П'ятнадцятирічний капітан - Сторінка 8

- Жуль Верн -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ні, Дінго не заслуговує таких похвал, а якщо він уже розуміється на абетці, то це, певно, тільки тому, що належить до невідомого науці виду собак, який водиться в Новій Зеландії — я назвав би цей вид "сапів аірпаЬеіісив"(40).

Проте балачки заздрісного ентомолога не зменшували пошани до Дінго; на бакові про нього говорили як про справжню дивовижу.

Що ж до Негору — хтозна, що він думав про Дінго. Може, він не поділяв загального захвату. А може, навпаки, вважав собаку надто розумним. Але Дінго завжди виявляв ворожість до кока, і, безперечно, той давно б уже помстився йому, коли б Дінго з одного боку не вмів постояти за себе, а з другого — не був улюбленцем усієї команди.

Тепер Негору більше, ніж будь-коли, уникав з'являтися на очі Дінго. Однак Дік Сенд помітив, що після випадку з літерами обопільна неприязнь людини й собаки зросла.

10 лютого супротивний норд-ост, що чергувався з довгими й гнітючими штилями, під час яких "Пілігрим" застигав на місці, майже ущух. капітан Халл уже сподівався, що повітряні течії врешті змінять свій напрямок і шхуна-бриг піде під усіма вітрилами. Від їхнього відплиття з Оклендського порту війнуло всього

(38) "В найменшому — найбільше божественного" (лаг.).(39) Військова школа в штаті Нью-Йорк. (Прим, автора.)(40) "Собака освічений" (лат. [ 48]дев'ятнадцять днів. Затримка була невелика, й "Пілігрим" з його потужними вітрилами при суяутиому вітрі легко надолужив би втрачений час. Однак годилося зачекати кілька день, доки б установився стійкий західний бриз.

Тихий океан у цих широтах і далі був пустельний. Жоден корабель не з'являвся на обрії. Здавалося, мореплавці назавжди покинули ці морські простори. Китобої південних морів іще не поверталися назад через тропік. Отож "Пілігрим", якого обставини змусили залишити місця промислу ще до кінця сезону, не міг сподіватися на зустріч із судном, що йшло б тим самим курсом.

Що ж до трансокеанських пакетботів, які робили рейси між Австралією та американським континентом, то вони ніколи не заходили в такі високі широти.

Однак, хоча море й пустельне, воно саме тому привертав до себе особливу увагу. Дарма що його поверхня видається одноманітною неуважному зорові — вона безмежно розмаїта для того, хто вмів дивитись. Найменша мінливість водяного обширу чарує уяву тих, що відчувають поезію моря. Онде гойдається на хвилях пучок морської трави, там морська водорость — сарга-сова гілка — лежить на воді хвилястим візерунком, а там пливе шматок дошки, розкриваючи широке поле для здогадів. Чого тут тільки немає! Перед цим безкраїм обширом багата уява не знає спину. .

Кожна з цих часточок води, які то підносяться парою до хмар, то спадають з неба дощем, може, приховує в собі таємницю якоїсь катастрофи! І слід позаздрити тим, хто своїм допитливим розумом уміє розкривати таємниці океану, хто вміє заглядати глибоко під його хвилясту поверхню!

На морі скрізь вирує життя: і під водою, і над водою. Пасажири "Пілігрима" спостерігали, як завзято полюють на дрібних рибок зграї перелітних птахів, Що відлетіли перед настанням зими з приантарктич-них областей. Не раз Дік Сенд — тут, як і в усьому, гідний учень Джеймса Уелдона — доводив своє вміння чудово стріляти і з рушниці, і з револьвера, збивши кілька таких швидкокрилих літунів.

Над водою ширяли буревісники — білі, з коричневою смугою на крилах. А високо в небі, поважно змахуючи своїми десятифутовими крилами, літали вели— [49]чезні альбатроси. Вряди годи вони сідали на хвилі й нишпорили дзьобами в воді, шукаючи иоживи.

