, саме через це я й прийшов сюди на перемови. Але хай мене грім поб'є, кап'тане, якщо вдруге вам таке поталанить! Ми скрізь вирядимо варту і менш попускатимемо з ромом. Може, ви думаєте, що ми всі були п'яні в дим? Так от, скажу вам, що я був тверезий — я тільки втомився, як пес. Коли б я прокинувся на секунду раніше, то спопав би вас на гарячому, будьте певні. Він ще був живий, коли я підбіг до нього.

— Ну і що? — спокійнісінько промовив капітан Смоллет. Все те, що казав Сілвер, становило для капітана загадку,

хоч з його тону нічого цього не можна було помітити. Що ж до мене, то я починав здогадуватись. Я пригадав останні Бен-Ґанові слова. І мені свінуло, що це, мабуть, він провідав піратів уночі, коли ті повпивалися круг вогнища. З радістю я відзначив, що тепер проти нас лишилося тільки чотирнадцятеро ворогів.

— Так ось у чім річ, — провадив далі Сілвер. — Ми хочемо здобути ці скарби, і ми здобудемо їх. Такий наш інтерес. А ви хочете врятувати собі життя — це ваш інтерес. Адже у вас є карта, ге ж?

— Може, і є, — відповів капітан.

— Та що там, я знаю, що вона у вас є, — мовив Довгий Джон. — Нема рації відмовлятися вам, це ні до чого доброго не приведе. Я хочу тільки сказати, що нам потрібна ваша карта, та й годі. А щодо мене, то я особисто ніякого зла вам не бажав...

— Мене ви не обдурите, чоловіче, — урвав його капітан. —Ми добре знаємо, які були ваші наміри, тільки нас вони не тривожать, бо тепер уже це вам не вдасться.

Капітан незворушно подивився на пірата й заходивсь натоптувати люльку.

— Якби Еб Ґрей... — почав був Сілвер.

— Облиште! — скрикнув містер Смоллет. — Ґрей нічого не сказав мені, та я ні про що його й не розпитував.Скажу більше: я б залюбки висадив у повітря і вас, і його, і весь цей клятий острів! Ось яка моя думка про все це, чоловіче.

Цей невеликий спалах гніву наче остудив Сілвера. Перед цим він почав був дратуватись, але тепер опанував себе.

— Це як вам любіше, — сказав він. — Я не можу вказувати джентльменові, якої він має бути думки... Але ви, здається, [94] хочете запалити люльку, кап'тане? То коли дозволите, я зроблю те саме.

Він набив свою люльку й запалив. Так сиділи вони якусь часину й мовчки палили, іноді поглядаючи один одному в обличчя, іноді притоптуючи тютюн, іноді нахиляючись уперед, щоб сплюнути. Цікаво було дивитись на них.

— Так от, — почав знову Сілвер, — наші умови такі. Ви нам даєте карту, аби ми могли знайти скарби, перестаєте стріляти в бідолашних моряків і розчереплювати їм голови, коли вони сплять. Якщо ви це зробите, ми запропонуємо вам на вибір: або ви сядете на судно разом з нами після того, як ми навантажимо скарби, і я присягаюся вам, що висаджу вас цілими й здоровими десь на берег. Або, якщо вам це не до вподоби, бо декотрі мої матроси люди брутальні й мають з вами давні порахунки, тоді можете лишитися тут, на острові. Харчами ми поділимося з вами нарівно. І знову ж таки присягаюся вам, що перше судно, яке ми зустрінемо, я заверну до вас. Тепер ви бачите, що я кажу до діла. На кращі умови вам годі й сподіватись. Гадаю, — сказав він голосніше, — що всі люди в цьому домі чують мої слова, бо що я кажу одному, те кажу всім.

Капітан Смоллет підвівся й струсив попіл з люльки на долоню лівої руки.

— Це все? — спитав він.

— Все до останнього слова, побий мене грім! — відповів Джон.