Пані Боварі - Сторінка 25

Усім було жарко, і селяни просто з рук виривали один в одного ці стільці, сидіння яких пропахли ладаном; відкидаючись на закапані воском грубі спинки, вони відчували до них якусь побожну пошану.

Пані Боварі знову взяла Родольфа під лікоть, і він говорив далі, ніби сам до себе:

— Так! Багато чого мені не вистачає! Вічно сам-один… Ах, якби в мене була в житті мета, якби я зустрів на своєму шляху якусь щиру душу… Тоді енергія забила б у мені джерелом, тоді не страшно було б мені ні тучі, ні грому, тоді я гори перевернув би!

— А мені все-таки здається, — сказала Емма, — що вам нічого нарікати на долю.

— Ви так гадаєте? — спитав Родольф.

— Бачите… — знову заговорила вона, — ви вільні… — Вона трохи завагалась. — Багаті…

— Не глузуйте з мене, — відповів він.

Емма стала присягатись, що вона й не думала глузувати, коли раптом ударили з гармати, і всі кинулися наввипередки до містечка. Але виявилось, що це була фальшива тривога. Пана префекта й досі не було, і члени жюрі не знали, що робити, — чи починати засідання, чи почекати ще.

Нарешті на краю площі з'явилось велике наймане ландо, запряжене двома худющими шкапами; кучер у білій шапці шмагав їх люто, що було сили. Біне і слідом за ним полковник ледве встигли подати команду: "До зброї!" Вояки прожогом кинулись до козлів за рушницями, деякі забули навіть про комірці. Але екіпаж високого начальства ніби здогадався про цей переполох, і пара конячин, похитуючись у голоблях, притрюхала помалу до під'їзду мерії якраз у ту мить, коли загін національної гвардії і пожежна команда, карбуючи крок під барабанний дроб, уже розгорталися фронтом…

— На місці! — крикнув Біне.

— Стій! — гаркнув полковник. — Наліво р-р-рівняйсь!

Взяли "на караул"; брязкіт рушниць покотився строєм, наче мідний казанок поскакав по сходах, і приклади гупнули об землю.

Тоді з екіпажа виліз пан у куценькому фраку, гаптованому сріблом, лисий спереду, з зализнями на тімені; його землистого кольору обличчя мало надзвичайно благодушний вигляд. Придивляючись до людей, він мружив свої великі очі з припухлими повіками, задерши вгору гострого носика і посміхаючись запалим ротом. Він упізнав мера по шарфу й повідомив йому, що пан префект не мав змоги приїхати, пославши натомість його, радника префектури, — і ще додав кілька слів вибачення. Тюваш відповів чемними вітаннями, гість заявив, що почуває себе збентеженим; так стояли вони лице в лице, мало не торкаючись лобами, а навколо товпилися члени жюрі, муніципальні радники, почесні громадяни, національна гвардія і публіка. Притискаючи до грудей маленьку чорну трикутку, пан радник усе повторював свої поздоровлення, а Тюваш, зігнувшися в дугу, і собі усміхався, не знаходив слів, заникувався і все запевняв про свою відданість монархії та дякував за честь, яку явили Йонвілю.

Трактирний служник Іполит узяв коні за повід і, припадаючи на криву ногу, повів їх під повітку до "Золотого лева", де вже зібралося чимало селян подивитись на коляску. Забив барабан, гримнула гармата, знатні гості піднялись один за одним на естраду й посідали в крісла, оббиті червоним утрехтським оксамитом, — їх позичила на свято пані Тюваш.

Усі ці люди були схожі один на одного. Їхні драглисті, ледве присмаглі від сонця обличчя нагадували кольором молодий сидр, густі бакенбарди виступали з цупких комірців, пов'язаних білими краватками з дбайливо розправленими бантами. У всіх жилетки були оксамитові, шалеві; у всіх при годиннику була стрічка з овальною сердоліковою печаткою; усі, сидячи, спиралися обома руками на коліна, обережно розставивши ноги, щоб не м'ялись панталони з недекатованого сукна, які вилискували дужче від шкіри на чоботях.

Позаду, у під'їзді попід колонами, розташувались дами "вищого товариства", а прості люди стояли або сиділи на стільцях проти естради. Лестібудуа встиг уже перенести сюди з лугу весь запас стільців і ще раз у раз бігав по них до церкви; своєю комерцією він наробив такого розгардіяшу, що нелегко було дотовпитись до східців естради.

— Як на мене, — сказав пан Лере, звертаючись до аптекаря, що проходив саме на своє місце, — тут треба було б поставити дві венеціанські щогли та ще задрапувати їх якоюсь багатою, але строгого стилю матерією — це було б куди як ефектно.

— Авжеж, — відповів Оме. — Але що вдієш! Тут же всім орудував мер, а в цього бідолашного Тюваша смаку не питай. Я б навіть сказав, що в нього нема й заводу того, що зветься артистичним чуттям.

Тим часом Родольф піднявся з пані Боварі на другий поверх мерії, в залу засідань; там нікого не було, і він заявив, що звідси буде дуже добре і зручно дивитися. Він узяв три табуретки, що стояли коло овального столу під бюстом монарха, присунув їх до вікна, і вони сіли поряд.

На естраді заворушились, про щось говорили пошепки, ніби радились. Нарешті пан радник підвівся. Тепер уже було відоме й переходило з уст в уста його прізвище — Льєвен. Перегорнувши свої папери і пильно вглядаючися в них, він почав:

— Шановне панство!

