Озма з Країни Оз - Сторінка 8

Рятуй мене, друже, рятуй мене!

– Ти, здається, в безпеці, – відказав Страхопуд.

– Але ж я ув'язнена. Мене замкнули, і я не можу вийти, – поскаржилась вона.

– Та це нічого, – відказав Страхопуд. – Могло бути гірше, люба моя Дороті. Подумай сама. Зате ти не можеш потонути, не можеш упасти з яблуні, на тебе не може наїхати Колесун. Багато хто мав би за щастя сидіти там, де ти.

– А я не маю, – відказала дівчина. – І хочу спуститися вниз негайно, побачити тебе, й Залізного Дроворуба, й Лева-Боягуза.

– Дуже добре, – погодився Страхопуд, кивнувши головою. – Буде так, як ти кажеш. А хто тебе замкнув.

– Принцеса Нуднуватта, справжнє страховище, – відповіла Дороті.

На ті слова Озма, що уважно слухала всю розмову, гукнула до Дороті зі своєї колісниці.

– А чому Принцеса замкнула тебе, люба моя?

– Тому, що я не хотіла віддати їй свою голову для колекції, – пояснила Дороті, – а замість неї взяти стару, вже зношену.

– Я не дивуюсь тобі! – зразу вигукнула Озма. – Ось я зараз побачу Принцесу й накажу їй, щоб випустила тебе.

– Ой, дуже-дуже дякую вам! – закричала Дороті: вона, тільки-но почувши милий голосок юної Правительки Озу, ту ж мить зрозуміла, що дуже полюбить її.

Тоді Озма підігнала колісницю до третіх дверей правого крила, і Залізний Дроворуб сміливо постукав у них.

Як тільки служниця відчинила двері, Озма, несучи в руці свій жезл зі слонової кості, ступила в передпокій і зразу рушила до вітальні, а за нею все її товариство, крім Лева й Тигра. А двадцять семеро вояків наробили такого гамору й брязкоту, що маленька служниця Нанда заверещала й кинулась бігом до господині, а Принцеса Нуднуватта, вельми розгнівана цим вторгненням до її палацу, вибігла з вітальні, не підтримувана ніким.

У вітальні вона спинилась перед тендітною юною дівчинкою з Озу й закричала на неї:

– Як ти посміла ввійти до мого палацу без запрошення? Вийди негайно звідси, а то я закую тебе й твоїх людей у кайдани й кину в найтемнішу темницю!

– Ох і грізна дама! – тихенько промурмотів Страхопуд.

– Здається, трохи нервова, – докинув Залізний Дроворуб.

Та Озма тільки всміхнулась до сердитої Принцеси.

– Сядьте, будь ласка, – спокійно мовила вона. – Я проїхала довгий шлях, щоб побачити вас, тому ви повинні вислухати те, що я маю сказати.

– Повинна? – вереснула Принцеса, а її гарні очі спалахнули люттю: вона ще носила голову номер сімнадцять. – Повинна? Це я повинна?

– Атож, – сказала Озма. – Я Правителька країни Оз і маю досить могутності, щоб знищити все ваше королівство, коли забажаю. Але я прибула не для того, щоб робити шкоду, а тільки щоб визволити королівську родину країни Ев із лабет Короля Номів, бо до мене дійшла звістка, що він тримає Королеву та її дітей у полоні.

Почувши ці слова, Нуднуватта враз заспокоїлась.

– Я буду рада, якщо ви визволите мою тітку і її десятьох царствених дітей, – палко сказала вона. – Бо як їх повернуть до справжньої подоби й стану, вони зможуть самі правити Евським королівством і звільнити мене від цілої купи турбот та клопоту. Бо тепер не менше як десять хвилин щодня я мушу присвячувати державним справам, а я рада була б весь свій час витрачати на милування своїми прекрасними головами.

– Тоді ми зараз поговоримо про це, – сказала Озма, – і спробуємо визволити вашу тітку і братів та сестер. Але спочатку ви повинні випустити на волю іншу бранку – ту дівчинку, що ви замкнули у вежі.

– Звичайно, – з готовністю сказала Нуднуватта, – я зовсім забула про неї. Це ж було вчора, а хіба від Принцеси можна сподіватися, щоб вона сьогодні пам'ятала про те, що зробила вчора? Ходімо зі мною, і я негайно випущу її.

