Озма з Країни Оз - Сторінка 5

Вони можуть про-бува-ти скрив-дити таку малу дів-чин-ку, як ви, бо вда-чу ма-ють беш-кет-ливу. Але якби я мав дрю-ка, вони б кину-лись ті-кати, ледве поба-чив-ши мене.

– А в тебе нема дрюка? – спитала Дороті.

– Нема, – відповів Тік-Так.

– І тут, серед каміння, ти нічого такого не знайдеш, – зауважила Руда Курка.

– То що ж нам робити? – спитала дівчинка.

– Накру-тіть мою ду-маль-ну пру-жину тугі-ше, і я спро-бую приду-мати щось інше, – сказав Тік-Так.

Дороті підкрутила його думальний механізм і, поки він думав, вирішила пообідати. Біліна вже видзьобувала щось із щілинок між камінням, а Дороті сіла й відкрила відерце з обідом.

Там вона знайшла невеличку баночку з дуже смачним лимонадом. Баночка була закрита чашкою: зніми її, налий у неї лимонаду й пий. Іще у відерці були три шматки індичатини, два – холодного язика, трохи салату з омарів, чотири скибки хліба з маслом, невелика бабка, помаранча, дев'ять великих полуниць і трохи горіхів та родзинок. Дивне діло: горіхи в цьому відерці були вже розлущені, отож Дороті не довелось виколупувати зерня.

Вона розіклала всю їжу перед собою на камені й почала їсти, спершу запропонувавши Тік-Такові поділитися з ним обідом, але той відмовився: мовляв, він же тільки машина. Потім вона запросила до обіду й Біліну, але та тільки промимрила щось про "мертву їжу" й сказала, що воліє кузьок та мурашок.

– А сніданкові й обідні дерева справді належать Колесунам? – спитала дівчинка в Тік-Така, пережовуючи їжу.

– Зви-чайно, ні, – відповів той. – Вони на-лежать коро-лівському родові Еву, тільки, зви-чайно, те-пер у Еві нема коро-лів-ського роду, бо Ко-роль Евольдо стриб-нув у море, а його дру-жину й ді-тей Ном-ський Ко-роль пере-тво-рив у якісь прикраси.

Тому, скільки я знаю, те-пер краї-ною Ев ніхто не пра-вить. Може, через це Коле-суни й твер-дять, ніби ті дере-ва їхні, й зрива-ють снідан-ки та обіди, шоб пої-дати їх самим, але вони нале-жать Королю, і ви знайдете коро-лів-ське "Е" витис-нене на дні кожного ві-дерця.

Дороті перевернула відерце й зразу побачила на денці королівську позначку, як і сказав Тік-Так.

– А крім Колесунів у країні Ев живуть ще якісь люди? – спитала вона.

– Атож. Коле-суни засе-лили тільки неве-ликий клап-тик по цей бік лісу, – відповів Механічний Чоловік. – Але вони зав-жди були бешкет-ливі й на-хабні, і мій колишній хазя-їн, Ко-роль Еволь-до, мав звич-ку, вихо-дячи з палацу, брати з со-бою нагая, щоб угамо-вува-ти їх. Коли мене тільки зробили, Коле-суни пробували напа-дати на мене й буцати голо-вами, але скоро зро-зу-міли, що я зроблений з надто твер-дого мате-рі-алу, і вони не можуть дошку-лити мені.

– Так, ти, видно, дуже тривкий, – сказала Дороті. – А хто тебе зробив?

– Фірма "Ко-валь, Бля-хар і Компа-нія" у місті Евні, де стоїть коро-лів-ський палац, – відповів Тік-Так.

– І багато таких, як ти, вони зробили?

– Ні, я єди-на авто-ма-тична меха-нічна людина, яку вони зро-били, – відказав Тік-Так. – То були диво-вижні вина-хід-ни-ки – ті, хто зро-бив мене, і всі їхні витвори доско-налі.

– Не сумніваюся, – сказала Дороті. – Вони й тепер мешкають у місті Евні?

– Обидва заги-нули, – відказав Механічний Чоловік. – Пан Ко-валь був не тільки вина-хід-ник, а й худож-ник і нама-лював на картині річку так природно, що, коли тягся з пенз-лем через неї, щоб нама-лювати якісь квіт-ки на дру-гому бере-зі, то впав у воду й пото-нув.

– Ох, яка шкода! – вигукнула дівчинка.

