П'єр і Жан - Сторінка 8

Пив дуже повільно, щоб поч/вати легке солодкувате поколювання газових випарів на язику.

Приємне тепло поволі розлилося по його тілу. Від шлунка, що наче палав, воно перейшло в груди, охопило всі члени, і тіло ніби підняла тепла благодатна хвиля, що несе з собою радість. Тепер П'єр почував себе краще; досада й незадоволення стихли, і рішення поговорити цього ж вечора з братом похитнулось, не тому, що він передумав, а щоб не. порушити так швидко цю блаженну млость.

Бозір підвівся, щоб проголосити тост.

Вклонившись усім, він почав:

— Ласкаві пані й шановні панове, ми зібрались тут, щоб урочисто відзначити щасливу подію, що припала на долю одного з наших друзів. Казали колись, ніби доля сліпа, а я гадаю, що вона просто була короткозора та пустотлива, але зараз купила чудового морського бінокля, який дав їй змогу побачити в гаврському порту сина нашого достойного приятеля — Ролана, капітана "Перлини".

Всі загукали "браво", зааплодували, і старий Ролан підвівся, щоб відповісти.

Відкашлявшись, бо в нього щось заклало горло і язик трохи обважнів, ^ін, затинаючись, вимовив:

— Дякую, капітане, дякую за себе і за мого сина. Ніколи не забуду вашої щирості в цю годину. П'ю за здійснення ваших бажань.

Очі й ніс йому, заливали сльози, і він сів, бо далі забракло слів.

Сміючись, Жан у свою чергу взяв слово:

— Це я повинен,— промовив він,— подякувати незмінним любим друзям (він глянув на пані Роземійї), які дали мені сьогодні такий зворушливий доказ їхньої приязні. Але не самими лише словами я можу засвідчити їм свою вдячність. Я готовий доводити це завтра і в кожну хвилину свого життя,— завжди, бо наша дружба не мине ніколи.

Його мати, вкрай розчулена, прошепотіла:

— Дуже добре, дитино моя. Але Бозір вигукнув:

— Ну, пані Роземійї, скажіть щось від імені прекрасної статі.

Вона підняла келих і ніжним голосом, з легким відтінком суму, промовила:

— Я п'ю за світлу пам'ять пана Марешаля.

На кілька хвилин запанувала тиша, зосереджена мовчанка, немов після молитви; потім Бозір, що завжди мав напоготові комплімент, зауважив:

— Тільки жінки здатні на таку чуйність. Потім звернувся до старого Ролана:

— А хто, власне, такий, цей Марешаль? Ви, певно, були дуже близькі з ним?

Старий, розімлілий від вина, заплакав і промовив хлипаючи:

— Наче брат... знаєте... такого більше не знайдеш... Ми були нерозлучні... Щодня він обідав у нас... водив нас у свята до театру... Я можу сказати лише, що... що... що... Це був друг, спражній... Правда ж, Луїзо?

Його дружина відповіла просто:

— Так, це був вірний друг.

П'єр поглядав на батька й матір, але коли заговорили про щось інше, знов почав пити.

Про кінець цього вечора в нього не лишилося ніяких спогадів. Пили каву, дудлили лікери і багато реґо-тали та. жартували. Десь опівночі він ліг спати з тривогою на душі і з. обважнілою головою і, наче вбитий, спав до дев'ятої години ранку.

Цей сон після шампанського та шартрезу, очевидно, його заспокоїв, бо він прокинувся в дуже доброму і мирному настрої. Одягаючись, він оцінював, зважував і підсумовував свої почуття, що хвилювали його напередодні, намагаючись якнайясніше й найдосконаліше встановити їхні справжні потаємні причини — причини внутрішні і причини 30ЕНІШНІ.

Можливо, що дівчині з пивної дійсно прийшла в голову погана думка; справжня думка повії, коли вона почула, що один з Роланових синів дістає спадщину від чужої людини; але ж хіба ці хвойди не схильні завжди, без будь-яких підстав, підозрювати всіх порядних жінок? Хіба не відомо, що вони при всякій нагоді зводять наклепи на жінок, яких всі вважають бездоганними, осипають.їх образами, обливають брудом? Щоразу, коли при них згадують якусь неприступну жінку, вони лютують, наче їм завдали образи, і кричать: "Аі! Знаємо ми твоїх заміжніх жінок, добре знаємо! Вони мають більше коханців, ніж ми, тільки ховаються з цим, бо вони лицемірки. Так, так! Це вже точно!"

При всяких інших обставинах він би, напевно, не зрозумів, ба навіть і це припустив би можливості таких натяків на свою бідну матір, таку добру, таку щиру, таку чесну. Але душа його була збентежена, в ній шумували заздрощі, його хворобливо роздратований розум мимоволі схоплював усе те, що могло пошкодити його братові; може, навіть він сам приписав цій дівчині гидкі натяки, які їй і на думку не спадали. Можливо, лише його уява, яка зовсім не підкорялась йому, раз у раз виривалась з-під його волі, нестримна, відважна й лукава, линула в безмежний океан думок і часом приносила звідти щось ганебне, соромітне й ховала на дні його душі, в її найпотаємніших куточках, наче крадені речі,— можливо, що лише його уява і створила, вигадала це жахливе підозріння. Запевне, його серце, його власне серце ховало якісь таємниці; чи не знайшло це вражене серце в мерзотному підозрінні засобу позбавити його брата спадщини, що викликала його заздрість? Тепер він не вірив сам собі і перевіряв усі свої потаємні думки, як побожйі люди перевіряють своє сумління. /

Безперечно, пані Роземійї, хоч розум її був обмежений, мала такт, чуття і тонку жіночу проникливість. А проте ж не з'явилась у неї ця думка,— адже ж вона з такою щирістю і простотою пила за благословенну пам'ять покійника Марешаля. Вона ніколи не зробила б цього, якби хоч найменше підозріння зародилося в неї. Тепер він не мав уже ніяких сумнівів у тому, що його мимовільна образа на брата за спадщину, яка йому дісталася, і його побожна любов до матері, природно, збудили в ньому докори сумління, докори, гідні поваги, але перебільшені.

