Озма з Країни Оз - Сторінка 3

– Але тут літери дуже великі й рідко розкидані, і з них важко скласти слова.

Та вона уважно роздивилась кожну літеру і врешті розібрала, що на піску написано такі слова:

– Це щось дивне, – заявила Курка, коли Дороті прочитала ці слова вголос. – А хто такі Колесуни, як ти гадаєш?

– Мабуть, люди, що їздять на колесах. Вони возять тачки, дитячі коляски або ручні візки, – сказала Дороті.

– А може, це автомобілі, – висловила здогад Руда Курка. – Чого стерегтися тачки чи дитячої коляски? А автомобілі – то небезпечна річ. Декого з моїх приятельок вони задавили.

СТЕРЕЖІТЬСЯ КОЛЕСУНІВ!

– Це не можуть бути автомобілі, – заперечила дівчинка. – Адже тут нова, дика країна, тут нема ні канатних доріг, ні телефонів. Люди їх іще не відкрили, я певна, – якщо взагалі тут є люди. Тому навряд чи тут можуть бути автомобілі, Біліно.

– Може, й так, – погодилася Курка. – А куди ти йдеш?

– Он до отих дерев, може, знайду там якісь плоди або горіхи, – відповіла Дороті. Вона ступала по піску повз один із тих кам'янистих пагорків, що височіли поблизу, і скоро дійшла до гайка.

Спочатку вона була розчарована: в гайку росли самі гранатові дерева, тополі та евкаліпти, ніяких плодів чи горіхів там не було. Та врешті, коли вона вже була майже в розпачі, їй трапилося троє дерев, що мали вдосталь забезпечити її харчами.

Одне дерево було геть усе обвішане картонними коробочками, що росли гронами на всіх гілках; на найбільших, найспіліших коробках видніли акуратні опуклі літери: "Сніданок". Це дерево, як видно, родило цілий рік, бо на деяких гілках ще тільки розпукувались квітки, а на інших зеленіли маленькі коробочки, очевидно, неїстівні, поки не виростуть та не достигнуть.

Замість листя на цьому дереві були паперові серветки, і все воно виглядало дуже втішно для голодної дівчинки.

Але друге дерево, що росло поряд, було ще дивовижніше, бо на ньому росла безліч бляшаночок з обідом, таких повних і важких, що товсті гілки аж вгиналися під їхньою вагою. Одні були маленькі й темно-брунатні, більші мали колір потьмянілої бляхи; а зовсім стиглі – з ясної нової бляхи, що блищала в сонячному промінні, яке падало на неї. Дороті була в захваті, і навіть Руда Курка зізналась, що вона здивована.

Дівчинка зіп'ялась навшпиньки й зірвала одну з найкращих і найбільших коробок зі сніданком, а потім сіла на землю й нетерпляче розкрила її. В коробці вона знайшла акуратно загорнені в білі папірці бутерброд із шинкою, скибку пухкого кексу, маринований огірочок, скибочку сиру і яблуко. У кожної речі був окремий хвостик за який її можна було витягти з коробки. Дороті те здалося таким чудовим, що вона все гарненько поїла.

– Дома я звикла не до такого сніданку, – сказала вона Біліні, що сиділа поряд і з цікавістю дивилась на неї. – Але як зголоднієш, то можна й вечерю з'їсти вранці, не нарікаючи.

– Сподіваюся, що твоя коробка була зовсім достигла, – стурбовано зауважила Руда Курка. – А то від зеленого часто живіт болить.

– Та ні, я певна, що все було спіле, – відказала Дороті, – крім хіба огірочка, але ж огірки, Біліно, і їдять зеленими. А смачнюще все було – наче на пікніку. Тепер треба зірвати бляшанку з обідом, щоб було що їсти, коли знов зголоднію, а потім ми підемо далі й роздивимось тут усе – може, побачимо, де ми.

– А ти хоч здогадуєшся, що це за країна? – спитала Курка.

