Острів скарбів - Сторінка 21

З чотирьох піратів, які перелізли через паркан, живим лишився тільки один: покинувши кортика на бойовищі, він хапався перелізти назад, аби уникнути неминучої смерті.

— Стріляйте! Стріляйте з будинку! — гукнув лікар. — А ви, хлопці, швидше під захисток!

Та на слова його ніхто не зважав, ніхто не стрельнув, і останній з нападників вільно собі переліз через частокіл і сховався, як і всі інші, в лісі. За хвильку нападницький гурт зник і біля блокгаузу лишилося лежати п'ятеро: четверо по цей бік огорожі й один ззовні.

Лікар, Ґрей і я кинулися всередину будівлі. Пірати, котрі ще живі, могли щохвилини повернутись туди, де вони покидали свої мушкети.

Коли пороховий дим розвіявся, ми побачили, як дорого коштувала нам перемога. Гантер лежав непритомний біля своєї стрільниці; у Джойса була прострелена голова, і він уже не ворушився. А посеред приміщення сквайр підтримував капітана; вони обидва були страшенно бліді.

— Капітана поранено! — сказав містер Трелоні.

— Пірати втекли? — запитав містер Смоллет.

— Хто міг, той таки втік,— відповів лікар. — Але п'ятеро з них уже ніколи не зможуть бігати.

— П'ятеро! — скрикнув капітан. — Ну, це вже краще. Вони втратили п'ятьох, а ми трьох; отже, нас тепер четверо проти дев'яти. Це краще, ніж спочатку, коли нас було семеро проти дев'ятнадцятьох(1).

1. Насправді піратів на цей час лишилося тільки вісім чоловік, бо матрос, якого містер Трелоні підстрелив на борту шхуни, помер від рани того ж таки вечора. Але ми, звичайно, дізналися про це набагато пізніше. (Прим. Гокінса).

Частина п'ята

МОЇ ПРИГОДИ НА МОРІ

Розділ ХХІІ

Як почалися мої пригоди на морі

Заколотники не поверталися і навіть припинили стрілянину з лісу. Вони "дістали свою пайку на сьогодні", —як висловився капітан, і ми могли тепер узятись до власних справ і спокійно перев'язати поранених та приготувати обід. Незважаючи на небезпеку, сквайр і я заходилися куховарити на вільному повітрі перед блокгаузом, але навіть надворі ми насилу могли щось робити, так вражали нас голосні стогони наших поранених.

З восьми чоловік, що потерпіли в бою, живими зосталися тільки троє: той пірат, якого підстрелено коло бійниці, Гантер і капітан Смоллет. Перші двоє ледве дихали. Пірат помер під час операції, а Гантер так і не прийшов до пам'яті, попри всі наші зусилля. Він лежав нерухомо, важко хекаючи, так само, як постоялець-піратюга в нашому заїзді, коли його побив грець. Мушкетом йому розтрощило груди, а падаючи, він ушкодив черепа. Тієї ж ночі без жодного скрику чи стогону Гантер віддав Богові душу.

Щодо капітана, то хоч рани його були болючі, однак життю не загрожували, і жоден орган не був серйозно ушкоджений. Перша куля — Ендерсонова — пробила йому лопатку й трохи зачепила легені, а друга влучила в литку й порвала деякі м'язи. Лікар запевняв, що капітан безумовно одужає, але кілька тижнів він не повинен ні ходити, ні ворушити рукою і, по змозі, навіть не розмовляти.

Випадковий поріз у мене на щоці виявився просто дрібницею. Доктор Лівсі заліпив його пластирем і на додачу ще смикнув мене за вухо.

Пообідавши, сквайр із лікарем підсіли до капітана про щось порадитись. Коли вони набалакались, — а це вже було [101] після полудня, — лікар узяв капелюха й пістолі, почепив до пояса кортик, поклав у кишеню карту, повісив через плече мушкета і, перелізши через частокіл з північного боку, швидко подався до лісу.

Ми з Греєм сиділи в протилежному кутку блокгаузу, щоб не чути розмови наших старших. Побачивши, що робить лікар, Ґрей так сторопів, що витяг люльку й забув її стромити знову в рот.

— Хай йому чорт! — вигукнув він. — Доктор Лівсі з глузду з'їхав, чи що?

— Не думаю, —відповів я. — 3 нас усіх він хіба останній з глузду з'їде.

— Може, воно й так, друзяко, — сказав Ґрей. — Але тоді виходить, що це в мене з клепками не гаразд, бо я нічого не розумію.

— А по-моєму, — зауважив я, — лікар просто щось надумав. І коли я не помиляюсь, він пішов на побачення з Беном Ґаном.

Згодом виявилося, що я таки мав рацію.

Тим часом задуха в блокгаузі ставала нестерпною. Пісок на подвір'ї розжарився на полудневому сонці, і в голові моїй почали роїтися такі думки, які ледве чи додавали мені честі. Уявіть собі, що я почав заздрити лікареві, який іде собі лісом у затінку й холодку, слухає щебет пташок і вбирає приємний запах соснини, а я мушу пектися на цій жароті, коли одежа прилипає до гарячої смоли, бачити кров і трупи навколо себе. Отож мене пройняла така відраза до цього форту, що вона була майже впорівень до мого страху.

Поки я прибирав у блокгаузі й мив посуд, моя відраза дедалі більшала і мене щораз дужче проймала заздрість до лікаря. Нарешті я випадково опинився біля мішка з сухарями. Помітивши, що мене ніхто не бачить, я зробив перший крок до своєї вихватки: напхав сухарями обидві кишені куртки.