Дійшовши до цього висновку, він відчув задоволення, ніби зробив щось добре, і вирішив бути привітним до всіх, починаючи з батька, хоч той своїми примхами, безглуздими твердженнями, банальними поглядами і явною обмеженістю, безперестану дратував його.-

Він не запізнився ані на хвилину до сніданку, був у доброму гуморі і розважав усю сім'ю своїми жартами.

Мати з радістю сказала йому:

— Синку мій, ти й не уявляєш собі, який буваєш втішний та дотепний, коли схочеш.

А П'єр, невгаваючи, вигадував каламбури*, смішив усіх, дотепно передражнюючи їхніх друзів. За об'єкти дотепів він обрав Бозіра і почасти пані Роземійї, яку він зачіпав злегка і беззлобно. І він думав, поглядаючи на свого брата: "Та захищай же її, бевзню; хоч ти й багатий, але я завжди, як схочу, зможу перемогти тебе".

За кавою він запитав батька:

— Тобі не потрібна сьогодні "Перлина"?

— Ні, синку.

— То я можу взяти її і захопити з собою Жан-Бара?

— Звичайно, на скільки хочеш.

Він купив дорогу сигару у першій-ліпшій тютюновій крамничці і бадьорим кроком спустився до порту, поглядаючи на прозоре, чисте, ясноблакитне небо, ніби вимите морським вітром.

Матрос Папагрі, прозваний Жан-Баром, спав на дні човна, якого він повинен був щодня тримати напоготові до полудня, коли не виїздили рибалити зранку.

— Ідемо вдвох, капітане! — гукнув П'єр і зійшов залізними сходами з набережної до баркаса.

— Який вітер? — запитав він.

— Весь час східний, пане П'єр. У відкритому морі буде хороший бріз.

— Гаразд, старий,— рушаймо!

Вони встановили фок-мачту, підняли якір, і човен почав поволі посуватися вздовж молу по спокійній воді гавані. Легкий подих повітря, що долинав з вулиць, торкався верха вітрил ніжно, майже нечутно, і "Перлина" ніби жила власним життям, життям судна, яке посуває захована в ньому таємнича сила. П'єр взявся за стерно і, з сигарою в зубах, поклавши простягнуті ноги на лаву і напіврозплющивши очі від сліпучого проміння сонця, дивився, як повз нього пропливали величезні просмолені колоди хвилеріза.

Коли вони вийшли в чисте море, порівнявшись з північним краєм молу, свіжий вітер пестливим холодком війнув лікарю в обличчя і на руки, глибоко проник йому в груди, напружив брунатне вітрило, похилив "Перлину" і погнав її жвавіше.

Раптом Жан-Бар розпустив клівер і його випнутий вітром трикутник став подібний до крила, потім двома кроками скочив на корму, щоб звільнити гіклісель, прикріплений до щогли..

Тоді за бортом баркаса, який ще дужче ліг набік і йшов тепер повним ходом, почулось ніжне жваве дзюркотіння пінявих струменів води.

Ніс розрізав море, наче якийсь химерний стрімкий леміш, і хвиля, рухлива, біла від піни, здіймалась і падала, ніби відкраяна плугом скиба землі.

При кожній стрічній хвилі,— вони були короткі й часті,— удар струшував "Перлину" од клівера до стерна, що тремтіло в руці П'єра, і, коли вітер на якусь мить дужчав, хвилі підступали до бортів і, здавалось, от-от заллють баркас. Ліверпульський пароплав, що доставляв вугілля, стояв на якорі, чекаючи припливу; вони обійшли його з корми, потім, оглянувши одне по одному, всі судна на рейді, відійшли ще далі, щоб помилуватись краєвидом узбережжя.

Цілих три години П'єр, спокійний, безтурботний і вдоволений, блукав по тихій воді, керуючи, немов прудким і слухняним крилатим звіром, цією спорудою з дерева та парусини, що поверталася туди й сюди з його бажання, під тиском його пальців.

Він марив, як буває марять, їдучи верхи на коні чи на палубі пароплава, думаючи про майбутнє, про своє чудове майбутнє, про те, як добре й розумно він влаштує своє життя. Завтра ж він попросить свого брата позичити йому на три місяці півтори тисячі франків, щоб зараз же оселитися в гарненькій квартирі на бульварі Франціска І.

Раптом матрос сказав:

— Насувається туман, пане П'єр, треба вертатись.

Підвівши очі, П'єр побачив на півночі сіру тінь, густу й легку, що затягла небо, вкрила море і мчала до них, як падає з височини хмара.

Він змінив курс, і човен попрямував до молу; його підганяв попутний вітер, і вслід за ним котився прудкий туман. Коли туман наздогнав "Перлину" і огорнув її своєю безбарвною пеленою, холодний дрож пройшов по тілу іП'єра, а запах диму та цвілі, химерний запах морського туману, змусив його стулити губи, щоб не ковтати цих вогких, холодних випарів. Коли, баркас став на своє звичайне місце в гавані, все місто уже закрила імла, що, не падаючи, мочила, наче дощ, і, як річка, розливалася по вулицях та будинках.

У П'єра змерзли ноги й руки; він хутенько повернувся додому й кинувся у ліжко, щоб подрімати перед обідом.

Коли він увійшов до їдальні, мати його говорила Жанові:

— Галерея буде чудова.