Пані Боварі - Сторінка 49

Але Леон почав виправдуватись: він не винен, хіба ж вона не знає, що за чоловік пан Оме? Невже вона могла припустити, що він волів бути з ним? Емма відверталась; він чіплявся за її сукню, потім упав перед нею навколішки і, обвивши руками її талію, завмер у томливій позі благання і жадання.

Емма стояла нерухомо; її великі палкі очі дивились на нього серйозним і майже страшним поглядом. Потім вони затуманилися слізьми, рожеві повіки опустились, вона перестала віднімати руки, і Леон уже підносив їх до уст, коли раптом увійшов служник і заявив, що його питає якийсь пан.

— Ти повернешся? — спитала Емма.

— Повернусь.

— Коли?

— Зараз…

— Це був просто трюк, — сказав аптекар, побачивши Леона. — Я хотів перервати цей візит: мені здавалось, що він вам неприємний. Ходімо до Бріду, вип'ємо лікерчику.

Леон божився, що йому час у контору. Тоді аптекар почав жартувати із усяких шпаргалів та судової крутанини.

— Та киньте ви к лихій годині отих ваших Кюжасів і Бартолів[72]! Хто вас у шию гонить? Гуляти, так гуляти! Ось ходімо до Бріду, побачите, який у нього собака! Курйозна штучка!

А коли клерк затявся, він заявив:

— Ну, коли так, то і я з вами. Газетку почитаю тим часом чи кодекс який прогляну…

Леон, очманілий від гніву Емми, базікання Оме, а може, трохи і від доброго сніданку, стояв вагаючись, ніби загіпнотизований аптекарем, який торочив одно:

— Ходімо до Бріду. Це тут близенько, рукою подати, на вулиці Мальпалю.

І Леон — із слабості, з недоумства, скоряючись якомусь непевному почуттю, що штовхає нас на всякі безглузді вчинки — пішов за аптекарем до Бріду. Вони застали його у дворі — він наглядав за трьома робітниками, що, засапавшися, крутили велике колесо машини для зельтерської води. Оме втрутився до них із своїми порадами, обняв Бріду. Випили лікерчику. Леон разів з двадцять поривався йти, але аптекар увесь час хапав його за руку:

— Одну хвилинку! І я зараз іду. Заглянемо ще в "Руанський маяк", побачимо, як вони там… Я познайомлю вас із Томассеном.

Проте Леон усе-таки здихався його і стрімголов кинувся до готелю. Емми там уже не було.

Вона поїхала страшенно обурена. Тепер вона ненавиділа його. Не прийти на умовлене побачення! Це здавалось їй непрощенною образою, і вона шукала все нових і нових підстав, щоб порвати з Леоном: він не здатний на геройські вчинки, слабий, нікчемний, безвільніший за жінку, а до того ще скупий і легкодушний.

Потроху заспокоївшись, вона зрозуміла, що ці звинувачення несправедливі. Але всяке засудження тих, кого ми любимо, віддаляє нас від них. Не треба торкатися до ідолів: позолота прилипає до рук.

Відтоді вони стали частіше говорити про речі, що не стосувались їхнього кохання; в листах до Леона Емма писала про квіти й вірші, про місяць і зорі, — наївні спроби згасаючої пристрасті підживити саму себе сторонніми засобами! Від кожного побачення Емма сподівалась якогось неймовірного щастя, а потім признавалась у душі, що нічого надзвичайного вона не відчувала. Але через якийсь час розчарування поступалося місцем новій надії, і Емма поверталася до коханця ще жагучішою, ще жадібнішою. Вона роздягалась нетерпляче, висмикуючи тонкий шнурок свого корсета, — він аж свистів, в'ючися гадючкою круг її стегон. Навшпиньках, уже боса, підбігала вона перевірити ще раз, чи замкнені двері, потім одним рухом рвучко скидала з себе всю одежу і, бліда, без слів, без усмішки, з довгим здриганням, падала йому на груди.

