Паперові міста - Сторінка 4

Тоді вони пішли дивитися телевізор, а я рушив до себе — перевірити пошту. Трохи часу вділив англійській, твору на тему "Великого Гетсбі". Трохи почитав "Федераліста"[1] для підготовки до іспиту з основ держави і права. Початився з Беном, потім у мережу вийшов і Радар. Упродовж розмови фраза "найбільша на світі колекція чорних Санта-Клаусів" використовувалася ним чотири рази, і я щоразу сміявся. Я сказав, що радий за нього, — ну, що у нього тепер є дівчина. Він відказав, що літо, напевне, буде нічогеньке. Я погодився. Було п'яте травня, але це ще нічого не означало, тому що всі мої дні були подібні один до одного і це завдавало мені втіхи — я полюбляв рутину. Я любив нудне життя. Мене цей факт не засмучував, це просто був факт. Тобто п'яте травня могло пройти як звичайнісінький день — якби незадовго до опівночі Марго Рот Шпігельман не відчинила мого вікна, на якому більше не було сітки. Це сталося вперше відтоді, як вона звеліла мені зачинити його дев'ять років тому.

2

Почувши, як відчиняється вікно, я хутко обернувся, і в мене втупилися сині очі Марго. Спочатку я тільки їх і побачив, але, звикнувши до темряви, роздивився, що у неї на обличчі чорний грим, а вбрана вона в чорну кофтину з каптуром.

— У тебе тут що, кіберсекс?

— Я з Беном у чаті.

— Ти не відповів на моє запитання, збоченцю.

Я ніяково засміявся, потім підійшов до вікна, опустився навколішки, і моє обличчя опинилося за декілька дюймів од її лиця. Я й припустити не міг, чому це раптом вона прийшла до мене отак несподівано.

— Чим заслужив я на таку люб'язність? — поцікавивсь я.

У нас із нею й досі були добрі стосунки, проте не настільки добрі, щоб приходити посеред ночі з чорною фарбою на обличчі. Не сумніваюся, що для цього у Марго були й ближчі друзі. Я до них не належав.

— Дай мені свою автівку, — пояснила вона.

— Своєї автівки я не маю, — відказав я. Взагалі це для мене була болюча тема.

— Тоді — автівку твоєї мами.

— У тебе ж своя машина є,— нагадав я.

Марго, надувши щоки, зітхнула.

— Так, тільки батьки забрали у мене ключі й заховали в сейф, який стоїть у них під ліжком, а в їхній кімнаті спить Мирна Мустела[2],— (так звали їхню собаку), — а її шляк трафляє, як вона мене бачить. Одне слово, я ніяк не можу туди промкнутися, викрасти сейф, вийняти ключі й поїхати куди мені треба своїм автом. Бо варто мені прочинити двері, як Мирна почне страшенно дзявоніти. Словом, мені потрібна машина. Ба більше, треба щоб за кермом сидів ти, бо сьогодні у мене за планом одинадцять пунктів і для реалізації щонайменше п'ятьох з них мені потрібен спільник.

Якщо не дуже пильно дивитися на Марго, в темряві тільки її очі й блищать. Але я зосередився і дивився на овал її обличчя — грим ще не встиг висохнути. Вилиці й підборіддя утворювали трикутник, на чорних як сажа вустах ледь-ледь грала усмішка.

— Це щось кримінальне?

— Гм-м-м… Нагадай-но, проникнення зі зломом — це кримінал?

— Ні,— твердо сказав я.

— "Ні" в сенсі "не кримінал" чи ні, ти не допоможеш?

— Ні, я не допоможу. У тебе ж повно підлипайл, то що, ніхто з них тебе покатати не може?

Наприклад, Лейсі та/чи Бекка завжди були ладні їй прислужитися.

— От у них почасти і проблема, — пояснила Марго.

— Яка проблема?

— Одинадцять проблем, — сказала вона якось нетерпляче.

— Ніякого криміналу.

— Богом присягаюся, тобі нічого кримінального робити не доведеться.

