П'єр і Жан - Сторінка 13

Сподіваюсь, що Жан частенько запрошуватиме нас на обід. Слово честі, нічого, як і доведеться іноді послабувати на шлунок.

Потім звернувся до жінки:

— Йди-но 'принеси портрет, кицюню, якщо ти вже скінчила обідати. Мені також приємно буде глянути на нього.

Вона підвелася, взяла свічку й пішла. Потім через якийсь час, що видався іП'єрові дуже довгим, хоч насправді не минуло й трьох хвилин, пані Ролан повернулася, посміхаючись і тримаючи за кільце мініатюру в золоченій рамці старовинної форми. '

— Ось,— сказала вона,— я відразу знайшла його.

Лікар перший простяг руку. Він взяв портрет і здаля, тримаючи у витягнутій руці, почав розглядати його. Потім, відчуваючи, що мати дивиться на нього, він поволі 'перевів очі на брата, щоб порівняти. У лютому збудженні в нього ледве не вирвалося: "А він схожий на Жана!" І хоч не наважився вимовити цих страшних слів, виказав свою думку Фмм, ЩО порівнював живе лице з лицем на портреті.

У них дійсно були спільні риси: однакова борода й однакове чоло, але нічого досить певного, що дозволяло б твердити: "Це батько, а це син". Скоріше, це була фамільна схожість, спорідненість облич, притаманна людям, у жилах яких тече однакова кров. Але більше,

ніж ця схожість, для П'єра було переконливим те, що мати підвелась, повернулась спиною і з штучною повільністю 'почала прибирати до шафи цукор і наливку. Вона зрозуміла, що він знає, принаймні має підозру!

— Дай же мені його,— промовив Ролан.

П'єр передав мініатюру батькові, і той присунув свічку, щоб бачити краще; потім він розчулено пробурмотів: *

— Бідолаха! Подумати тільки, що він був саме такий, коли ми познайомилися з 'ним. Боже, як хутко це минуло! Він був тоді красунь, мав такі приємні манери. Правда, Луїзо? *

А що жінка не відповідала нічого, вів далі:

— А якої спокійної вдачі! Жодного 'разу мені не довелося бачити його у злім гуморі. І ось настав кінець, від нього лишилось тільки *те... що він передав по заповіту Жанові. Так, свята правда, що він був нам добрим ї відданим другом до самого кінця. Навіть вмираючи, •не забув про нас.

Жан, у свою чергу, простяг руку за портретом. Дивився на нього кілька хвилин і промовив з жалем:

— А я зовсім тут не пізнаю його. Він пригадується мені тільки з сивим волоссям.

І він передав мініатюру матері. 1Вона кинула на неї швидкий погляд, і хутко, ніби полохливо, відвернулася; потім сказала своїм звичайним рівним голосом:

— Вона "тепер належить тобі, Жан, ти ж його спадкоємець. Ми віднесемо її в твою нову квартиру.

Всі вже переходили до вітальні, і вона поставила мініатюру на камін, поруч з годинником, на її колишнє місце.

Ролан набив свою люльку, П'єр і Жан запалили цигарки.

Вони курили звичайно так: один походжав по хаті, другий сидів у кріслі, поклавши ногу на ногу. Батько завжди < сідав на стілець верхи і здаля спльовував у камін.

Пані Ролан, сидячи на низенькому крісельці коло столика з лампою, —вишивала* в'язала або мітила білизну.

Цього вечора вона розпочала якесь вишивання для кімнати Жана. Це була копітка й важка робота, що вимагала, особливо спочатку, пильної уваги. А проте, рахуючи хрестики, вона раз у раз крадькома кидала погляд на портрет, приставлений до годинника. І лікар, який, заклавши руки за спину, з цигаркою в зубах, ходив по кімнаті, роблячи п'ять чи шість кроків туди й назад, перехоплював цей погляд— матері.

