Овід - Сторінка 41

До­кладн ніхто нічого не знає, а то, звичайно, лихові легко було 6 запобігти. Остання подія нагнала на мене такого страху, що тепер уже я вважаю за краще бути обачним. З таким хитрим лисом, як Ріварес, тре бути дуже обережним.

— Наскільки мені відомо, Ріварес був такий хво­ри, що не міг ні рухатися, ні говорити. Що, тепер він видужує?

— Тепер йому, здається, краще, ваше преосвящен­ств. Він справді був дуже хворий, якщо тільки не прикидався.

— А у вас є причини це підозрівати?

— Лікар вважає, що він справді хворий, але хворо­б його якась таємнича.

В усякому разі, він видужує, і з ним тепер ще важче ладити, ніж раніш.

— Що ж він такого робить?

— На щастя, робити він нічого не може,— з усміш­ко відповів полковник, пригадуючи ремені,— але поведінка його — це щось неймовірне. Вчора вранці я прийшов до нього в камеру, щоб задати йому кіль­к запитань. Він надто слабий, щоб ходити до мене на допит, та я й не хотів би, щоб його хтось бачив, поки він остаточно не видужає. А то ще вигадають яку-небудь дурницю.

— Отже, ви пішли допитати його?

— Так, ваше преосвященство. Я сподівався, що те­пе з ним легше буде дійти згоди.

Монтанеллі глянув на нього підозріло, немов пе­ре ним була якась невідома бридка тварина. На щас­т, полковник поправляв шпагу і не помітив цього по. Він спокійно говорив далі:

— Я не накладав на нього особливої кари, але му­си усе ж бути досить суворим — адже це військова тюрма — і гадав тепер, що деякі пільги дадуть гарні наслідки. Я пообіцяв йому полегшити режим, якщо він поводитиметься розважливо. І як ви гадаєте, ваше преосвященство, що він мені відповів? З хвилину ди­вивс на мене, немов вовк у клітці, а тоді й каже: "Я не в силі підвестися, й задушити вас, але зуби в мене досить гострі. Отже, краще тримайте далі ваше горло". Він лютий, як дикий кіт.

— Мене це аж ніяк не дивує,— спокійно відповів Монтанеллі.— Але я хочу у вас дещо спитати. Ви

щиро переконані, що присутність Рівареса в тюрмі серйозно загрожує спокою в місті?

— Я більш ніж певний у цьому, ваше преосвящен­ств.

— То, на вашу думку, щоб запобігти кровопролит­т, обов'язково треба позбутися його до свята?

— Я можу тільки повторити, що коли він буде тут у четвер, то свято не скінчиться без колотнечі, і, бою­с, Дуже серйозної.

— І ви вважаєте, що коли його тут не буде, то ця небезпека мине?

— Тоді або зовсім буде тихо, або вони трохи по­галасуют та кинуть кілька каменюк. Якщо ваше пре­освященств знайде якийсь спосіб прибрати його звід­с, то я гарантую цілковитий порядок. У противному разі треба сподіватися неабияких неприємностей. Я певний, що вони вже придумали новий план, як звільнити його, і саме в четвер спробують його вико­нат. А якби вони вранці довідалися, що його вже у фортеці немає, план відпав би сам собою і не було б приводу розпочинати бійку. Коли ж нам доведеться відбивати їхню атаку і серед такої сили люду будуть пущені в діло ножі, то поки настане ніч, вони спалять і саме місто.

— То чому б тоді не послати його до Равенни?

— Бог свідок, ваше преосвященство, з якою вели­ко охотою я б це зробив.

Але я боюся, що його віді­'ють по дорозі. У мене немає достатнього числа сол­даті, щоб протистояти озброєному нападові, а в усіх горян є ножі, рушниці та інша зброя.

— Значить, ви наполягаєте на військовому суді і хочете дістати на це мою згоду?

