Панна Скюдері - Сторінка 12

Я вже давно звернув увагу на те, що нещасні жертви підлого грабіжника гинули від однакової рани. Я впевнився, що вбивця навчився завдавати удару, від якого вони відразу вмирали, і тільки на той удар розраховував. Якби він першого разу не влучив, то далі можливості у нього і в жертви були б рівні. Це спонукало мене вжити застережних заходів, таких простих, що я не розумію, як досі ніхто не додумався зробити те саме і врятуватися від грізного вбивці. Я надяг під жилет легенький панцир. Кардільяк напав на мене ззаду. Він схопив мене, наче в кліщі, удар був добре розрахований, але кинджал ковзнув по криці. Тієї миті я випручався і вгородив йому в груди свій кинджал, якого тримав напоготові.

— І ви досі мовчали? — мовила Скюдері.— Не заявили суддям, як усе бущо? [65]

— Дозвольте мені сказати, панно,— відповів їй Міосан,— що така заява якщо не зовсім загубила б мене, то принаймні втягла б в огидний судовий процес. Хіба Ларені, якому скрізь ввижаються злочинці, так відразу й повірив би мені, коли б я заявив, що Кардільяк, взірець чесності й порядності, важився за моє життя? А що, якби меч правосуддя обернувся проти мене?

— Цього не могло статися! — вигукнула Скюдері.— Ваше походження, ваше становище...

— О,— мовив граф,— згадайте випадок з маршалом Люксембурзьким, який надумав замовити собі в Лесажа гороскоп, а його запідозрили в приналежності до зграї отруйників і замкнули в Бастілію. Ні, присягаюся святим Діоні-сієм, що я жодної хвилини своєї волі, жодної волосини на своїй голові не віддам скаженому Ларені, який ладен усім нам перерізати горло.

— Але ж так ви пошлете невинного Брюсона на ешафот! — перебила його Скюдері.

— Невинного? — перепитав її Міосан.— Ви, панно, звете невинним спільника того проклятого Кардільяка? Людину, що допомагала йому в злочинах? Що сто разів заслужила смертну кару? Ні, його недарма поведуть на ешафот, і якщо я, вельмишановна панно, відкрив вам, як насправді все відбулося, то тільки з надією, що ви, не віддаючи мене до рук спатЬге агсіепіе, все-таки якось скористаєтесь із моєї таємниці, щоб полегшити його долю, коли вже так уболіваєте за нього.

Скюдері, безмежно втішена тим, що її впевненість у невинності Брюсона так переконливо підтвердилась, не побоялася все розповісти графові, який однаково вже знав про Кардільякові злочини, і попросила його піти разом із нею до д'Андільї. Вона хотіла під секретом відкрити йому все й порадитися, що тепер робити.

Коли панна Скюдері якнайдокладніше розповіла д'Андільї всю історію, він почав ще уточнювати кожну дрібницю. А надто його цікавило, чи граф Міосан твердо впевнений, що напав на нього саме Кардільяк, і чи в Олів'е Брюсоні він упізнав би того, хто забрав пораненого.

— Тоді була місячна ніч,— відповів Міосан,— і я добре роздивився золотаря, а крім того, бачив у Ларені кинджал, яким його вбито. То моя зброя. Руків'я кинджала оздоблене незвичайно тонким візерунком. А юнак стояв за два кроки від мене, і я чітко бачив його обличчя, тим паче що в нього спав з голови капелюх. Я напевне впізнав би його.