Як видно, вони стежили одне за одним, ніби між ними розпочалась таємна боротьба; і болісна скорбота, скорбота нестерпна стискувала серце П'єра. Змучений, він, проте, казав собі задоволено: "Адже й вона повинна зараз страждати, коли знає, що я догадався!" І кожного разу, проходячи мимо каміна, він 'зупинявся на кілька хвилин, щоб глянути на біляву голову Марешаля, щоб добре підкреслити, яка думка допікає його. І цей маленький портрет, менший за долоню, здавався живою істотою, злобною, страшною, що зненацька вдерлася в цей дім, 'у цю сім'ю.

Аж ось пролунав дзвінок на парадному ході. Пані Ролан, завжди така спокійна, здригнулася і тим викрила перед лікарем своє нервове напруження. Потім промовила:

— Це, певно, пані Роземійї,— і ще раз полохливо глянула на камін.

П'єр зрозумів, чи йому здалося, що він зрозумів її страх, її тривогу. Жіночий зір проникливий, розум меткий, думка підозрілива. Коли та, що зараз увійде, побачить цю незнайому їй мініатюру, вона може зразу помітити схожість між портретом і Жаном. Тоді вона все взнає ї все збагне. Його охопив жах, наглий, панічний жах, що викриється ця ганебна таємниця, і, коли відчинилися двері," він повернувся, взяв портрет, підсунув його під годинник, так, що ні батько, ні брат не помітили цього.

Зустрівши знову материн погляд, він побачив у ньому збентеження і розгубленість.

— Добридень,— промовила пані Роземійї,— я прийшла випити з вами склянку чаю.

Поки всі метушились коло неї, запитуючи про її здоров'я, П'єр вислизнув через двері, що лишились відчинені.

Всі були здивовані, помітивши, що він вийшов. Жан, боячись, щоб удова не образилась, —пробурчав з прикрістю:

— От ведмідь!

' Пані Ролан заперечила:

— Не треба нарікати на нього, йому нездужаеться, він стомився після своєї прогулянки до Трувіля.

— А все ж,— промовив Ролан,— це не причина, щоб тікати, немов дикун.

Пані Роземійї, щоб загладити незручність становища, весело сказала: 1

— Та ні, ні, він пішов по-англійському, так завжди ведеться у вищому світі, коли хто хоче піти раніше.

— О,— відповів Жан,— у вищому світі це може й годиться, але не слід поводитись по-англійському з своєю сім'єю. А мій брат з якогось часу тільки так і поводиться.

VI

Протягом тижня чи двох нічого особливого не трапилось у Роланів. Старий рибалив, Жан з допомогою матері влаштовувався на новій квартирі, П'єр, похмурий і злий, з'являвся лише до столу. Якось увечері батько запитав його: " — Якого дідька ти корчиш таку похоронну міну? Не перший день я це помічаю! Лікар відказав:

— Це тому, що мене пригнічує тягар життя.

Старий, не зрозумівши нічого, похмуро вів далі: — Справді, це вже занадто. Відтоді, як нам пощастило з цією спадщиною, всі чомусь ходять засмучені. Ніби з нами трапилось якесь лихо, ніби ми оплакуємо когось!

— Я й справді оплакую,— промовив П'єр.

— Ти? Кого ж це?

— О! Людину, якої ти не знав і яку я дуже любив.

Ролан подумав, що йдеться про якусь любовну пригоду, про якусь легковажну жінку, за якою впадав його син, і запитав:

— Це жінка, звичайно?

— Так, жінка.

— Вона вмерла?

— Ні, гірше,— згинула.

— А!

Хоч старий і був здивований цим несподіваним признанням, зробленим в присутності його жінки, та ще й

дивним тоном свого сина, проте не допитувався далі, бо вважав, що в ці речі нічого встрявати стороннім.

Пані Ролан ніби нічого не чула; вона була дуже бліда і здавалась хворою. Вже кілька раз її чоловік, здивовано помічав, що вона не сідає, а немовби падає в —крісло, важко переводячи подих, і казав їй:

— Знаєш, Луїзо, в тебе поганий вигляд. Ти, мабуть, надто втомлюєшся цим клопотом з Жаном. Спочинь хоч трохи, на бога! йому немає куди поспішати, цьому гуль'тяєві, він тепер багатий.

