Пані Боварі - Сторінка 47

Жюстен був уже там. Він ходив безшелесними кроками і прислуговував їй краще від будь-якої камеристки. Подавав сірники, свічку, книжку, розправляв нічну кофточку, слав постіль.

— Ну, гаразд, іди вже, — говорила Емма.

А він усе стояв, опустивши руки й широко розплющивши очі, ніби обплутаний тисячними нитками раптової мрії.

Наступний день бував жахливий, а дальші — ще незносніші; Емма згоряла з нетерплячки знову зажити щастя. Це була пекуча жага, розпалювана знайомими образами; тільки сьомого дня вона знаходила собі вихід у пестощах Леона. А його пристрасть переходила в захват, повний вдячності і благоговіння. Емма втішалася цим коханням, бережно всотувала його в себе, підтримувала його всілякими проявами своєї ніжності, ніби боялась, що його ненадовго вистачить.

Часто вона говорила лагідно і журливо:

— Ах, ти покинеш мене… Ти одружишся… Ти станеш таким, як усі інші.

Він питав:

— Які інші?

— Ну, взагалі мужчини, — відповідала вона. — І, відштовхуючи його, додавала млосним голосом: — Усі ви безсовісні!

Одного дня, коли вони філософували про земні розчарування, вона прохопилася якось — чи то, щоб випробувати його ревнощі, чи просто в пориві мимовільної відвертості, — про те, що колись, іще до нього, вона любила одного чоловіка: "Не так, як тебе!" — квапливо додала вона і тут же заприсяглася своєю дитиною, що між ними нічого не було.

Леон повірив, але все-таки став допитуватись, що то був за один.

— Він був капітаном корабля, мій друже.

Сказати так — значило відвернути Леона від усяких розшуків і воднораз додати собі ціни в його очах: адже нею захоплювалась людина героїчного, сказати б, складу і звична до успіхів.

І справді, отут Леон відчув усю нікчемність свого суспільного становища; він став заздрити еполетам, орденам, чинам, їй, напевне, подобаються такі речі, — так він судив з її марнотратства.

А Еммі доводилося стримуватись від багатьох химерних забаганок, їй, наприклад, хотілося завести для поїздок до Руана тильбюрі з англійським конем і грумом у пишних ботфортах. На цю думку її наштовхнув Жюстен: він благав узяти його до себе в лакеї. Якщо відсутність елегантного екіпажа не захмарювала в неї радості поїздок на побачення, то, безперечно, вона щоразу збільшувала гіркоту повернення додому.

Коли вони говорили про Париж, Емма часто зітхала:

— Ах, як гарно нам би там жилося!

— А хіба ми тут не щасливі? — ніжно питав коханець, гладячи її по голівці.

— Правда твоя, — казала вона, — я просто божевільна. Поцілуй мене!

До чоловіка вона ставилась привітніше, ніж будь-коли, робила йому фісташкові креми, а після обіду грала вальси. І він вважав себе найщасливішим у світі, а Емма жила в цілковитому спокої. Але якось увечері він раптом спитав:

— Адже ти береш уроки у мадемуазель Ламперер?

— Так, а що?

— Знаєш, — відповів Шарль, — я бачив її оце в пані Льєжар. Заговорив із нею про тебе, — аж вона тебе не знає.

Наче грім ударив з ясного неба. Але Емма відповіла спокійнісінько:

— Вона, мабуть, просто забула моє прізвище.

— А можливо, — сказав лікар, — у Руані є кілька вчительок музики з прізвищем Ламперер?

— Може, й так. — І зразу ж додала: — Але ж у мене є її розписки! Ось дивись.

Вона підбігла до бюрка, поперекидала всі шухляди, переплутала папери і нарешті так розгубилася, що Шарль став просити її не турбуватись про якісь там нещасні розписки.

— Ні, я таки знайду! — наполягала вона. І справді, наступної п'ятниці Шарль, натягуючи чоботи в темній комірці, де висіла його одежа, намацав під своїм носком якийсь папірець. Він видобув його з чобота і прочитав:

"Одержано за три місяці навчання та за куплені ноти шістдесят п'ять франків.