— Вибачте, ваше преосвященство. Я прошу лише одного — допомогти мені запобігти заколотам і кровопролиттю. Цілком охоче згоджуюся, що військові трибунали, особливо такі, як були при полковнику Фредді, часом судили з непотрібною суворістю і, за­міст заспокоїти, лише обурювали народ. Але мені здається, що саме тепер військовий суд був би не тіль­к розумним заходом, а й милосердним. Він запобіг би повстанню, яке, накоївши силу всякого лиха, ще й повернуло б країну до воєнного стану, скасованого його святістю.

Урочисто закінчивши свою промову, полковник че­ка, що відповість йому кардинал.

Чекати довелося довго, і відповідь вразила своєю несподіванкою.

— Полковник Феррарі, ви вірите в бога?

— Ваше преосвященство! — пробурмотів полков­ни, запинаючись від хвилювання.

— Чи ви вірите в бога? — повторив Монтанеллі, підводячись і дивлячись на нього пронизливим погля. Полковник теж підвівся.

— Ваше преосвященство, я християнин, і мені ні­кол не одмовляли у відпущенні гріхів.

Монтанеллі підняв хрест з грудей.

— Покляніться на хресті визволителя, який помер

за вас, що ви сказали правду.

Полковник стояв нерухомо, розгублено дивлячись на кардинала. Він не міг зрозуміти, хто з них збоже: він чи кардинал.

— Ви просили мене,— продовжував Монтанеллі,—

дати дозвіл на смерть людини. Цілуйте хрест, якщо

посмієте, і скажіть ще раз, що ви не знаєте іншого

шляху, щоб запобігти більшому кровопролиттю. І па­'ятайте, що коли ви обманете мене, то погубите свою

безсмертну душу.

Трохи помовчавши, полковник нахилився і при­кла хрест до своїх губів.

— Я дам вам остаточну відповідь завтра. Але пе­ре тим я хочу побачитися з Ріваресом і поговорити з ним наодинці.

— Ваше преосвященство... якби ви мене послуха­л... Я не маю сумніву, що ви пожалієте. До речі, він учора через вартового просив у мене побачення з ва­ши преосвященством. Але я не звернув уваги, бо...

— Не звернули уваги! — вигукнув Монтанеллі.— Людина в такому стані звертається до вас із прохан­ня, а ви не звертаєте на це уваги!..

— Мені дуже шкода, що ваше преосвященство невдоволені мною, але я не ..хотів турбувати вас такою дрібницею. Я вже досить добре знаю Рівареса і пев­ни, що він хоче лише образити вас. І дозвольте мені сказати, що було б дуже необачно підходити близько до нього. Він такий небезпечний, що я мусив ужити деяких заходів фізичного впливу, звичайно, дуже не­винни...

— Невже ви справді думаєте, що небезпечно на­ближатис до хворої беззбройної людини, проти якої ще й ужито "дуже невинних заходів фізичного впливу"?

Монтанеллі говорив дуже лагідно, але полковник відчув у його голосі приховану зневагу і спалахнув від гніву.

— Звичайно, ваше преосвященство, ви можете робити, як хочете,— сухо відповів він.— Я лише хотів

позбавити вас неприємності вислухувати жахливе бо­гохульств цієї людини.

Полковник стояв, церемонно виструнчившись, об­личч у нього було зовсім дерев'яне. Його дуже об­разил поводження з ним Монтанеллі, і він виявив це незвичайною сухістю тону.

— Коли ваше преосвященство бажали б відвідати в'язня? — спитав він.

— Я піду до нього зараз.

— Як вашому преосвященству буде завгодно. Як­щ ваша ласка почекати кілька хвилин, я пошлю кого-небудь попередити його.

Полковник одразу спустився з свого офіціального п'єдесталу. Він не хотів, щоб кардинал побачив ре.

— Дякую. Я хочу бачити його без ніяких попере­джен і зараз же піду до фортеці. До побачення, полковнику. Завтра я дам відповідь.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Почувши, як відімкнулись двері камери, Овід з якоюсь млявою байдужістю одвернув очі. Він думав, що це йде полковник мучити його новим допитом. Вузькими сходами йшло кілька солдатів, стукаючи об стінку карабінами. Хтось поштиво промовив:

— Тут дуже круто, ваше преосвященство.

