Острів загиблих кораблів - Сторінка 20

Це обличчя зі скуйовдженим волоссям було страшне. Очі незнайомця витріщилися, він важко дихав, нижня щелепа тремтіла.

Як він сюди потрапив? Меггі сиділа спиною до дверей і не чула його кроків, заглушених музикою.

Вівіана швидко підвелася, сперлася на рояль і, ледве володіючи собою, дивилася на незнайомця. А він, не зводячи з неї напруженого погляду, намагався щось сказати.

— Бе-бєє-єє… ххо!.. — Його хрипка мова була схожа на бекання.

І раптом, немов забувши про Вівіану, незнайомець, весь зігнувшись, розтуливши довгі скорчені пальці, став жадібно оглядати клавіші рояля, — як шуліка, готовий запустити кігті в здобич. Далі відбулося щось іще дивніше і несподіваніше. Незнайомець сів за рояль і почав грати.

Це була страшна музика, така ж незрозуміла, як і його мова. Довгі нігті заважали йому грати. Незнайомець нетерпляче гарчав, переривав на мить гру, відгризав зубами той ніготь, що заважав, і знову продовжував грати.

І якою б не була жахлива його гра, все ж таки в ній можна було впізнати патетичну сонату Бетховена. Не було сумніву в тому, що ця людина колись вивчала музику.

Приголомшена Вівіана відійшла убік, опустилася в крісло і почала слухати. І — диво! — музика невдовзі захопила її… На її очах коїлося прояснення людської свідомості. Чим довше грав невідомий, тим правильнішою ставала його гра, поступово чіткішали музичні фрази. Правда, згрубілі пальці і тепер погано слухалися його, але вій все більше опановував інструмент. І разом з грубими помилками непокірливих рук, відчувалися місця надзвичайної виразності.

Була обідня година. Гатлінг, почувши звуки рояля, зайшов у каюту покликати Вівіану і як укопаний зупинився біля дверей. Вівіана зробила чоловіку знак, щоб він не порушував гри.

Не дочекавшись на обід Гатлінгів, до каюти прийшли один за одним Томсон, його асистенти, Флорес, Людерс і, нарешті, Симпкінс. Сищик був сумний, майже пригнічений. Проте і він з великим інтересом, навіть з більшим, ніж інші, спостерігав за грою незнайомця. Всі мовчали і, затамувавши подих, слухали.

А незнайомець продовжував грати. Закінчивши одну сонату, він починав другу, третю, четверту. Обличчя його проясніло, очі сповнилися думкою, а на вустах з'явилася скорботна усмішка. Минула година, друга, а незнайомець усе грав. І раптом, обірвавши музичну фразу на половині такту, він відкинувся назад і впав як мертвий.

Невідомий був непритомним з півгодини. Коли почали вже хвилюватися, що його не вдасться привести до тями, він розплющив очі. Він, очевидно, перебував ще в полоні звуків. Потім він сів на диван, оглянув усіх і, побачивши жінок, став застібати комір сорочки.

Музика справила дивну дію. Незнайомець почав говорити, хоча своє ім'я та минуле він ще не міг пригадати. Він став товариський, але разом з тим якийсь сором'язливий. Дозволив обстригти собі волосся і нігті, збрити бороду і вуса.

Коли він, одягнений в один з костюмів Слейтона, добре поголений, причесаний, умитий, з'явився в кают-компанію, це був зовсім новий чоловік.

"На кого він схожий? — думала Вівіана, вдивляючись в обличчя незнайомця. — Десь я бачила такий ніс, підборіддя. А чи не зовсім такий. У цього більш правильні риси обличчя". — І раптом пригадала. І щоб перевірити здогадку, звернулася до Симпкінса:

— Правда, що він схожий на капітана Слейтона?

Ці слова чомусь надзвичайно подіяли на Симпкінса.

— Так, — жваво відповів він. — Недаремно ж я приїхав на Острів!

Коли незнайомець вийшов, Симпкінс сказав Гатлінгам:

— Тепер, мені здається, можна відкрити всім таємницю капітана Слейтона, яка і привела мене на Острів. Тут я знайшов більше від того, на що розраховував. Не можу сказати, що і зараз для мене вже все ясно, але головні нитки злочину Слейтона в моїх руках. А ось і Флорес… Сідайте і слухайте. Вам, Флоресе, теж буде цікаво дізнатися про вашого суперника.

Розташувавшися зручніше в кріслі, Симпкінс почав:

— Коли я був на Острові вперше, як потерпілий аварії, то за своєю професійною звичкою зацікавився особистим архівом губернатора Слейтона. Упевнений у повній своїй безпеці, губернатор був не вельми обережний і зберігав папери в ящику письмового столу.

— Симпкінсе, невже ви?..

— Порпаюся в чужих столах? — зупинив Симпкінс Гатлінга. — Мета виправдовує засоби, дорогий мій! Так, я робив це за відсутності Слейтона. Підібрати ключа — зовсім просто. Я переглянув його листування і дізнався про цікаві речі. Решту відомостей я одержав уже на континенті. В результаті моїх розшуків вийшла "справа про громадянина Гортвана, який іменує себе Слейтоном". Якщо викласти обставини цієї справи стилем звинувачувального акта, буде ось що.

У Канаді, провінції Квебек, у місті Монреаль проживав пароплавовласник Роберт Гортван, що займався перевезенням вантажів і пасажирів річкою Святого Лаврентія. У Гортвана було двоє синів. Старшого звали Аврам, молодшого — Едуард. Двоє людей, котрі народилися на двох кінцях землі, менше можуть бути схожими одна на одну, ніж ці двоє братів. Молодший — Едуард — був хорошим сином, доброю людиною і надзвичайно талановитим музикантом.

