Паразити свідомості - Сторінка 6

- Колін Генрі Вілсон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

і я відповів, що зопалу викурив Даргову сигару.

Того ранку я наглядав за переміщенням електронного зонда на нове місце, ближче до підніжжя гори. Райх сидів у своєму наметі, розробляючи легший спосіб пересування зонда; зокрема його приваблював принцип повітряної подушки.

Робітники перемістили зонд униз по схилу гори. і той стояв тепер під нижньою брамою. Коли все було готове, я сів на своє робоче місце, перевірив механізми керування на екрані й увімкнув пусковий прилад.

Ту ж мить я відчув, що цього разу пошук був успішний. Посередині білої смуги, що перетинала екран згори донизу, виразно виділялася опуклість. Коли я вимкнув двигун, посилюючи зворотний зв'язок, опуклість відразу ж витягнулась у рівнобіжні поземні лінії.

Я послав майстра по Райха. а сам обережно далі водив важелем, зусебіч "обмацуючи" об'єкт правильної форми. На екрані було видно ще кілька таких об'єктів ліворуч і праворуч.

Це був перший випадок, коли я знайшов щось за допомогою зонда, і тому в мене не було жодного уявлення щодо розмірів чи глибини розміщення знайденого об'єкта.

Райх підбіг до зонда й окинув поглядом шкалу та важелі управління.

— О боже! — вигукнув він. — Клята шкала вийшла з ладу!

— Як це могло статися?

— Ти. мабуть, відтягнув важіль надто далеко й щось роз'єднав. Подивись на шкалу. Це ж неможливо, щоб об'єкт лежав на глибині двох миль і мав сімдесят футів заввишки!

Коли я встав із сидіння, мій настрій був досить пригнічений. Це правда, що в мене немає хисту керувати механічними пристроями. Нові автомобілі розбиваються буквально протягом лічених годин, коли я сідаю за кермо; у машин, які завжди бездоганно працювали, при самому лише моєму наближенні до них раптом починають горіти запобіжники. Цього разу в мене не було докорів сумління, що я зробив щось не так, але все одно я почував себе винним.

Райх відкрутив плиту, зняв її й зазирнув усередину. Він сказав, що очевидних неполадок нібито немає і що, підобідавши, він ще перевірить усі схеми.

Коли я став вибачаться, він плеснув мене по плечі й сказав:

— Це дурниці. Головне — ми щось таки знайшли. Тепер залишається визначити, на якій глибині воно лежить.

Ми добре підживилися холодними стравами, і Райх заквапився до своєї машини. Я взяв надувний матрац і ліг у тіні левової брами — після недоспаної ночі мене хилило на сон.

Я проспав аж дві години. Прокинувшись і розплющивши очі, я побачив Райха, який стояв поруч і дивився на протилежний берег річки.

Глянувши на годинника, я швидко підвівся з ліжка й мовив:

— Чого ж ти не. збудив мене?

Він сів на землю поруч. Мене здивував його пригнічений стан, і я запитав:

— У чому справа? Ти знайшов причину неполадки? Він задумливо глянув на мене.

— Неполадки немає.

Я не зрозумів його.

— Ти хочеш сказати, що вже відремонтував зонд? — Ні, не це. В зонді не було ніякої неполадки.

— Ну то чудово! Але чому ж він неправильно показує глибину?

— Він правильно показує глибину.

— Правильно? То на якій же глибині лежить наша знахідка?

— На тій, яку показує вимірювальний прилад. На глибині двох миль.

Диво та й годі... Ледве стримуючи хвилювання, я сказав:

— Але ж дві милі це надто велика відстань углиб, тобто... я хочу сказати, що на цій глибині вже лежить археозойська кам'яна порода.

— Не обов'язково. Але ти, мабуть, маєш рацію.

— А крім того, якщо прилад правильно показує глибину, то. очевидно, він правильно показує й розміри блоків — сімдесят футів заввишки. Це малоймовірно. Навіть будівельні блоки великих пірамід менші за розмірами.

— Любий Остіне, — добродушно промовив Райх, — я цілком з тобою згоден. Це неможливо. Але я перевірив кожну схему в машині і не бачу, де б міг помилитися.

— Отже, єдиний спосіб вияснити все — це послати вниз крота.

— Я про це вже подумав. Але якщо глибина й справді становить дві милі. то користі від крота небагато.

— Чому?