Овід судорожно підхопився і відразу ж упав назад, задихаючись під болісним тиском ременів.

Монтанеллі ввійшов із сержантом і трьома варто.

— Прошу, ваше преосвященство, трохи почека­т,— схвильовано сказав сержант. — Зараз вам принесуть стілець. Вибачте, ваше преосвященство, якби ми

знали, що ви прийдете, то приготувались би.

— Ніяких приготувань не треба. Будь ласка, за­лишт нас удвох і чекайте мене з своїми людьми внизу.

— Слухаю, ваше преосвященство. От стілець. До­звольт поставити його коло ліжка?

Овід лежав з заплющеними очима, однак почував, що Монтанеллі дивиться на нього.

— Здається, він спить, ваше преосвященство,— по­ча сержант, але Овід розплющив очі.

— Ні,— сказав він.

Коли солдати виходили з камери, їх спинив вигук Монтанеллі. Обернувшись, вони побачили, що він на­хиливс над ліжком і розглядає ремені.

— Хто це зробив?

Сержант узяв під козирок.

— З особливого наказу полковника, ваше преосвя­щенств.

— Я нічого про це не знав, синьйоре Ріварес,— промовив Монтанеллі повним відчаю голосом.

— Я ж казав вашому преосвященству,— відповів Овід з жорстокою посмішкою,— що ніколи й не спо­дівавс, щоб мене гладили по голівці.

— Сержанте, коли це зроблено?

— Після того як ув'язнений намагався утекти, ва­ш преосвященство.

— Більше як два тижні тому? Принесуть ніж ї не­гайн розріжте ремені.

— Вибачте, ваше преосвященство. Лікар теж хо­ті зняти їх, але полковник Феррарі не дозволив.

— Негайно принесіть ніж.

Монтанеллі не підвищив голосу, але солдати ба­чил, що він аж пополотнів од гніву. Сержант дістав з кишені складаний ніж і нахилився, щоб розрізати ремінь на руці в'язня, але зробив це незграбно і ще тугіше затяг його. Незважаючи на всю свою терпля­чіст, Овід здригнувся й закусив губу. Монтанеллі поспішно підійшов до ліжка.

— Ви не вмієте. Дайте мені ніж,—сказав він сер­жантов.

— А-а-а! — Овід глибоко зітхнув від полегкості й витяг руки, коли впали ремені. Монтанеллі одразу ж перерізав і ті, що зв'язували ноги.

— Зніміть ще кайдани, сержанте, і йдіть сюди. Мені треба з вами поговорити.

Він став біля вікна і чекав, поки сержант звільнить в'язня від кайданів.

Потім сержант підійшов до нього.

— Розкажіть мені все, що тут робилося,— сказав

Монтанеллі.

Сержант, нічого не приховавши, розповів йому все, що знав про хворобу Овода, про "дисциплінарні за­ход" і про даремні спроби лікаря полегшити станови ще в'язня.

— Мені здається, ваше преосвященство,— додав він,— полковник хотів використати ремені, щоб при­мусит в'язня дати потрібні йому свідчення.

— Свідчення?

— Так, ваше преосвященство. Я чув позавчора, як він обіцяв Ріваресові зняти їх, якщо той,— тут він глянув на Овода,— відповість на одне його запи.

Монтанеллі стукнув кулаком по підвіконню, і сол­дат перезирнулися: вони ніколи ще не бачили лагід­ног кардинала розгніваним.. Щодо Овода, то він за­бу про існування всіх тих, що були в його камері; він забув про все на світі, крім фізичного почуття волі. У нього звело все тіло, і тепер він потягався, пе з боку на бік, відчуваючи полегкість,

— Можете йти, сержанте,— сказав кардинал.— Не турбуйтесь про те, що порушили дисципліну.