Д'Андільї трохи помовчав, опустивши очі, тоді мовив: [56]

— Звичайним шляхом вирвати Брюсона з рук суддів ніяк не можна. Задля Мадлон він не хоче зізнатися, що Кардільяк — убивця і грабіжник. Хай не зізнається, однаково, якби навіть він, розповівши суддям про потаємний хід і про награбовані коштовності, довів, що не вбивав Кардільяка, йому загрожувала б смерть як спільникові грабіжника. Те саме буде й тоді, коли граф Міосан скаже в суді, як насправді загинув золотар. Лишається єдине: будь-що відтягти суд. Нехай граф Міосан піде в Консьєржері, попросить показати йому Олів'є Брюсона й упізнає в ньому того, хто забрав із вулиці тіло Кардільяка. Потім нехай він з'явиться до Ларені й скаже: "Я бачив, як на вулиці Сент-Оноре вбили людину. Я підійшов до потерпілого, коли це надбіг якийсь інший чоловік, нахилився над ним, переконався, що він іще живий, узяв його на плечі й поніс. В Олів'є Брюсоні я впізнав того чоловіка". Ця заява дасть привід ще раз допитати Брюсона і звести його з графом. Одне слово, судді відкладуть тортури і знов візьмуться до пошуків. Отоді й доцільно буде звернутися до короля. Ви, шановна панно, маєте гострий розум, тож самі знайдете, як це найкраще зробити. На мою думку, добре було б відкрити королю всю таємницю. Свідчення графа Міосана підтвердить, що Брюсон сказав правду. Мабуть, той самий наслідок дасть і таємний обшук у Кардільяковому будинку. Все це може вплинути не на вирок суду, а на волю короля, на його почуття, яке милує там, де суддя повинен карати.

Граф Міосан послухався поради д'Андільї, і справді все сталося так, як передбачав адвокат.

Тепер настав час просити ласки в короля, а це було найважче, бо він вважав саме Брюсона страшним убивцею, який уже не один рік наганяв страху на цілий Париж, і відчував до нього таку огиду, що найменша згадка про той горезвісний процес викликала в нього бурхливу лють. Ментенон, вірна своїй засаді ніколи не говорити з королем про неприємні речі, не захотіла втручатися, отже, доля Брюсона виявилась цілком у руках Скюдері. Вона довго думала, що їй робити, та коли вже надумала, то швидко взялася до діла. Вона надягла сукню з важкого чорного шовку, намисто й браслети, які їй подарував Кардільяк, накинула на голову довгий чорний серпанок і в цих шатах подалася до покоїв Ментенон саме в такий час, коли там був король. Урочистий убір надавав шляхетній поставі статечної дами такої величності, що вона викликала глибоку пошану навіть у легковажного, розбещеного люду, який завжди товчеться в передпокоях палацу і з усього насміхається. Всі принишкли й розступилися [57] перед нею, а коли вона зайшла до покоїв Ментенон, сам король вражено підвівся й ступив їй назустріч. На шиї та зап'ястках Скюдері вигравали чудові діаманти, і король вигукнув:

— їй богу, це Кардільякова робота! — А тоді обернувся до Ментенон і додав, ласкаво всміхаючись: — Гляньте, маркізо, як наша прекрасна наречена сумує за своїм судженим!

— Ох, ваша величносте,— підхопила Скюдері його жарт,— хіба засмученій нареченій личать такі пишні оздоби? Ні, я вже геть забула того золотаря і навіть не згадала б його ніколи, якби перед моїми очима часом не зринало страхітливе .видиво — тіло вбитого, яке несли повз мене.

— Як? — здивувався король.— Хіба ви бачили того мертвого бідолаху?

Скюдері коротко розповіла, як випадково опинилася біля будинку Кардільяка (вона ще не хотіла згадувати про Брю-сона), коли тільки виявили, що золотар убитий. Вона змалювала нестямний розпач Мадлон, глибоке враження, яке на неї справило ангельське личко дівчини, розповіла, як їй пощастило під схвальні, радісні вигуки натовпу врятувати бідолаху з рук Дегре. Далі пішли щораз цікавіші сцени з Ларені, Дегре, з самим Олів'е Брюсоном. Король, заполонений жвавою, яскравою розповіддю Скюдері, не усвідомлював, що йдеться про ненависний процес і відразного йому Брюсона, він не пропускав жодного слова і тільки час від часу якимось вигуком давав волю своєму стримуваному хвилюванню. Не встиг він отямитися, цілком приголомшений нечуваною історією, ще не знаючи, що про неї думати, як Скюдері вже лежала у нього в ногах і благала помилувати Олів'є Брюсона.