– А пан Бля-хар, – провадив Тік-Так, – зробив дра-бину таку високу, що зміг зі-перти верх-ній кінець на мі-сяці, а сам заліз на верх-ній щабель і почав зри-вати з неба ма-ленькі зір-ки, щоб ними прикра-сити ріжки коро-лів-ської корони. Та коли пан Бля-хар потра-пив на мі-сяць, йому там так сподобало-ся, що він вирі-шив жити там весь час, під-тяг за со-бою дра-бину, і більше ми його не бачили.

– Певне, це велика втрата для країни, – сказала Дороті, що вже доїдала бабку.

– Атож, – погодився Тік-Так. – І для мене, бо як я пола-маюсь, то не знаю, хто міг би пола-го-дити мене, такий я склад-ний. Ви не можете й уя-вити, скільки в мені на-пха-но меха-нізмів.

– Я можу уявити, – запевнила Дороті.

– А тепер, – сказав Механічний Чоловік, – я мушу при-пини-ти гово-рити, бо почну знов думати, як нам утек-ти з ці-єї скелі.

1 повернувся боком, щоб йому не заважали думати.

– З усіх, кого я знала, найкраще вмів думати один Страхопуд, – сказала Дороті до Рудої Курки.

– Вигадуєш! – відрубала Біліна.

– Ні, це правда, – наполягала Дороті. – Я спіткала його в країні Оз, і він разом зі мною мандрував до міста Великого Чародія з Озу, щоб добути собі мозок, бо голова його була напхана самою соломою. Але мені здавалося, що й до того, як він одержав мозок, він думав не гірше.

– І ти хочеш, щоб я повірила в усю оту маячню про країну Оз? – спитала Біліна, очевидно, трохи сердита, – чи не через те, що їй траплялось мало кузьок.

– Яку маячню? – перепитала дівчинка, що саме докінчувала горіхи й родзинки.

– Ну, оті неймовірні вигадки, що ти розповідаєш про тварин, які вміють говорити, та про Страхопуда, який уміє думати.

– Вони там є, – запевнила Дороті, – бо я сама їх бачила.

– А я не вірю! – крикнула Курка, мотнувши головою.

– Це тому, що ти нічого не знаєш, – відказала дівчинка, трохи ображена мовою своєї приятельки Біліни.

– У кра-їні Оз, – зауважив Тік-Так, обернувшись до них, – мож-ли-ве все. Бо це чу-дес-на чарів-на країна.

– От бач, Біліно, а я що казала? – вигукнула Дороті. А потім повернулась до Механічного Чоловіка й спитала жадібно: – То ти знаєш країну Оз, Тік-Так?

– Ні, але я чув про неї, – відповів Мідний Чоловік, – бо її відо-крем-лює від нашої країни Ев тільки широка пустеля.

Дороті в захваті сплеснула руками.

– Яка я рада! – вигукнула вона. – Я просто щаслива, що мої давні друзі так недалеко. Той Страхопуд, про якого я тобі казала, Біліно, – Король країни Оз.

– Про-бачте. Він уже не Ко-роль, – озвався Тік-Так.

– Він був Королем тоді, коли я залишала країну Оз, – пояснила Дороті.

– Я знаю, – сказав Тік-Так, – але в кра-їні Оз була ре-во-люція, і Стра-хопуда ски-нула з тро-ну дів-чина-воїн на ім'я Гене-рал Джін-джара. А потім її ски-нула ма-ленька дів-чинка на ім'я Озма, що була за-кон-ною спад-коєм-ницею трону, і тепер вона пра-вить кра-їною під ім'ям Озми з Озу.

– Це для мене новина, – замислено мовила Дороті. – Але, мабуть, багато чого відбулося, відколи я залишила країну Оз. Мені цікаво, що сталося зі Страхопудом, і з Залізним Дроворубом, і з Левом-Боягузом. А ще цікаво, хто така ця дівчина Озма, бо я досі ніколи не чула про неї.

Але Тік-Так на це не відповів. Він знову відвернувся, щоб думати.

Дороті склала рештки їжі у відерце, щоб не змарнувати добрих харчів, а Руда Курка настільки забула про свою гідність, що почала видзьобувати розсипані крихти й ковтати їх досить жадібно, хоча недавно вдавала, ніби гребує тими стравами, що їх воліє їсти Дороті.