Але на цьому вкритому холодними краплями лобі, на цих нескладно лепечучих устах, у цих блукаючих очах, у цих судорожних обіймах було щось відчайдушне, щось непевне й зловісне; Леонові здавалось, що воно потихеньку прокрадається між ними, роз'єднує їх.

Він не насмілювався задавати їй питання; але, гадалося йому, вона така досвідчена, що зазнала, напевно, в минулому всіх страждань і всіх насолод. Те, що його колись у ній зачаровувало, тепер ніби аж лякало його. Крім того, він почав повставати проти того, що вона чимраз більше підкоряла собі його істоту. Він не міг пробачити Еммі її постійної перемоги над ним. Він силкувався навіть розлюбити її, та, ледве зачувши її кроки, знову ставав безсилим, — ніби п'яниця, що побачив алкогольний напій.

Правда, вона не переставала осипати його різноманітними знаками уваги, починаючи з вишуканих страв і кінчаючи елегантними вбраннями та млосними поглядами. Вона привозила у себе на грудях троянди із Йонвіля і осипала пелюстками його обличчя; дбала про його здоров'я, давала йому поради, як поводити себе; щоб міцніше прив'язати його до себе, сподіваючись на небесну допомогу, вона почепила йому на шию образок Пресвятої Діви. Як добра мати, вона розпитувала його про товаришів. Вона вмовляла:

— Не водися з ними, не ходи нікуди, думай тільки про мене, кохай мене!

Вона хотіла була стежити за його щоденним життям, і їй спало на думку найняти когось, хто б назирав за ним на вулиці. Біля готелю завжди товкся якийсь волоцюга — все приставав до приїжджих; він, звичайно, не відмовився б… Але гордість взяла гору.

— Ну, що ж! Якщо він мене зраджує — велике діло! Нехай і так!

Одного дня, коли вони розсталися з Леоном раніше ніж звичайно і Емма сама поверталася бульваром, їй упали в очі мури монастиря, де вона виховувалась, і вона присіла на лавочку під в'язами. Як спокійно жилося в ті часи! Як заздрила вона тим невловним любовним почуттям, що їх вона намагалась тоді уявити собі з книжок!

Перші місяці подружнього життя, лісові прогулянки верхи, вальс із віконтом, спів Лагарді — все пройшло перед її очима… І раптом перед нею з'явилась постать Леона — така ж далека, як і всі інші.

"Але ж я його кохаю!" — подумала вона.

Ну що ж, нехай! Адже в неї однаково нема і ніколи не буде щастя. Звідки ж береться це відчуття неповноти життя, нетривкості всього, на що вона намагалася спиратись?.. Але якщо є десь на світі сильна й прекрасна істота, благородна натура, повна високих і разом з тим витончених почуттів, з серцем поета і видом ангела, мідно-струнна ліра, що здіймає в небо елегійні епіталами, — чому вона не зустріне випадково такої людини? О ні, це неможливо! Та чи й варто взагалі шукати щось у житті? Все тлін, все омана! За кожною усмішкою криється позіх нудоти, за кожною радістю — прокляття, за насолодою — пересит, і навіть від найпалкіших поцілунків на губах лишається тільки невтоленна жадоба якогось вищого блаженства.

В повітрі пролунав металевий зойк; на монастирській дзвіниці вдарило чотири рази. Четверта година! А їй здавалось, що тут, на цій лавочці, вона сидить уже цілу вічність. Але в одній хвилині може вміститися безліч пристрастей, як у вузенькому завулку — натовп народу.

Емма цілковито поринула в свої переживання і турбувалася про гроші не більше від якоїсь ерцгерцогині.

Але одного дня до неї з'явився якийсь миршавий, червонолиций, лисий чоловічок і сказав, що його прислав пан Венсар із Руана. Він повисмикував шпильки, якими була зашпилена бічна кишеня його довгого зеленого сюртука, застромив їх у рукав і ввічливо подав їй якийсь папір.

То був підписаний Еммою вексель на сімсот франків: Лере не додержав своїх обіцянок і передав його банкіру.