Звісно, я був божевільцем, а задум мій — нерозважливим і страшенно небезпечним, але я поклав собі застерегтися, наскільки це було можливо. Цих сухарів мало вистачити мені щонайменше на добу. Потім я узяв два пістолі. А що кулі й порох були в мене раніше, то я відчув себе добре озброєним.

Сам по собі мій план був не такий уже й поганий. Я хотів дістатися піщаної коси, що відокремлювала зі сходу бухту від моря, знайти білу скелю" яку я примітив напередодні ввечері, і переконатись, чи не там сховано човен Бена Ґана. Я й досі гадаю, що це, безперечно, варто було зробити. Але, знаючи певно, що мене не відпустять з блокгаузу, я вирішив утекти крадькома. Ну, а коли чинити в такий спосіб, то й сам добрий намір цим перекреслюється. Та що ж, як я був тільки хлопчаком і затявся на своєму! [102]

Невдовзі й нагода випала для втечі, коли сквайр і Ґрей взялися перебинтовувати капітана. Шлях був вільний. Я переліз через частокіл і зник у хащі, і перш ніж зауважили мою відсутність, відійшов уже так далеко, що не міг почути ніяких криків своїх товаришів.

Цей мій другий несподіваний вибрик був ще гірший від першого, бо ж захищати блокгауз лишилися тепер тільки двоє здорових людей. Проте, як і за першим разом, мені пощастило, і я дуже сприяв урятуванню нас усіх.

Я попрямував до східного берега острова, щоб далі йти з того боку коси, який виходив до моря і де мене не могли побачити зі шхуни в бухті. Пора вже була передвечірня, хоч сонце стояло ще високо. Пробираючись між високих дерев, я чув не тільки неперервний гуркіт прибою, а й шерех гілок та листя вгорі, — отже, з моря подував досить сильний вітер. Незабаром війнуло прохолодою, і за кілька кроків я вийшов на узлісся й побачив перед себе синій сліпучий простір моря аж до обрію і прибій, що піняво клекотів під берегом.

Я не бачив ні разу, щоб море біля Острова Скарбів було спокійне. Навіть у тиху погоду, коли морська синява нерухоміла під яскравим сонцем, на цей берег з гуркотом котилися величезні вали, і так тривало вдень і вночі. Гримотіння прибою чулося скрізь на острові, від нього нікуди було сховатись.

Я йшов берегом, з насолодою вбираючи в себе гул моря; потім я вирішив, що вже досить далеко зайшов на південь, і під захистом густого чагарнику побрався повзкома на хребет коси.

Позад мене було чисте море, попереду — бухта. Вітер з моря, наче вичерпавши свою навальну силу, майже зовсім ущух, і його заступили мінливі повітряні течії з півдня й південного сходу, цю приносили густі хмари туману. Протока, захищена Островом Кістяка, здавалася такою ж спокійною і олив'яно-тьмяною, як і того дня, коли ми вперше її побачили. "Еспаньйола", від ватерлінії до верхівки щогли, де повис "Веселий Роджер", уся віддзеркалювалася в нерухомій воді.

Біля борту шхуни стояла шлюпка, на кормі її сидів Сілвер, якого я розпізнав би з будь-якої відстані. Він розмовляв з двома піратами, що перехилилися до нього через борт судна. В одного з них, безперечно в того самого, котрий пару годин тому перелазив через частокіл, на голові був червоний ковпак. Вони, видимо, балакали й сміялися, але між нами простягалася ціла миля, і я не міг розібрати жодного їхнього слова. Раптом до мене долинув страшний нелюдський крик; я аж здригнувся з переляку, але потім [103] упізнав голос Капітана Флінта, папуги, — мені навіть здалося, що я побачив барвистого птаха на руці в хазяїна. Скоро після того шлюпка відчалила від шхуни й попрямувала до берега, а пірат у червоному ковпаку і його товариш пішли в каюту.

Сонце сховалося за Підзорною Трубою, туман погустішав, і почало швидко смеркати. Я зрозумів, що не можна гаяти ні хвилини, коли я хочу розшукати човна сьогодні.

Біла скеля на косі чітко вирізнялася над чагарником, але до неї було відстані десь так в одну восьму милі, і в мене пішло чимало часу, поки я дістався туди — іноді доводилося навіть рачкувати в густих кущах. Була вже майже ніч, коли я намацав руками гоструваті виступи скелі. Під нею виявилась малопомітна серед густого чагарнику по коліна та піщаних горбів невеличка западина, поросла зеленим мохом. У глибині западини видніло маленьке шатро з козячих шкур, подібне до тих, які роблять цигани в Англії.

Я заліз у западину, підняв край шатра й побачив там Бен-Ґанового човна. З усіх саморобних човнів цей був, так би мовити, найсаморобнішим. Бен сплів з пружного гілля кривобоку раму, а потім обшив її козячими шкурами, хутром усередину, — оце й був увесь човен. Не знаю, як він міг витримати дорослу людину, коли навіть я ледве вмішувався в ньому. У човні була вузенька лавочка для весляра й опора для ніг, лежало там і невеличке весельце з двома лопатями.

Доти я ніколи не бачив плетених рибальських човнів, на яких плавали стародавні брити"1. Але згодом мені довелося побачити одного з них. Тож аби ви мали краще уявлення про Бен-Ґанового човна, я скажу, що він був схожий на найпершого й найнезграбніїїюго з тих давніх суденець. А втім, він мав також головну їхню перевагу: був легкий, і його вільно можна було переносити з місця на місце.

По тому, як я відшукав човна, мені треба було б схаменутись і вернутися до блокгаузу, але в мене виник уже інший план. Я так захопився ним, що не зрікся б його навіть на вимогу капітана Смоллета. Я надумав підплисти вночі до "Еспаньйолн" й перерізати якірну линву, щоб течія десь викинула судно на берег.