Часом пропливали пінгвіни, що так важко й незграбно пересуваються по землі. Проте, як сказав капітан Халл, у воді ці птахи, послуговуючись, своїми недорозвиненими крильцями, наче плавцями, можуть позмагатися з найпрудкішими рибами, і часто бувалі моряки плутають їх з боштами(41).

Усі ці розмаїті картини постають як захопливе видовище, і тільки людині, геть байдужій до природи, здадуться одноманітними.

Того дня місіс Уелдон прогулювалась по кормі "Пілігрима". Аж тут її увагу привернуло незвичайне явище. Вода раптом почервоніла. Скільки сягало око, вона ніби забарвилась кров'ю.

Дік Сенд грався неподалік з малим Джеком.

— Подивись, Діку,— мовила місіс Уелдон до юнака,— на дивний колір води. Може, це яка морська трава?

— Ні, місіс Уелдон,— відповів Дік Сенд,— цього відтінку надають воді крихітні рачки, яких тут сила силекна. Ними харчуються великі морські ссавці. Рибалки прозвали оцю воду з рачками — і то не безпідставно — " китовою юшкою ".

— Рачки? — повторила місіс Уелдви.— Таж вони такі крихітні, що їх можна назвати морськими комахами. Кузен Бенедікт, мабуть, буде вельми радий збагатити ними свою колекцію.

І, повернувшись до каюти "гомолога, вона покликала:

— Кузене Бенедікт!

Кузен Бенедікт вийшов на палубу майже водночас із капітаном Халлом.

— Кузене Бенедікт,— мовила місіс Уелдон,— погляньте лишень на цю велетенську червонясту пляму, що сягає аж до обрію.

— А а! — вигукнув капітан Халл.— Таж це "ситова юшка". Ось і маєте, пане Бенедікт, гарну нагоду вивчити досить цікавий вид рачків!

— Пхе! — зневажливо кинув ентомолог.

— Чому? — вигукнув капітан.— Та ви просто не маєте права виявляти таку байдужість? Ці рачки — коли я не помиляюсь — представляють один із шести класів членистоногих і як такі...

(41) Бо кіт-порода раби (родиаа макрнелей). [50]

— Пхе! — знов одказав кузен Бенедікт.

— Отакої! Ваша байдужість... Аж не віриться, щоб ентомолог...

— Еге ж. ентомолог — тільки який? Я комахозна чець; прошу цього не забувати!

— Отже ці рачки вас мало цікавлять. Однак ви заговорили б зовсім інакше, якби у вас був шлунок кита. Для кита пе справжній бенкет! Знаєте, місіс Уелдон, коли ми, китобої, натрапляємо в сезон на отаку зграю рачків, то мерщій готуємо гарпуни і шлюпки. Немає сумніву — здобич десь неподалік.

— Невже такий здоровенний кит може наїстись такими крихітними рачками? — спитав Джек.

— Може, мій хлопчику,— відповів капітан Халл.— Хіба з дрібних манних круп, борошна найдрібнішого помолу чи то крохмалю не готують поживних страв? Так буває і в природі. Коли кит натрапляє на отаку червону воду, то вважайте, юшка його готова і йому залишається тільки розтуляти рота. Сила силенна рачків потрапляє туди. Потім кит закриває рота, й ротова порожнина перегороджується пластинками — так званим китовим вусом,— що густо ростуть у кита на піднебінні. Крізь ці пластинки, як через риболовні сіті, про ціджується тільки вода. А міріади рачків опиняються у величезному шлунку кита — як суп у твоєму животику.

— Бачиш, Джеку,— зауважив Дік Сенд,— кит не марнує часу на те, щоб очищати кожного рачка, як ото ти чистиш креветок.

— Слід додати,— мовив капітан Халл,— що, коли велетень кит отак ласує, до нього дуже легко наблизитись. Це найсприятливіший момент, щоб його загарпунити.

Тут, ніби на підтвердження слів капітана Халла, пролунав голос вахтенного матроса:

— Спереду по бакборту(42) кит! капітан Халл випростався.

— Кит! — вигукнув він.