Тепер Тік-Так, підійшовши до них, церемонно вклонився.

– Будь-те лас-ка-ві йти за мною, – сказав він, – і я ви-ве-ду вас звід-си до міста Ев-на, де вам буде при-єм-ніше, й обо-роню вас від Коле-сунів.

– Гаразд, – зразу відказала Дороті. – Ми готові.

ГОЛОВИ ПРИНЦЕСИ НУДНУВАТТИ

Вони повільно рушили стежкою між камінням.

Тік-Так попереду, Дороті за ним, а Руда Курка дріботіла ззаду.

В кінці стежки Мідний Чоловік нахилився й легко відвалив убік каміння, що перегороджувало шлях. Потім обернувся до Дороті й сказав:

– Дай-те я по-не-су ваше ві-дер-це.

Вона зразу вклала мідну дужку в його праву руку, і мідні пальці зімкнулись на ній.

Потім маленька процесія вийшла на рівний пісок.

Як тільки троє Колесунів, що стерегли пагорб, побачили їх, вони почали кричати як шалені й швидко покотилися до гурточка, ніби хотіли взяти його в полон чи зупинити. Та коли передній з них наблизився, Тік-Так розмахнувся бляшаним відерцем і вдарив його цією химерною зброєю по голові. Може, удар дошкулив і не дуже, але брязнуло сильно, й Колесун закричав і повалився набік. За хвильку він зіп'явся на колеса й покотився геть якомога швидше, завиваючи зі страху.

– Я вам ка-зав, що вони не страш-ні, – почав Тік-Так, та ще не договорив, як на них налетів ще один Колесун. Брязь! – відерце знову стукнуло його по голові, й бриль відлетів на кілька кроків. Цього вистачило й з другого Колесуна. Він покотився вслід за першим, а третій не чекав, поки його хряснуть відерцем, а помчав щодуху за своїми товаришами.

Руда Курка закудкудакала в захваті, злетіла Тік-Такові на плече й сказала:

– Молодця, мій мідний друже! І розумно придумано! Тепер ми вільні від цих Колесунів.

Та саме в ту мить велика ватага Колесунів викотилася з лісу і, сподіваючись перемогти своєю кількістю, люто кинулась до Тік-Така. Дороті схопила Біліну на руки й міцно держала її, а Механічний Чоловік лівою рукою пригорнув до себе дівчинку, щоб захистити. А Колесуни вже налетіли.

Брязь! Хрясь! Хрясь! Відерце здіймалось і падало в усі боки й робило стільки грому, б'ючи по головах Колесунів, що ті, не так побиті, як перелякані, кинулись тікати геть переполошені. Тобто всі, крім їхнього ватажка. Цей Колесун перечепився через інших і впав горілиць, а Тік-Так, перш ніж той устиг схопитися на колеса, затиснув у своїх мідних пальцях комір пишної куртки й не відпускав.

– На-ка-жи сво-їм лю-дям за-би-ра-тися геть! – звелів Механічний Чоловік.

І Ватажок Колесунів вагався, не віддавав наказу, тоді Тік-Так почав термосити його, як фокстер'єр термосить пацюка, так що в Колесуна аж зуби цокотіли, ніби градинки по шибці. І тоді, тільки-но відсапавшись, Колесун гукнув іншим, щоб котилися геть, а ті негайно послухались.

– А ти, – сказав Тік-Так, – ні-деш із на-ми й ска-жеш мені все, що я хочу зна-ти.

– Ти ще пошкодуєш, що так повівся зі мною! – скиглив Колесун. – Я грізний і лютий!

– Ну, щодо цього, – відказав Тік-Так, – то я тільки ма-шина й не вмію ні шко-ду-вати, ні ра-діти. Але ти по-ми-ля-єшся, коли маєш се-бе за грізного й лю-того.

– А чому? – спитав Колесун.

– Бо ніхто біль-ше так не ду-має. Через свої колеса ти не мо-жеш ніко-го скрив-ди-ти. Бо не маєш кула-ків, не можеш дряп-нути й на-віть за волос-ся скуб-нути. І но-гою коп-нути не мо-жеш. Ти тільки й мо-жеш, що кри-чати та гор-лати, а цим ніко-му не дошку-лиш.

На превеликий подив Дороті, Колесун раптом розплакався.

– Тепер я й весь мій народ навіки пропали! – ридав він. – Бо ти розкрив нашу таємницю.