Пані Боварі послала по Лере служницю. Крамар не зміг прийти.

Тоді незнайомець, — він усе стояв, глипаючи на всі боки з-під рудявих кущуватих брів, — з наївним виглядом спитав:

— То що сказати панові Венсару?

— Ну… — відповіла Емма, — перекажіть йому… що в мене зараз… На тім тижні… Хай почекає… Так, так, на тім тижні.

І чоловік пішов, не сказавши ні слова.

Одначе другого дня, о дванадцятій годині, Емма одержала протест; побачивши гербового папера, а на ньому в різних місцях великими літерами: "Судовий пристав м. Бюші, метр Аран", вона так перелякалася, що негайно побігла до торговця мануфактурою.

Вона застала його в крамниці; він перев'язував саме якийсь пакунок.

— Моє шануваннячко! — сказав він. — Я до ваших послуг.

Проте Лере не кинув своєї роботи; йому допомагала горбатенька дівчинка років тринадцяти, що була в нього за прикажчика й за куховарку.

Потім, голосно ляскаючи дерев'яними черевиками по сходах, він піднявся з крамниці на другий поверх, — Емма йшла за ним, — і завів її до тісного кабінету, де на великому письмовому столі соснового дерева лежав стос конторських книг, притиснутий залізною поперечкою на висячому замку. Біля стіни виднів над сувоями ситцю величезний сейф — у ньому зберігались, очевидно, не тільки гроші та документи. Справа в тому, що пан Лере позичав гроші під заставу, і в сейфі вже лежав і золотий ланцюжок пані Боварі, і сережки дядька Тельє, який кінець кінцем мусив продати свій трактир і купити в Кенкампуа невеличку бакалійну крамничку; там бідолаха й помирав від катару, жовтіший на лиці від воску свічок, якими він торгував.

Лере сів у велике солом'яне крісло і спитав:

— Ну, що новенького?

— Дивіться.

І вона показала йому папірця.

— То що я можу зробити?

Тоді Емма скипіла й нагадала йому, що він дав обіцянку не опротестовувати її векселів; він не відмовлявся.

— Але ж я мусив; самому гроші потрібні були до зарізу.

— Що ж тепер буде? — спитала Емма.

— О! Це дуже просто: спочатку суд, а потім опис майна… Та й більш нічого.

Емма ледве стрималась, щоб не вдарити його. Спитала лагідно, чи не можна якось урезонити пана Венсара.

— Таке сказали — урезонити Венсара! Зразу видно, що ви його не знаєте… Це лютий тигр…

А все-таки пан Лере мусив втрутитися в справу і якось допомогти.

— Ну, слухайте: по-моєму, я досі був досить добрий до вас.

Він розгорнув одну із своїх конторських книг.

— Ось!

І почав водити пальцем по сторінках.

— Бачите, бачите… Третього серпня — двісті франків… Сімнадцятого червня — півтораста… Двадцять третього березня — сорок шість… Квітень місяць…

Він спинився, ніби боячись проговоритися.

— Я вже не кажу про боргові зобов'язання пана доктора — одне на сімсот франків і друге на триста! А щодо ваших часткових сплат, відстрочок, процентів — то тут і кінця не виведеш, таке все заплутане. Ні, годі з мене!

Емма плакала, вона називала його навіть "дорогим паном Лере". Але він звертав усе на того "жмикрута Венсара". Та й в нього самого зараз ані сантима за душею: ніхто не платить боргів, кожне дивиться, як би тільки поживитися; такий бідний крамар, як він, не може відкрити кредиту.

Емма замовкла; пан Лере покусував перо; її мовчанка, напевно, стурбувала його, і він озвався знову:

— Хіба, може, цими днями до мене надійде дещиця… Тоді б я зміг…

— Слухайте, — сказала Емма, — як тільки я одержу решту грошей за Барневіль…

— Як?

Дізнавшись, що Ланглуа ще не розрахувався з нею, Лере дуже здивувався.