— Що ви, що ви! — вигукнув король, беручи її за руки й змушуючи сісти.— Ви мене просто вбили! Це страшна історія! Але хто підтвердить, що ця фантастична Брюсонова розповідь правдива?

На це Скюдері мала готову відповідь:

— Граф Міосан... Обшук у Кардільяковому домі... Моє внутрішнє переконання... Ох, і наділене всіма чеснотами серце Мадлон, яка в нещасному Брюсонові побачила такі самі чесноти!

Король хотів був щось сказати, коли це його увагу привернув якийсь гомін за дверима. До покоїв з заклопотаним виразом зазирнув Лувуа, що працював у сусідній кімнаті. Король відразу підвівся і вийшов за ним. І Скюдері, і Ментенон побачили в цій затримці небезпеку, бо король, раз захоплений зненацька, міг тепер насторожитись, щоб не попасти [58] вдруге в наставлені тенета. Але він скоро повернувся, кілька разів пройшовся по кімнаті, тоді став перед Скюдері і, не дивлячись на неї, тихо мовив:

— Хотів би я побачити вашу Мадлон! Скюдері тільки на те й чекала:

— О, ваша величносте, якою високою, незаслуженою честю ви вшануєте бідолашну сироту! О, досить вашого натяку — і вона буде біля ваших ніг.

І Скюдері швидко, як тільки дозволяли їй важкі шати, подріботіла до дверей і гукнула, що король наказує покликати Мадлон Кардільяк. Тоді повернулася й заплакала з радощів і зворушення. Вона сподівалася такої ласки, тому взяла з собою Мадлон, що тепер чекала в кімнаті покоївки маркізи Ментенон, тримаючи в руках коротку супліку, яку для неї склав д'Андільї. За мить дівчина вже лежала в ногах у короля, не здатна вимовити й слова. Страх, збентеження, боязка шаноба, кохання й сум так схвилювали її гарячу кров, що вона все швидше струменіла жилами. Щоки Мадлон палали, в очах блищали чисті перлини сліз і зрідка скапували з шовковистих вій на білі, мов лілея, груди. Короля, видно, вразила ангельська врода дівчини. Він лагідно підвів Мадлон, узяв за руку й схилився, ніби хотів поцілувати її. Врешті він пустив її руку, але й далі дивився на дівчину затуманеними від сліз очима, зраджуючи своє глибоке розчулення. Ментенон тихенько прошепотіла Скюдері:

— Гляньте, хіба ця дитина не викапана Лавальєр? У короля серце защеміло від солодких спогадів. Ви домоглися свого.

Хоч як тихо говорила Ментенон, а проте король, мабуть, почув її слова. На мить його обличчя спалахнуло, він поглянув на маркізу, прочитав супліку, яку йому подала Мадлон, і мовив лагідним, привітним голосом:

— Я вірю, люба дитино, що ти не бачиш ніякої вини за своїм коханим, але хтозна, що скаже на це chambre ardente!

Легеньким помахом руки він дав знак, що аудієнція скінчилася, і дівчина, заливаючись слізьми, вийшла.

Скюдері, на свій жах, збагнула, що згадка про Лавальєр, спершу немов така доречна, змінила намір короля, тільки-но Ментенон вимовила її ім'я. Може, король сприйняв це як нескромний натяк на те, що він ладен сувору справедливість принести в жертву красі, а може, з ним сталося те саме, що з кожною замріяною людиною: погукаєш її зненацька — і чарівне видиво, яке здавалося таким досяжним, миттю зникне.