– Де там! Та послухай: я певна, що це країна чарівна, бо де іще на деревах ростуть такі речі, як коробки зі сніданком та бляшанки з обідом? Крім того, Біліно, в цивілізованій країні, як-от Канзас, де немає чарів і чародіїв, кури не вміють говорити.

Курка подумала й сказала:

– А може, ми в країні Оз?

– Ні, цього не може бути, – заперечила дівчинка, – бо в країні Оз я була, і вона оточена жахливою пустелею, через яку ніхто не може перейти.

– А як же тоді ти вернулася звідти додому? – спитала Біліна.

– У мене були срібні черевички, що перенесли мене повітрям, – відповіла Дороті, – але я їх загубила.

– Ти ба, – тільки й мовила Курка недовірливо.

– А крім того, в країні Оз ніде нема морського берега, – докінчила дівчинка, – отже, ми в якійсь іншій чарівній країні.

Говорячи все це, вона вибрала блискучу й гарну бляшанку з обідом, яка, наче відерце, мала міцну дужку, й зірвала її з гілки. А потім вийшла із затінку дерев і попростувала до моря. Курка дріботіла за нею.

Вони вже пройшли по піску чимало, коли Біліна раптом перелякано вигукнула:

– Ой, що це?

Дороті швидко озирнулась і побачила, що на стежці, яка вибігає з-між дерев, з'явилось таке химерне створіння, якого вона ще зроду не бачила.

Воно мало подобу людини, тільки рухалось – а власне, котилося – на всіх чотирьох. Руки й ноги в нього були однакової довжини, і тому воно скидалось на звіра з чотирма лапами. Але Дороті побачила, що то зовсім не звір, бо створіння було дуже пишно вбране у барвисті гаптовані шати, а на голові мало солом'яного бриля, хвацько збитого набакир. Та від людей воно відрізнялося тим, що на руках і ногах замість пальців і ступнів мало круглі коліщата і за допомогою тих коліщат котилося по рівній землі дуже швидко. Згодом Дороті дізналася, що ці химерні коліщата були з тієї самої твердої речовини, з якої складаються наші нігті, і що ці химерні створіння такими й народжуються. Та коли наша дівчинка вперше побачила істоту, якій судилося завдати їй багато клопоту, вона подумала, що цей пишно вбраний чоловік їде на роликових ковзанах, прикріплених йому до рук і до ніг.

– Тікаймо! – вереснула Руда Курка, перелякано залопотівши крильми й злетівши в повітря. – Це ж Колесун!

– Колесун? – вигукнула Дороті. – Який Колесун?

– А ти забула, що на піску прочитала: "Стережіться Колесунів?" Тікай, чуєш? Тікай!

Дороті кинулась тікати, а Колесун пронизливо, люто закричав і щодуху погнався за нею.

Оглядаючись через плече, дівчинка побачила, що з лісу викочується ціла вервечка Колесунів – кілька десятків, і всі в розкішних, туго обтягнених убраннях, і всі з лютим, дивним криком швидко котяться за нею.

– Вони нас упіймають! – засапано гукнула дівчинка, що не пускала з рук важкого відерця з обідом. – Я вже не можу бігти, Біліно!

– Дерись на гору – швидше! – сказала Курка, і Дороті побачила біля себе велику купу гострого вугластого каміння, яку вони минули, коли йшли до лісу. Руда Курка саме злетіла на ті каменюки, і Дороті з останніх сил полізла за нею, спотикаючись на крутому нерівному схилі.

І саме вчасно, бо передній Колесуй уже наздоганяв її; та коли дівчинка полізла на каміння, він зупинився під пагорком, аж виючи з люті й розчарування.

Дороті почула, як Руда Курка по-своєму, по-курячому сміється, кудкудакаючи.

– Не поспішай так, люба! – гукала Біліна. – Сюди, на це каміння, вони за нами не покотяться, тут ми в безпеці!

Дороті зразу спинилась і сіла на широкий камінь, бо вже геть засапалась.