Дозвольте мені насамперед (тобто перше, ніж я почну говорити з вами про властиву мету наших сьогоднішніх зборів, і я певен, що всі ви поділяєте мої почуття), дозвольте мені, кажу, насамперед висловити щиру подяку нашій верховній владі, нашому монархові, панове, нашому володарю, нашому улюбленому королю, який особисто піклується про всебічне процвітання як усієї країни загалом, так і кожного її жителя зокрема, який твердою і водночас мудрою рукою веде державний корабель серед численних небезпек розбурханого моря, уміючи приділяти належну увагу миру й війні, торгівлі й промисловості, сільському господарству і науці та мистецтву.

— Краще буде, — сказав Родольф, — коли я трохи відсунуся назад.

— А то чому? — спитала Емма.

Але саме в цей момент голос радника зазвучав особливо голосно.

— Відійшли в минуле ті часи, панове, — декламував він, — коли громадянські чвари заливали кров'ю площі наших міст, коли власник, негоціант і навіть робітник, засинаючи увечері мирним сном, здригався на саму думку, що він може прокинутися від дзвонів на сполох і криків на ґвалт, коли знахабнілі крамольники своїми підривними гаслами розхитували підвалини…

— Мене можуть побачити знизу, — відповів Родольф, — і тоді доведеться цілих два тижні просити пробачення, а при моїй лихій репутації…

— Ну, ви зводите наклеп на самого себе, — перебила Емма.

— Ні, правда, в мене жахлива репутація, клянуся.

— Але, панове, — вітійствував далі радник, — коли, відвернувшись пам'яттю від цих похмурих картин, я кину оком на сучасний стан нашої прекрасної батьківщини, — що я побачу? Скрізь процвітають торгівля і ремесла; скрізь нові шляхи сполучення, пронизуючи, подібно до нових артерій, організм держави, встановлюють нові зв'язки; відновили свою діяльність наші великі промислові центри, зміцніла релігія всміхається всім серцям; наші порти повніють кораблями, відроджується довіра, і нарешті Франція знову вільно дихає!

— А втім, — додав Родольф, — можливо, з точки зору "світу", люди й мають рацію.

— Як так? — спитала Емма.

— Ах! — зітхнув Родольф. — Хіба ви не знаєте, що є душі, які завжди страждають? Вони шукають то мрії, то дії, то найчистіших почуттів, то найбезумніших насолод, — і так чоловік вдається в різні фантазії та шаленства…

Тоді Емма подивилася на нього, як на мандрівника, що побував у екзотичних краях, і промовила:

— А ми, бідні жінки, не маємо навіть цієї розваги.

— Невесела це розвага — в ній не знайдеш щастя.

— А хіба воно взагалі буває? — спитала Емма.

— Так, колись воно приходить, — відповів Родольф.

– І ви зрозуміли це, — говорив радник, — ви, хлібороби і сільські робітники; ви, мирні піонери цивілізації; ви, поборники прогресу і моральності! Ви зрозуміли, кажу, що політичні завірюхи жахливіші за атмосферні грози…

— Колись воно таки приходить, — повторив Родольф, — приходить несподівано, коли ти вже зовсім зневірився в ньому. Тоді виднокруги враз ніби ширшають і чується якийсь голос: "Ось воно!" І ти відчуваєш потребу довірити цій людині все своє життя, все віддати, всім пожертвувати! Не треба ніяких освідчень — душа душу розуміє й так. Вони вже бачили одне одного у мріях. (Він дивився при цьому на неї.) Ось він, нарешті, той скарб, якого ви так довго шукали! Ось він, перед вами — блищить, грає, міниться! І все-таки ще сумніваєшся, ще не наважуєшся вірити, ще стоїш засліплений, ніби вийшов з темряви на світло…

Вимовивши ці слова, Родольф довершив їх пантомімою. Він провів рукою по обличчю, ніби в нього запаморочилась голова, потім упустив свою руку на Еммину. Вона забрала свою руку. А радник усе читав:

– І хто здивується цьому, панове? Хіба тільки який-небудь сліпий, що з головою загруз — я не боюся вжити цього виразу, — загруз у болоті забобонів старих часів і зовсім не розуміє духу хліборобського населення. Де, справді, ми можемо знайти більше патріотизму, більше відданості спільній справі — одне слово, більше розуму, ніж на селі? Я маю на увазі, панове, не поверховий розум, не жалюгідні брязкальця бездіяльних голів, але той глибокий і поміркований розум, який передусім і понад усе простує до певної корисної мети, сприяючи тим самим вигоді кожної окремої особи, а значить, і загальному добробуту та могутності держави, що є плодом поваги до законів і неухильного виконання обов'язків…

— Ну, завів, — сказав Родольф. — Все обов'язок та й обов'язок — смерть не люблю цієї балаканини. Щось багато їх розвелося, отих старих йолопів у фланелевих жилетах та святенників із чотками і грілками — вони всім уже вуха протуркали тим "обов'язком". Обов'язок… А що таке обов'язок? Обов'язок — це почувати велич, кохати красу, а не схилятися перед суспільними умовностями з усіма їхніми мерзотами.

— Одначе… одначе… — заперечила пані Боварі.

— Та ні ж бо! До чого це — повставати проти пристрастей? Хіба є що прекрасніше на світі? Хіба не пристрасті є джерелом героїзму, ентузіазму, поезії, музики, мистецтва, всього-всього?

— Але ж ми мусимо, — сказала Емма, — хоч трохи зважати на думку світу, коритися його моралі.

— Бачите, існують дві моралі, — відповів Родольф. — Є мораль дрібна, умовна, людська, — вона мінлива, повзуча і криклива, як оце збіговище дурнів, що ви бачите перед собою.