Панна Скюдері - Сторінка 9

Біля статуї богородиці він обертається, і на обличчя його падає ясне світло лампадки, що горить перед нею. Господи, та це ж Кардільяк! Серце в мене холоне з жаху. Мов зачарований, я скрадаюся далі за тим примарним нічним блукачем, за тим сновидою. Так я думав собі про майстра, хоч тоді був молодий місяць, а сновид тягне на вулицю, як він стоїть уповні. Нарешті Кардільяк звертає вбік і зникає в густому затінку. З тихого, добре знайомого мені покашлювання я здогадуюся, що він зайшов під браму найближчого будинку. "Що це має означати? Що він хоче зробити?" — вражено питаю я сам себе, припадаючи до мурів. Невдовзі, щось мугикаючи й подзенькуючи острогами, на вулиці з'являється чоловік із барвистим плюмажем на кашкеті. Тієї миті Кардільяк, мов тигр на ловах, кидається зі своєї засідки на нього, і він, захрипівши, падає додолу. Я зойкаю з жаху і підбігаю до них. Кардільяк нахиляється над своєю жертвою. "Майстре Кардільяку, що ви робите?" — кричу я. "Прокляття на твою голову!" — реве Кардільяк, блискавично пролітав повз мене і зникає. Геть приголомшений, насилу пересуваючи ноги, я підходжу до чоловіка, що лежить на землі, і опускаюся біля нього навколішки. "Може, його ще пощастить урятувати",— думаю я собі. Але в ньому вже нема жодних ознак життя. Переляканий до смерті, я й не помічаю, як мене оточує сторожа. "Ось іще одного спровадили на той світ, дияволи!" Еге, юначе, що ти тут робиш?.. Ти з тієї зграї?.. берімо його!" — кричать вони, перебиваючи один одного, і [43] хапають мене за руки. Я насилу спромагаюся пробелькотіти, що не зміг би заподіяти такого страшного злочину, і прошу, щоб мене відпустили. Один із них присвічує мені в обличчя і, сміючись, вигукує: "Та це ж Олів'є Брюсон, челядник нашого шановного, чесного майстра Рене Кардільяка!.. Авжеж, це якраз такий, що нападе на когось!.. Та й не мають звички ті вбивці голосити над своєю жертвою, чекаючи, щоб їх спіймали... Що тут сталося, хлопче?.. Кажи, не бійся!" — "Неподалік від мене,— мовив я,— якийсь чоловік напав на цього, що тут лежить, звалив його додолу і миттю втік, коли я крикнув. А я хотів подивитися, чи не можна врятувати пораненого".— "Ні, синку,— мовить один із тих, що підняли тіло,— він мертвий. Як завжди, кинджал влучив у саме серце".— "От сатана! — озивається інший.— Ми знов спізнилися, як і позавчора". І вони пішли, забравши з собою вбитого.

Не можна передати словами, що я тоді відчував. Я обмацав себе: може, це тільки страшний сон, може, я зараз прокинусь і сам дивуватимуся, що мені таке дурне примарилось? Щоб Кардільяк, батько Мадлон, був мерзенним убивцею! Я знеможено опустився на кам'яні східці якогось будинку. Надворі помалу світало, переді мною на бруківці лежав офіцерський кашкет з плюмажем. У моїй пам'яті чітко зринув кривавий Кардільяків злочин, скоєний на тому місці, де я сидів. Вжахнувшись, я кинувся геть звідти.