І тут біля її хати спалахнули ліхтарі. Марго хутко переплигнула підвіконня і сховалася під моїм ліжком. За хвилю в двір прибіг її батько.

— Марго! — погукав він. — Я тебе бачив!

Під ліжком застогнало з досади.

— О Господи! — Марго вилізла з-під ліжка, схопилася на ноги і сказала: — Тату, ну годі вже. Я просто з Квентином зайшла побалакати. Ти ж сам завжди кажеш, що він добре впливав би на мене і все таке.

— То ти просто балакаєш із Квентином?

— Еге.

— А чому лице чорне?

Марго вагалася тільки мить.

— Тату, для цього буде потрібно довжелезну передісторію розповідати, а ти втомився напевно, то йди…

— Ану додому! — гаркнув він. — Хутко!

Марго схопила мене за майку, прошепотіла мені на вухо: "Повернуся за хвилину", — і вилізла надвір.

Насилу вона пішла, я схопив зі столу ключі від автівки.

Ключі мої, а от автівка, на жаль, не моя. На шістнадцятий день народження батьки подарували мені крихітну коробочку, я відразу ж зрозумів, що там ключі — і мало не напудив у штанці від радості, бо досі вони мені весь час казали, що грошей на авто для мене у них немає. Але коли мені вручили крихітну коробочку в обгортці, я відразу зрозумів, що вони просто дурили мені голову, а тепер все ж таки дарують мені авто. Я зірвав обгортковий папір і відчинив коробочку. Еге ж, там був ключ. О глянувши його, я зрозумів, що він від "крайслера". Від мінівена. Того самого мінівена компанії "Крайслер", на якому їздила мама.

— Ти даруєш мені ключ від свого авта? — запитав я її.

— Томе, — звернулася вона до батька, — я ж казала тобі, що він буде розчарований!

— Ой, не треба мене звинувачувати, — відказав батько, — ти просто намагаєшся списати власну фрустрацію на рівень моїх прибутків.

— А немає часом у твоїй спробі нашвидку проаналізувати мою поведінку прихованої агресії?

— А чи немає прихованої агресії в риторичних звинуваченнях у прихованій агресії? — запитав тато, і цей діалог тривав ще довгенько.

Одне слово, було так: я міг тішитися крутизною однієї з останніх моделей фірми "Крайслер" коли хочу, за винятком тих випадків, коли на мінівені їздила мама. А оскільки вона щодня їде зранку на роботу, я міг на ньому їздити тільки на вихідні. Еге ж, на вихідні та вночі, нехай йому грець!

Марго повернулася не за хвилину, але таки з'явилася знову, як і обіцяла. І поки її не було, я знову завагався.

— Мені ж завтра в школу, — мовив я до неї.

— Та знаю я, — відказала вона. — Завтра в школу і післязавтра теж, але якщо про це багато думати, дівочі мізки не витримають. Загалом, так. Завтра на уроки. Тому треба поквапитися, щоб до ранку встигнути повернутися.

— Не знаю.

— К., — сказала вона, — К., любий мій! Ми ж з тобою давні друзі?

— Ми не друзі. Ми просто сусіди.

— Господи, К.! Я що, недобре до тебе ставлюся? Хіба не я звеліла всім своїм залицяльникам бути з тобою поблажливими?

— Ага, — з сумнівом відказав я, хоча завжди підозрював, що це саме завдяки Марго Чак Парсон і його друзяки нас не чіпають.

Вона моргнула — і виявилося, що у неї навіть повіки нафарбовані.

— К., час іти.

Ото я і пішов. Вислизнувши з вікна, ми, пригинаючись, побігли вздовж стіни мого будинку. Коли ми дісталися мінівена, Марго пошепки звеліла мені не зачиняти дверцят — забагато гуркоту буде. Я перевів важіль у нейтральне положення, підштовхнув машину, і вона покотилася по доріжці. Минувши два будинки, я нарешті завів двигун і ввімкнув фари. Ми зачинили дверцята і поїхали серпантином Джеферсон-парку; тутешні хатки здавалися новісінькими пластмасовими кубиками, це було таке собі іграшкове сільце, де мешкали десятки тисяч справжніх людей.