Вчителька музики Фелісі Ламперер".

— Туди к бісу, як же воно потрапило в мій чобіт?

— Мабуть, упало з старої папки з рахунками, що лежить на полиці скраю, — сказала Емма.

І з того часу все її життя перетворилося на суцільний обман. Вона, мов покривалом, огортала ним своє кохання, щоб його ніхто не побачив.

Брехня стала для неї потребою, манією, насолодою; коли вона говорила, що вчора йшла правим боком вулиці, то можна було з певністю сказати, що насправді вона йшла лівим.

Одного ранку, коли вона щойно виїхала з дому, одягнена, як завжди, досить легко, раптом почав іти сніг. Шарль виглянув у вікно і побачив на вулиці абата Бурнізьєна, що їхав у Тювашевому шарабані в Руан. Тоді він збіг по сходах, дав священикові теплу шаль і попросив його передати її дружині в "Червоному хресті". Добравшись до заїзду, абат відразу ж спитав йонвільську лікаршу. Хазяйка відповіла, що та спиняється в неї дуже рідко. Уже ввечері, побачивши Емму в "Ластівці", кюре розповів їй, як він її шукав; зрештою, він, здається, не надавав цьому випадку ніякого значення, бо тут же став розхвалювати проповідника Руанського собору, який тоді гримів красномовством: його збігалися слухати всі дами.

Але якщо кюре не вимагав від неї жодних пояснень, то інші згодом могли виявитись не такими скромними. Тому Емма вирішила обов'язково спинятися щоразу в "Червоному хресті", щоб добрі йонвільці, бачивши її на сходах, не мали ніяких підозр.

Та одного ранку вона все ж таки не вбереглася: вийшовши під руку з Леоном із готелю "Булонь", вона зустріла пана Лере. Емма злякалася, думала, що він усім роздзвонить. Але він був не такий дурний.

Через три дні по тому Лере увійшов до неї в кімнату, зачинив за собою двері і сказав:

— Мені потрібні гроші.

Емма заявила, що в неї нічого немає. Лере почав бідкатися та нагадувати усякі послуги, які він їй робив.

Справді, з двох підписаних Шарлем векселів вона досі сплатила тільки по одному. Що ж до другого, торговець замінив його на її прохання двома новими, виписаними на дуже далекий термін. Потім він видобув з кишені список товарів, що він їй дав у кредит: завіси, килим, оббиття для крісел, кілька відрізів на сукні, різні туалетні дрібнички — всього тисячі на дві франків.

Емма опустила голову; Лере казав далі:

— Якщо у вас нема готівки, то є ж нерухоме майно.

І він нагадав про мізерну халупу в Барневілі, біля Омаля, що не давала майже ніякого прибутку. Колись вона належала до невеличкої ферми, що її продав іще старий Боварі. Лере знав чисто все про цю справу — і скільки там було гектарів, і які сусіди.

— Бувши вами, — порадив він, — я збув би її з рук; з боргами розплатився б, та ще дещо і залишилося б.

Емма відповіла, що не так-то легко знайти покупця. Він пообіцяв їй напитати людей. Тоді вона спитала, що треба зробити, щоб мати право на продаж.

— Та у вас же є довіреність! — відказав Лере.

Еммі аж світ угору піднявся.

— Лишіть мені рахунок, — сказала вона.

— О! Не варто! — відмагався торговець.

Через тиждень він прийшов знову і похвалився, що після довгих пошуків він знайшов-таки покупця. Якийсь Ланглуа вже давненько накинув оком на той ґрунтець, тільки не каже, яку ціну може запропонувати.

— Про ціну мені байдуже! — вигукнула Емма.

Та Лере запропонував почекати трохи, роздивитися, що то за людина. Найкраще було б з'їздити до покупця, а що Емма не могла цього зробити, то він сам пообіцяв переговорити з Ланглуа. Повернувшись, він доповів, що покупець дає чотири тисячі франків.