Старший — Аврам — вів так званий "легковажний спосіб життя". А оскільки батько був скнаристим, то Аврам одного разу запустив руку в батьківський письмовий стіл. Та це ще не все. Коли крадіжка була виявлена, Аврам звернув вину на брата. Батько, проте, не повірив Авраму, та він невдовзі й сам вибовкав десь із п'яних очей. Батько позбавив його спадку, заповів увесь свій капітал молодшому сину, Едуарду. Старий незабаром помер від зажури і, здається, ожиріння серця. Едуард став багатим спадкоємцем. На той час він закінчив консерваторію і готувався концертувати в Європі. Зі своєї ласки Едуард виділив значну частину одержаного спадку брату. Але той прогуляв усе і знову мав потребу в коштах. Тоді Аврам; придумав план, як скористатися всім багатством брата.

Одержавши за допомогою шантажу кілька тисяч доларів від одного монреальского банкіра, Аврам пустив гроші "в оборот": підкупив лікарів, декого з судових чиновників і домігся того, що Едуарда визнали психічнохворим, а він, Аврам, призначений опікуном. Бідолашного музиканта засадили в божевільню, а Аврам, перебрав до своїх рук майно брата, і повів знову легковажний спосіб життя. Та невдовзі йому не поталанило. Він не зумів відзвітувати в опікунській раді. А не зумів тому, що у зв'язку з парламентськими виборами в раді опинилися нові люди, з якими він, очевидно, не зійшовся в ціні. Авраму загрожувало викриття всіх його махінацій з братом. До того ж у божевільні з'явився новий лікар — дивак і ідеаліст, що не визнавав хабарів. Цей лікар, оглянувши Едуарда, визнав його здоровим. Тоді Аврам вирішив перевести брата абикуди подалі, поки все стихне, і змовився з одним лікарем, що мав приватний пансіон на Канарських островах. Під час переїзду їх наздогнала буря і принесла на Острів Загиблих Кораблів. Врятувалися в шлюпці тільки троє: Аврам, Едуард і санітар, який незабаром загинув, — очевидно Слейтон допоміг йому попрощатися з грішним світом. А брата Аврам залишив на Новому Острові, куди їх спочатку прибило, сам же на шлюпці вночі перебрався на Острів Загиблих Кораблів, заявивши, що він — єдиний з тих, що врятувалися. Едуард, без шлюпки не міг перебратися на великий Острів. Але Аврам, мабуть, іноді провідував його — дізнавався про його здоров'я.

— Але чому ж він не вбив брата? — запитав Гатлінг.

— Заповіт був складений так, що у разі смерті Едуарда все майно переходить на користь Гарвардського університету, де вчився Едуард. І Слейтон вирішив так: протримати брата на Новому Острові, поки той зовсім не здичавіє. Тоді ненормальність Едуарда не викликатиме сумнівів. Ось чому Слейтон сам і не робив екскурсій на Новий Острів. Зібравши на Острові величезні багатства, які в багато разів перевищували статки його брата, Аврам полишив Едуарда самому собі…

Я не знав тільки одного: чи живий ще Едуард. Тепер ми знаємо і можемо врятувати нещасного. Чи не варто було заради цього зазирнути до чужого столу?

— Але ж ви не знали, що знайдете там, — відповів Гатлінг.

— Чужого мені не треба, я людина безкорислива. Тепер нам треба тільки захопити Слейтона. Це нескладно. Я вже знайшов його.

— Знайшли? Невже?! — відразу вигукнули слухачі.

— Так, знайшов, ризикуючи власним життям, — скромно відповів Симпкінс.

XI. ВОДА І ВОГОНЬ

У той час, як Симпкінс вистежував Слейтона, шукаючи спосіб захопити його без будь-якого кровопролиття, Томсон зі своїми помічниками і Людерс посилено займалися вивченням Саргасового моря. Вони здійснили кілька підводних експедицій, опускаючись на дно моря у водолазних костюмах.

Їм удалося одержати досить точні уявлення про Острів Загиблих Кораблів. Людерс із захопленням працював над кресленням і одного разу, коли всі сиділи за вечірнім чаєм, з'явився з великим аркушем паперу.

— Ось полюбуйтеся, — сказав він урочисто, розгортаючи трубку. — Острів Загиблих Кораблів розташований на підводній зрізаній вершині гори вулканічного походження. Навкруги Острова — біля підніжжя гори — глибина дна сягає тисячі п'ятисот метрів, а від вершини гори до поверхні океану всього сто метрів. Увесь цей простір заповнений загиблими кораблями, що становлять ніби піраміду.

— Надгробний пам'ятник, — зауважив Гатлінг.

— Так, пам'ятник тисячам жертв моря. Але ця піраміда разом з тим виявилася містом, населеним підводними мешканцями.

— Як, є ще і підводні мешканці Острова? — запитала Вівіана.

— Кальмари, каракатиці, восьминоги. Навряд чи є на земній кулі інше місце, де б ці істоти нагромаджувалися в такій величезній кількості. І зрозуміло чому. Напівзруйновані кораблі виявилися надзвичайно зручними квартирами для восьминогів. Вони вповзають туди крізь пробоїни і визирають з ілюмінаторів, очікуючи на здобич.

— Але ж це надто небезпечно, — продовжувала Вівіана, — спускатися на дно в такому місці!

— Ще б пак! Доводиться обмежувати підводні експедиції відкритими місцями і триматися ближче один до одного. Зате ми можемо милуватися цікавими видовищами. Нещодавно ми спостерігали таку картину: восьминіг зловив краба і почав бавитися ним. Краб чинив опір, намагався звільнитися від чіпких щупалець, але скоро знеміг у боротьбі. А восьминіг ще довго бавився крабом.