Сиджу я у своїй комірчині на піддашші, голова в мене гуде від страшних думок, я мало не божеволію від них, коли двері відчиняються й заходить Рене Кардільяк. "Боже мій, чого вам треба?" — кричу я йому назустріч. Та він ніби не чує мого крику, спокійно підходить до мене й ласкаво всміхається. З тією усмішкою він стає мені ще огидніший. Він підсовує старого, розхитаного ослінчика, сідає на нього біля мене, а я навіть не маю сили підвестися з солом'яної постелі, на яку знеможено опустився. "Ну, Олів'є,— починає Кардільяк,— як ти живеш, бідолахо? Я таки занадто погарячився, прогнавши тебе з дому, мені бракує тебе на кожному кроці. А це ще й трапилась робота, з якою я без тебе не впораюся. Може, повернешся до моєї майстерні, га?.. Мовчиш?.. Так, я знаю, що образив тебе. Не буду відмагатися, я розлютився, коли помітив, що ти підбиваєш клинці до моєї Мадлон. Та потім добре все зважив і вирішив, що кращого зятя мені дарма й шукати. Ходи зі мною, побачимо, може, й дістанеться тобі моя Мадлон".

Кардільякові слова вразили мене в саме серце, я занімів, приголомшений його підступністю. "Ти вагаєшся? — гостро спитав він, пронизуючи мене блискучими очима.— Може, [44] сьогодні ти ще не можеш піти зі мною, бо маєш якісь інші справи?.. Може, хочеш навідатись до Дегре або навіть напроситись у гості до Аржансона чи Ларені? Гляди, хлопче, щоб ти не впав у яму, яку, бачу, копаєш іншому". Раптом я спалахнув, забувши про весь свій страх. "Нехай імена, які ви назвали, лякають тих, хто має на своєму сумлінні страшні злочини! — крикнув я.— А мені до них байдуже, я ні перед ким не завинив!" — "Власне, тобі, Олів'є, тільки шана буде від того, що ти працюватимеш у мене, найславетнішого в наші часи майстра, якого скрізь так поважають за його чесність і справедливість, що кожен наклеп на нього впаде на голову самого наклепника,— повів далі Кардільяк.— А щодо Мадлон, то признаюся тобі: я поступився тільки через неї. Аж дивно: ще зовсім дитина — і так палко закохалася в тебе. Зразу, як ти пішов, вона впала мені в ноги, обняла за коліна і, вмиваючись слізьми, сказала, що не може жити без тебе. Я гадав, що то просто молодечі химери, бо закохані дівчиська зразу ж ладні померти, коли на них гляне прихильним оком якийсь вродливий дженджик. Та Мадлон і справді почала марніти й сохнути, а коли я намагався вмовити її, щоб вона викинула з голови ці дурниці, то у відповідь тільки й чув, що твоє ім'я. Що ж я мав робити? Чекати, поки вона помре з розпуки? Вчора ввечері я сказав їй, що згоден на все і сьогодні приведу тебе. І тоді вона за одну ніч розквітла, мов троянда, й не може дочекатися тебе, так задурило їй голову кохання". Хай простить мені господь, але я й сам не знаю, як сталося, що я раптом опинився в Кардільяковому домі. Мадлон кинулась до мене, радісно вигукуючи: "Олів'є... Мій Олів'є... Мій коханий... Мій суджений!" Вона міцно обняла мене, пригорнула до своїх грудей, і я, переповнений нестямною радістю, присягнувся дівою Марією і всіма святими, що ніколи, ніколи її не покину!

Схвильований згадкою про ту вирішальну для нього хвилину, Олів'є урвав свою розповідь, Скюдері, приголомшена злочинами людини, яку вона вважала втіленням усіх чеснот і справедливості, вигукнула:

— Який жах! То Рене Кардільяк належав до зграї вбивць, що вже давно обернули наше любе місто в кубло грабіжників?