Емма аж просіяла на цю звістку.

— Ціна непогана, — зауважив Лере, — нічого бога гнівити.

Половину суми Емма одержала негайно, а коли вона заговорила про рахунок, Лере сказав:

— Слово честі, мені аж жалко позбавляти вас одразу такої солідної суми.

Тоді вона поглянула на асигнації і, уявивши собі, скільки побачень можуть влаштувати їй ці дві тисячі франків, заговорила зніяковіло:

— Як же це? Хіба, може…

— О, — добродушно засміявся комерсант, — з рахунком можна зробити все, що завгодно. Чи ж я не знаю, що бувають усякі сімейні обставини?

І він пильно подивився на неї, поволі пропускаючи поміж пальцями два довгі аркуші паперу. Потім дістав з гамана чотири векселі, на тисячу франків кожен, і розклав їх на столі.

— Підпишіть, — промовив він, — і залишіть гроші собі.

Емма протестувала, ображена.

— Але ж я вам віддаю решту, — нахабно відповідав добродій Лере. — Чи вам іще недогода?

І, взявши перо, написав під рахунком: "Одержано від пані Боварі чотири тисячі франків".

— Та чого вам турбуватись? Адже за півроку ви одержите другу половину за той ґрунтець, а термін останнього векселя припадає після того, як ви матимете ті гроші.

Емма заплуталася трохи в цих розрахунках. У вухах у неї шуміло, ніби золоті монети сипалися з мішків і брязкали кругом неї на паркет. Нарешті Лере пояснив, що в нього в Руані є приятель — банкір Венсар, який дисконтує йому ці чотири векселі. Після цього Лере сам принесе мадам суму, що лишиться після покриття боргів.

Але замість двох тисяч франків він приніс лише тисячу вісімсот: як і належиться, приятель Венсар відрахував двісті за комісію й дисконт.

Потім він недбало попросив дати йому розписку:

— Ви розумієте… Комерція — це таке діло… Буває, що… І дату не забудьте, дату.

Так перед Еммою відкрились широкі обрії здійсненних фантазій. У неї вистачило розважливості відкласти тисячу екю, якими вона оплатила вчасно перші три векселі, але четвертий потрапив у дім саме в четвер, і вражений Шарль почав терпляче ждати, поки повернеться дружина і все з'ясує.

Вона не розповідала йому про цей вексель тільки для того, щоб не турбувати його різними господарськими дрібницями. Вона сіла до нього на коліна, стала лащитись, воркувати горлицею, довго перераховувала речі, які їй довелося брати в кредит.

— Зрештою, ти повинен згодитись, що це не так уже й багато, зважаючи на кількість речей.

Не знаючи, що робити, Шарль незабаром удався до того ж таки Лере. Той дав слово, що все влаштує, нехай тільки пан доктор підпише йому два векселі, в тому числі один на сімсот франків і терміном на три місяці. Щоб якось вийти із становища, Шарль написав до матері драматичного листа. Замість відповіді старенька приїхала сама; коли Емма спитала, чи вдалося йому від неї чогось добитися, Шарль відповів:

— Так, але вона вимагає, щоб їй показали рахунок.

Другого дня рано-вранці Емма побігла до пана Лере і попросила його написати інший рахунок, який не перевищував би тисячі франків, бо, показавши рахунок на чотири тисячі, їй довелося б сказати, що вона вже заплатила дві третини і тим самим признатись у продажу нерухомого майна, — а цей ґешефт торговець зорудував так спритно, що про нього довідались значно пізніше.

Незважаючи на знижені ціни всіх речей, пані Боварі-мати визнала видатки неприпустимо великими:

— Хіба не можна було обійтися без килима? А навіщо було заново перебивати меблі? У наші часи в кожному домі тримали, власне, всього одне крісло — для старших; так було, наприклад, і в моєї матері, а вона, можу вас запевнити, була пристойною жінкою.