І вмить перейнявшись мисливським запалом, побіг на ніс "Пілігрима".

(42) Бакборт — лівий борт судна за його ходом. [51]

Місіс Уелдон, Джек, Дік Сенд, а з ними й кузен Венедікт пішли за капітаном.

Справді, милі за чотири під вітром море ніби кипіло — там, у червонястих од рачків водах, борсався величезний кит. Досвідчені китобої не могли помилитися.

Однак відстань була ще надто велика, щоб визначити вид кита. А види тут досить розмаїті.

Може, це один із справжніх китів, на яких переважно полюють китобої північних морів. У них немає спинного плавця, і здебільшого вони бувають шістдесят футів завдовжки, а деякі сягають до вісімдесяти. Під шкурою в них товстий шар жиру. З одного такого велета-кита беруть близько ста бочок жиру.

А може, це горбач — представник своєрідних, так би мовити, "плавцекрилих",— така назва завоювала б неабияку пошану в ентомологів. У цих китів великі білі грудні плавці сягають половини довжини тіла й схожі на крила — чим не летючий кит!

А найімовірніше, це великий смугач. У нього теж в грудні плавці, а завдовжки він такий, як звичайний кит.

Капітан Халл та команда не відводили очей від кита.

Якщо годинникар, побачивши годинника, відчував непереборну спокусу завести його, то чи може китобій, дивлячись на кита в морі, не перейнятись владним бажанням його загарпунити? Кажуть, що мисливці, які полюють на великого звіра, захоплені свосю справою більше, аніж ті, які полюють на дрібну дичину. Тож коли мисливський запал тим більший, чим більший звір, то що вже казати про мисливців на слонів та про китобоїв? А в матросів "Пілігрима" цей запал посилювався ще й розчаруванням і невдоволенням: адже вони поверталися з напівпорожнім трюмом!

Капітан Халл пильно вдивлявся в далину, намагаючись визначити породу кита. На такій відстані того було ще погано видно. Однак досвідченим оком китобій уже вгледів деякі ознаки. Увагу капітана Халла привертали фонтани води, точніше, суміш води й пари, що вихоплювалися з ніздрів кита. З цього й можна було визначити, до якої породи він належить.

— Це не справжній кит! — вигукнув капітан.— У справжнього фонтани були б вищі й тонші. І, гадаю, не горбач, бо в того вони вилітають із шумом, [52] подібним до гуркоту далекої канонади. А в цього шум зовсім інший. Що ти скажеш, Діку? — спитав він, повертаючись до молодого матроса.

— Як на мене, капітане,— відповів Дік Сенд,— перед нами смугач. Погляньте, з якою силою вихоплюються в повітря фонтани. І чи. не здається вам, що в них більше води, ніж пари? Якщо не помиляюся, це головна ознака смугача.

— Так воно й в, Діку,— підтвердив капітан Халл.

— Як гарно! — вигукнув малий Джек.

— Еге ж, мій хлопчику! Подумати тільки — ця велетенська тварина обідав собі й гадки не мав, що за нею стежать китобої

— Я б сказав — це досить великий смугач,— зауважив Дік Сенд.

— Безперечно,— відповів капітан Халл, переймаючись чимдалі більшим мисливським запалом.— Він — щонайменше сімдесят футів завдовжки!

— Оце сила! — докинув боцман.— Півдюжини отаких китів вистачило б, щоб заповнити бочками з жиром трюм "Пілігрима".

— Еге ж, півдюжини було б досить! — сказав капітан Халл і виліз на бушприт, щоб краще роздивитися кита.

— А цього одного вистачило б,— вів далі боцман,— щоб ми заповнили жиром не менше половини наших двохсот порожніх бочок.

— Воно-то правда,— зауважив Дік Сенд,— однак полювати на цих велетенських смугачів — не зовсім безпечно.

— Навіть дуже небезпечно! — підтвердив капітан Халл.— У цих китоподібних страшний хвіст; до них треба підходити обережно! Найміцніша шлюпка не витримав удару такого хвоста.