— Що ви кажете, панно? — озвався Олів'є.— До якої зграї? її ніколи й не було. Кардільяк у своєму безбожному запалі вишукував собі жертви по цілому місті й знаходив їх. Він якраз тому так упевнено орудував, що був сам, і якраз тому так важко було напасти на слід убивці. Та послухайте [45] далі, мої слова відкриють вам таємницю найзлочиннішої і водночас найнещаснішої в світі людини. Кожен може легко собі уявити, в якому я опинився становищі. Але я вже ступив крок і не міг повернутись назад. Інколи мені здавалося, що й сам я причетний до Кардільякових злочинів, і лише кохання Мадлон допомагало мені забути про муку, яка ніколи не відпускала мене, лише біля неї мені вдавалося розвіяти невимовну тугу. Коли я працював зі старим у майстерні, то боявся глянути йому в обличчя, майже не розмовляв із ним, такий мене брав страх біля того нелюда, що виконував усі обов'язки ніжного, дбайливого батька й доброго громадянина, а вночі крадькома коїв свої злочини. Мадлон, невинна, чиста, як ангел, дитина, молилася на батька. В мене серце обливалося кров'ю, коли я думав, що було б, якби цього потайного лиходія колись спіткала кара: тоді Мадлон, введена в оману сатанинською хитрістю свого батька, загинула б з відчаю. Вже саме це сковувало мені уста, я приховував чужі злочини, отже, й сам мав загинути як злочинець. Хоч зі слів сторожі я дещо довідався, проте не розумів, чому Кардільяк ішов на такі злочини і як він їх доконував, та скоро й це перестало бути для мене загадкою. Одного разу Кардільяка, що завжди за роботою був веселий, жартував, і сміявся, викликаючи в мені цим ще більшу огиду, наче підмінили. Він сидів насуплений і заглиблений у свої думки. Раптом він шпурнув додолу намисто, над яким саме працював, аж перлини й камені розкотилися на всі боки, рвучко підвівся й сказав: "Олів'є! Таких стосунків між нами далі не може бути, мені їх несила витримати. Сліпий випадок відкрив тобі те, до чого не могли доскіпатись Дегре та його вивідачі, хоч які вони хитрі й пролазливі. Ти побачив мене за нічною роботою, на яку мене штовхає моя лиха зірка, і я не можу їй опертися. А твоя лиха зірка повела тебе за мною, накинула на тебе габу, крізь яку не прозирне людське око, зробила твою ходу такою легкою, що ти скрадався нечутно, мов лисиця, і я не помітив тебе, дарма що й у найгустішій пітьмі бачу, як кіт, і чую геть усе, навіть комара, як він забренить по другий бік вулиці. Твоя лиха зірка зробила тебе моїм спільником, привела до мене. Ти опинився в такому становищі, що не можеш зрадити мене, про це не може бути й мови. Тому я розкажу тобі все".— "Я ніколи не стану твоїм спільником, лукавий душогубе!" — хотів крикнути я, але Кардільякові слова нагнали на мене жах, який здавив горло, і я тільки пробелькотів щось незрозуміле. Кардільяк знову сів на своє місце й витер змокріле чоло. Видно, згадка про минуле так його пригнітила, що він насилу опанував [46] себе. Нарешті він почав розповідати. "Мудрі люди багато говорять про незвичайну вразливість вагітних жінок і про величезний вплив, який можуть мати на дитину яскраві враження, що їх вона неусвідомлено сприймає ззовні. Мені розповідали дивну історію про мою матір. Коли вона була перший місяць вагітна мною, то якось разом з іншими жінками пішла подивитися на бенкет при дворі в Тріаноні. Там погляд її впав на кавалера в іспанському костюмі, з блискучим разком діамантів на шиї, і вона вже не могла відірвати очей від тих коштовностей. Все її єство жадібно поривалося до блискучих каменів, які їй здавались неземними розкошами. Той самий кавалер за кілька років до цього бенкету, коли мати ще була неодружена, залицявся до неї, але тоді вона гидливо відвернулася від нього. Мати впізнала його, але тепер, у сяйві діамантів, він здався їй якоюсь надлюдиною, втіленням краси. Кавалер теж помітив, що мати дивиться на нього захопленими очима. Він подумав, що тепер матиме більше щастя, ніж того разу.