Озма пішла за нею, і вони ступили на сходи, що вели нагору, до кімнати у вежі.

Коли вони вийшли, Озмині супутники лишились у вітальні, і Страхопуд зіперся на якусь мідну статую. Раптом та статуя промовила йому прямо у вухо різким, металічним голосом:

– Будь ласка, не стій на моїй нозі. Подряпаєш начищену поверхню.

– Ой, вибач! – похопився Страхопуд і квапливо відступив. – Ти живий?

– Ні, – відказав Тік-Так. – Я тіль-ки ма-ши-на.

Але я можу дума-ти, гово-рити й дія-ти, коли мене як слід на-кру-чено. А те-пер моя на-крут-ка скінчи-лась, а ключ у До-ро-ті.

– Не турбуйся, – заспокоїв його Страхопуд. – Дороті скоро буде на волі, прийде й накрутить тебе. Але це, мабуть, велике нещастя – не бути живим. Мені шкода тебе.

– Чому? – спитав Тік-Так.

– Бо ти не маєш мозку, як я, – пояснив Страхопуд.

– Та ні, маю, – запевнив Тік-Так. – Я обладна-ний Полі-пше-ним Комбі-нова-ним Ста-левим Моз-ком фір-ми "Ко-валь, Бля-хар і Компанія". Це ним я думаю. А яким моз-ком об-ладнаний ти?

– Я не знаю, – відповів Страхопуд. – Мені дав його Великий Чародій з Озу, і я не міг роздивитися мозок, перше ніж він уклав його в мене. Але працює мозок чудово, і моя свідомість дуже діяльна. А ти маєш свідомість?

– Ні, – відказав Тік-Так.

– І серця, мабуть, теж не маєш? – утрутився Залізний Дроворуб, що зацікавлено слухав їхню розмову.

– Не маю, – підтвердив Тік-Так.

– Тоді, – провадив Залізний Дроворуб, – мушу з жалем сказати, що ти багато нижчого гатунку, аніж мій друг Страхопуд і я. Бо ми обидва живі, і він має мозок, який не треба накручувати, а я маю чудове серце, що весь час б'ється в моїх грудях.

– По-здо-ров-ляю вас, – сказав Тік-Так. – Я не винен, що я ниж-чого ґа-тунку, ніж ви, бо я ж тільки ма-ши-на. Коли мене на-кру-тять, я вико-ную свій обо-в'я-зок, роб-лячи те, для чого при-зна-чені мої меха-нізми. Ви й гадки не маєте, який я напха-ний меха-ніз-мами.

– Я здогадуюсь, – відказав Страхопуд, з цікавістю дивлячись на Механічного Чоловіка. – Колись я розберу й подивлюсь, як тебе зроблено.

– Не роби цього, про-шу тебе, – сказав Тік-Так. – Бо ти не зумі-єш скла-сти мене, і я вже не буду корис-ним.

– О! То ти корисний? – здивувався Страхопуд.

– Дуже, – запевнив Тік-Так.

– Ну, тоді я взагалі не заглядатиму до тебе всередину, – ласкаво пообіцяв Страхопуд. – Бо механік з мене нікудишній, і я можу щось там напсувати.

– Дякую, – сказав Тік-Так.

Ту хвилину до кімнати ввійшла Озма, ведучи за руку Дороті, а за нею Принцеса Нуднуватта.

ГОЛОДНИЙ ТИГР

Дороті зразу кинулась обнімати Страхопуда, чиє намальоване обличчя засяяло, коли він пригорнув її до своїх напханих соломою грудей. Потім її обняв Залізний Дроворуб – дуже обережно, бо він знав, що його бляшані руки можуть завдати дівчинці болю, коли він притискатиме її надто сильно.

Привітавшись із друзями, Дороті витягла з кишені ключ від Тік-Така й накрутила дійову пружину, так що він зміг уклонитись як годиться, коли його знайомили з рештою. А Дороті тим часом розповіла, який корисний був їй Тік-Так. Тоді Страхопуд і Залізний Дроворуб іще раз потисли Механічному Чоловікові руку й подякували йому за те, що він захищав їхню приятельку.