Вона хитала головою і не відповідала ні слова. Цього вечора вона була ще блідіша, ніж звичайно, і Ролан знову звернув на це увагу.

— Ну,— промовив він,— так зовсім не годиться, бідна моя старенька, треба подбати про тебе.

Потім звернувся до свого сина:

— Хіба ж ти не бачиш,— вона зовсім хвора, твоя мати! Ти б хоч вислухав її.

П'єр відповів:

— Ні, я не помічаю в ній ніякої зміни. Тут старий розгнівався:

— Та це ж сліпий помітить, бодай тобі! На якого лиха, справді, ти вчився на лікаря, коли не бачиш навіть, що твоя мати нездужає? Та подивись ти на неї, подивись! Ні, справді, можна померти, поки цей лікар щось збагне.

Пані Ролан почала задихатися і так зблідла, що чоловік її закричав:

— Таж їй зовсім погано!

— Ні... ні... нічого... це пройде... нічого. П'єр наблизився і пильно глянув на матір.

— Що з тобою? — спитав він.

Вона стиха повторювала уривчастим голосом:

— Та нічого... нічого... запевняю тебе... нічого... Ролан побіг шукати оцту і, повернувшись, простяг

^пляшку синові:

— Ось візьми... та допоможи ж їй! Чи вислухав ти її серце принаймні?

Тільки-но П'єр нахилився, що€ намацати в матері іпульс, вона так різко вихопила руку, що вдарилась об крісло, яке стояло поруч з нею.

— Ну,— промовив П'єр холодно,— дай же вислухати ітебе, якщо ти нездужаєш.

Тоді вона підняла і простягла йому руку. Рука була гаряча, пульс бився нерівно й часто. П'єр пробурмотів:

— Так, це справді серйозно. Треба прийняти чогось заспокійливого. Я зараз напишу тобі рецепт.

Він почав писати, схилившись над папером, як раптом легкий звук приглушених ридань — схлипування, короткі, стримувані зітхання — змусив його обернутися.

Вона плакала, закривши лице руками.

Ролан розгублено запитував:

— Луїзо, Луїзо, що з тобою? Та що з тобою, нарешті?

Вона не відповідала; люта, глибока мука, здавалося, роздирала її.

Чоловік спробував відвести її руки від обличчя, але вона опиралася, уперто повторюючи:

— Ні, ні, ні!

Він повернувся до сина.

— Та що з нею? Я ніколи не бачив її в такому стані.

— Нічого страшного,— сказав П'єр.— Просто нервовий припадок.

Йому ніби легшало на серці, коли він бачив, як страждає матір, наче її муки притишували його гнів і зменшували її ганебну провину. Він дивився на неї, як суддя, що виконав свій обов'язок.

Раптом вона підвелася й кинулася до дверей так несподівано, що батько й син розгубились і не встигли затримати її; вона втекла й зачинилася в своїй кімнаті.

Ролан з лікарем лишилися віч-на-віч.

— Ти щось розумієш? — спитав батько.

— Так,— відповів той,— це звичайний нервовий розлад, що часто трапляється в такому віці. Можливо, що в неї ще будуть такі напади.

І справді, вони почали траплятися майже щодня; і, здавалося, П'єр міг одним словом викликати їх, ніби знав таємну причину її дивної, незнаної хвороби. Він підстерігав на її обличчі вираз спокою і з підступністю ката якимсь єдиним словом будив затихле на час страждання.

Але й він страждав не менш, ніж вона!— Він люто страждав через те, що не може більш любити її, поважати, та ще й через те, що мучив її. Роз'ятривши криваву рану в серці жінки й матері,— рану, що була ділом його рук,— і задовольнившись її муками й розпачем, він ішов з дому і блукав самітно по місту, його терзали докори сумління, роздирала жалість і скорбота від приниження й горя матері, яку зневажав рідний син.