А до підніжжя пагорба вже докотилися всі Колесуни, проте було видно, що їхні коліщата не покотяться по нерівному й гострому камінню і вони ніяк не зможуть дістати Дороті й Курку там, куди ті втекли. Але вони весь час кружляли довкола пагорка, так що дівчинка й Біліна були майже бранцями й не могли спуститися вниз, щоб не попастися їм у руки.

Потім ці створіння заходилися погрожувати Дороті передніми колесами, виявилося, що вони вміють і говорити, а не тільки розлючено кричати, бо декотрі з них вигукнули:

– Ми вас іше спопадемо, так і знайте! А коли спопадемо, то роздеремо на маленькі шматочки!

– Чого ви такі лихі на мене? – спитала Дороті. – Я чужинка у вашому краю і нічого поганого вам не зробила.

– Не зробила?! – обурився один – як видно, їхній ватажок. – А хто зривав наші коробки зі сніданком та відерця з обідом? Он же в тебе й досі в руках краще відерце!

– Я зірвала тільки один сніданок і один обід, – відказала вона. – Я була голодна й не знала, що ті дерева ваші.

– Це тебе не виправдовує, – заперечив ватажок, убраний найпишніше. – Закон такий, що хто зірве відерце з обідом без нашого дозволу, той повинен негайно вмерти.

– Не вір йому, – сказала Біліна. – Я певна, що ті дерева не належать цим жахливим створінням.

Вони взагалі лихі й жорстокі, і я гадаю, що вони постарались би вбити тебе, навіть якби ти не зірвала відерця з обідом.

– І я так гадаю, – погодилась Дороті. – Але що нам робити зараз?

– Сидіти тут, – відказала Курка. – Ми в безпеці від Колесунів – принаймні, поки не повмираємо з голоду; а доти може статися ще багато чого.

ТІК-ТАК – МЕХАНІЧНИЙ

Через якусь годину більша частина ватаги Колесунів покотилась назад до лісу, залишивши тільки трьох стерегти пагорок. Ті троє поскручувалися калачиком, як великі собаки, і вдавали, ніби сплять на піску; але цим вони не одурили ні Дороті, ні Біліни, і ті сиділи в безпеці серед каміння, не звертаючи уваги на своїх хитрих ворогів.

Нарешті Курка, підлетівши над пагорком угору, вигукнула:

– Ой, тут є стежка!

Тоді Дороті вмить видерлась туди, де сиділа Біліна, і справді побачила там гладеньку стежку, вирубану між камінням. Стежка обвивала схил від низу й до вершини, подекуди звиваючись між великими каменями, але весь час лишалась некрутою і гладенькою.

Спершу Дороті здивувалась, чому Колесуни не покотилися цією стежкою на пагорб, але, спустившися нею до підніжжя, побачила, що там її початок завалений кількома великими брилами, які перешкоджали стороньому побачити її й, таким чином, не давали колесунам скористатись нею й піднятись на пагорби.

Дороті пішла стежкою вгору і дійшла нею на самий вершечок пагорка, де стояла велика кругла брила, більша від усіх довкола. Стежка кінчалась якраз перед цією брилою, і дівчинка на мить розгубилася: коли так, нащо її взагалі прокладали, ту стежку? Але Курка, яка поважно дибала за нею всюди й тепер сиділа на гострому вершечку каменя за спиною в Дороті, раптом зауважила:

– Це трохи схоже на двері, правда?

– Що схоже на двері? – перепитала дівчинка.

– Та оця тріщина в скелі, прямо перед тобою, – відказала Біліна, чиї круглі очиці були дуже зіркі й неначе бачили все. – Вона проходить з одного боку вгорі, а з другого – внизу, і по верху, і по споді.

– Що проходить?

– Та тріщина ж. Тому я й гадаю, що це двері до скелі, хоча й не бачу завіс.

– Так, справді, – сказала Дороті, тепер нарешті теж помітивши тріщину в скелі.