Потім Дороті спитала:

– А де Біліна?

– Не знаю, – відказав Страхопуд. – А хто це – Біліна?

– Руда Курка, ще одна моя приятелька, – занепокоєно відповіла дівчинка. – Що ж із нею сталося?

– Вона в курнику на задвір'ї, – сказала Принцеса. – Моя вітальня не для курей.

Не чекаючи дальших пояснень, Дороті побігла визволяти Біліну і зразу за дверима налетіла на Jleва-Боягуза, ще впряженого в колісницю поряд із великим Тигром. У Лева-Боягуза між вухами красувався великий бант із блакитної стрічки, пов'язаний на довгій гриві, а в Тигра був червоний бант на хвості, перед його волохатим кінчиком.

Дороті вмить радісно обняла Лева.

– Я така рада, що знов бачу тебе! – вигукнула вона.

– Я теж радий, що бачу тебе, Дороті, – сказав Лев. – Ми з тобою побували в гарних пригодах, правда ж?

– Атож, – відказала вона. – Як ти живеш?

– Я такий самий боягуз, як і був, – лагідним голосом відповів звір. – Будь-яка дрібничка лякає мене, і моє серце починає калатати. Але дозволь познайомити тебе з моїм новим другом, Голодним Тигром.

– О! Ти голодний? – спитала Дороті, повернувшись до другого звіра, який саме смачно позіхав, відкривши два ряди жахливих зубів і пащу, таку велику, що будь-кого налякала б.

– Страшенно голодний, – відповів Тигр, люто клацнувши зубами.

– То чом ти не з'їси чогось? – запитала вона.

– Марна річ, – сумно сказав Тигр. – Я вже пробував, та однаково знову роблюсь голодний.

– Ну то й я ж так само, – сказала Дороті. – Але я знов їм.

– Так ти ж їси всяку всячину, а тому воно не вадить, – відказав Тигр. – Ну, а я лютий звір, і мені хочеться їсти всякі бідолашні живі створіннячка, від ховрашка до повненького немовляти.

– Яке страхіття! – вигукнула Дороті.

– Отож-бо, – сказав Голодний Тигр, облизуючись довгим червоним язиком. – Повненькі немовлятка! Як смачно звучить! Але я зроду жодного не з'їв, бо сумління підказує мені, що так робити негарно. Якби я не мав сумління, то, мабуть, їв би немовлят, а потім знову робився голодний, і вийшло б, що я занапащаю немовлят без пуття. Ні!

Голодним я народився і голодним помру. Зате не матиму на сумлінні жорстоких учинків, за якими шкодував би.

– По-моєму, ти дуже добрий Тигр, – сказала Дороті, погладивши величезну голову звіра.

– Оце вже ти помиляєшся, – відказав той. – Я, може, добрий звір, але тигр із мене поганий, просто ганьба. Адже така в тигрів природа – бути жорстокими й лютими, і я, відмовляючись їсти невинні живі створіння, роблю так, як досі ще не робив жоден добрий тигр. Ось чому я покинув ліс і пристав до мого друга Лева-Боягуза.

– Але ж Лев насправді не боягуз, – заперечила Дороті. – Я бачила, як він поводився дуже хоробро.

– Помиляєшся, люба моя, – поважно мовив Лев. – Іншим я, може, інколи й здавався хоробрим, але ніколи ще не натрапляв на таку небезпеку, якої б не злякався.

– Я теж, – щиро призналась Дороті. – Але я мушу йти визволяти Біліну, а потім знову прийду до вас.

Вона побігла круг палацу на задвір'я і скоро розшукала курник, бо почула гучне кудкудакання і взагалі такий галас, який зчиняють наполохані кури.

Видно, в курнику щось було не в порядку, тож Дороті зазирнула у щілину між планками дверей і побачила купку курей та півнів, що забилися в один куток і дивились на щось таке, що нагадувало кулястий вихор з пір'я. Воно металось по курнику туди й сюди, і спершу Дороті не могла роздивитися, що то таке, а від курячого крику аж у вухах лящало.

Та раптом той клубок пір'я перестав вирувати, і тоді, на свій подив, дівчинка побачила Біліну, що нахилилась над Зозулястим Півнем, який лежав долі.