— Річ у тому, — заговорила Марго, — що насправді їм байдуже, просто їм здається, ніби мої витівки ганьблять їх перед людьми. Знаєш, що він зараз оце сказав? "Своє життя можеш псувати як завгодно, але не ганьби нас перед Джейкобсенами — вони наші друзі". Сміх, та й годі. Ти не уявляєш, які перешкоди вони ставлять, щоб я не вийшла з хати. Пам'ятаєш, як у фільмах про втечі з в'язниці кладуть під ковдру згорнутий одяг?

Я кивнув.

— Так от, мама поставила в моїй кімнаті радіо-няню, щоб чути, як я вночі сплю і дихаю. Мені довелося дати Руті,— (це менша сестра Марго), — п'ять доларів, щоб вона лягла спати в моїй кімнаті, а їй під ковдру я запхала купу одягу. Це ще гірше, ніж "Місія нездійсненна". Раніше я могла втекти, як будь-який нормальний американський підліток: вилізти з вікна і плигнути з даху додолу. Але нині я живу, як у фашистському диктаторському світі.

— То ти мені скажеш, що збираємося робити?

— Спершу їдемо в "Паблікс". Ти закупиш харчів, навіщо — потім поясню. А далі — у "Волмарт"[3].

— Ми що, влаштовуємо турне по всіх комерційних закладах центральної Флориди? — запитав я.

— Сьогодні, любий, ми компенсуємо багато зла, вчиненого іншими, і самі завдамо трохи шкоди декому. І будуть останні першими, а перші останніми[4], а лагідні землю вспадкують[5]. Але перш ніж ми зачнемо здійснювати радикальні зміни у світі, треба заїхати до крамниць.

Я вже під'їжджав до "Пабліксу", і на стоянці нікого не було.

— Слухай, — запитала вона, — скільки у тебе при собі грошей?

— Нуль доларів нуль центів, — відказав я. Вимкнув двигун і подивився на неї. Марго сягнула в кишеню своїх тісних джинсів і дістала кілька сотень.

— На щастя, мені Господь послав, — сказала вона.

— Що за чорт?

— Гроші на бат-міцву[6] Руті. Мені їх брати не дозволяється, звісно, але я знаю батьківський пароль, він у них один на все: "myrnamustela". То й зняла.

Я закліпав, щоб приховати жах, який охопив мене тієї миті, але вона його все одно помітила і всміхнулася.

— От побачиш, — сказала вона, — це буде найкраща ніч у твоєму житті.

3

Справа в тому, що я завжди просто слухаю Марго Рот Шпігельман, а коли вона замовкає, заохочую її говорити ще — оскільки, по-перше, я в неї закоханий, по-друге, це надзвичайна дівчина, і по-третє, вона сама ніколи ні про що мене не питає, тож як не питати ні про що і її, доведеться мовчати обом.

Там, на стоянці "Пабліксу", вона сказала:

— Так от, я склала тобі перелік. Як чогось не второпаєш, дзвони мені на мобільник. До речі, я дозволила собі покласти дещо в твій мінівен заздалегідь.

— Як? Ще до того, як я на все це погодився?

— Ну, так. Формально так і є. Словом, будуть запитання, телефонуй, але вазеліну бери велику банку, більшу від твого кулака. Там є такі баночки для малят, є трохи більші баночки — для матусь, так би мовити, а є серйозні банки для татусів — от нам треба таку. Якщо великої не буде, бери штуки три середніх, — Марго вручила мені перелік і одну сотню і сказала: — Цього має вистачити.

Ось цей перелік.

3 цілі Соми, в окремих упаковках

Крем для Депіляції (це щоб ноги Голити, тільки без леза; у відділі Дівчачої косметики)

Вазелін

Газованка "Mountain Dew", шість Банок в упаковці

дюжина Тюльпанів

одна Пляшка Води

Хусточки одна Бляшанка синьої фарби з розприскувачем

— Цікаво ти велику літеру розставляєш, — сказав я.

— Так, я прихильниця випадкового вживання великих літер.