— По-перше, тому що він призначений лише для проходження крізь землю або глину, а не крізь камінь. А на такій відстані він неодмінно натрапить на кам'яну породу. По-друге, якщо б там і не було кам'яної породи, він не витримає тиску землі — дві милі під землею — все одно, що й дві милі під водою. Тиск на такій глибині досягає кількох тисяч фунтів на квадратний дюйм. Температура на одну милю вглиб зростає на сто градусів, а для електронного обладнання це небезпечно — воно може не витримати такого перегріву.

Складність проблеми приголомшила мене. Якщо Райх правильно оцінював ситуацію, то в нас не було й найменшої надії викопати виявлені об'єкти — об'єкти, що були, очевидно, частиною міського муру або храму. Наша сучасна техніка не може працювати при таких температурі й тиску, не може піднімати величезні блоки, що лежать на глибині двох миль.

Обговорюючи ситуацію, що склалася, ми з Райхом підійшли до зонда. Якщо дані зонда були правильні, — а Райх уважав, що саме так, — то перед археологією поставало надзвичайно складне питання: яким чином могли будівлі опинитися на такій глибині? Може, ціла ділянка землі опустилася внаслідок якогось виверження, провалилася в прірву? Далі, можливо, порожнеча була заповнена водою й мулом... Але щоб шар мулу досяг двох миль завтовшки! Скільки тисяч років треба було б для цього? Нам обом здавалося, що ми божеволіємо. Нелегко було стриматися, щоб не подзвонити колегам і не порадитися з ними. Лише страх, що ми припустилися якоїсь помилки, стримував нас від такого кроку.

О п'ятій годині кріт був готовий до запуску, його ніс стримів прямо вниз. Райх увімкнув панель дистанційного керування, і гострий ніс крота закрутився. Грудки землі упереміш із пилом піднялися вгору й опустилися невеличкою лійкоподібною купкою. Кілька секунд після того, як кріт зник під землею, купка ще тремтіла й похитувалась.

Я поглянув на екран радара. У його горішній частині тремтіла яскрава біла цятка. Вона пересувалася дуже повільно, повільніше ніж хвилинна стрілка годинника. Поруч з радарним екраном на телевізійному мигтіли хвилясті димчасті лінії. Час від часу лінії місцями тоншали або й зовсім зникали; це означало, що кріт натрапив на кам'яну породу. Коли на його шляху попадався об'єкт, завтовшки більше ніж десять футів, кріт зупинявся, і електронний лазер обстежував поверхню об'єкта.

Через годину біла цятка перемістилася до середини екрана — це означало, що кріт був на глибині приблизно однієї милі. Тепер він посувався повільніше. Райх підійшов до зонда й увімкнув його. Екран зафіксував крота на глибині однієї милі. А ще нижче екран показував величезні блоки. Помилки бути не могло.

Напруження охопило всіх. Робітники збилися купою, уп'явшись очима в радарний екран. Райх вимкнув зонд. бо його промінь міг пошкодити крота. Ми ризикували кротом, який коштував дуже дорого, але іншого виходу не було. Ми вивіряли зонд знову й знову, і він безпомилково показував, що велетенські блоки мали більш-менш правильну форму й були розміщені один біля одного. Природними скелями вони аж ніяк не могли бути.

Сказати, що кріт уже приречений, було б перебільшенням. Завдяки електронному обладнанню його міцність набагато підвищилася, і він міг витримувати температуру до двох тисяч градусів; його творці враховували можливість зіткнення з жилами вулканічної лави. Корпус крота був надзвичайно міцний.

Інженери гарантували, що він може витримати тиск дві з половиною тонни на один квадратний дюйм. Але біля тих блоків на глибині двох миль тиск приблизно вдвічі більший. Крім того, передавальний пристрій міг не витримати такої високої температури. Не виключалася можливість і того, що кріт може вийти з-під контролю дистанційного керування, не було також гарантії, що він і далі належно працюватиме в разі пошкодження приймача.

О пів на дев'яту почало сутеніти, і кріт тим часом пройшов другу половину відстані. До блоків залишалося всього півмилі. Ми сказали робітникам, що вони можуть іти додому, але багато з них залишилося. Кухар приготував нам вечерю з консервів — він був надто схвильований і на щось вишуканіше не спромігся.

Коли зовсім стемніло, ми посідали, прислухаючись до слабенького деркотіння радарного обладнання і стежачи за яскравою цяткою. Часом мені здавалося, що вона зупинилася. Райх, у якого зір був кращий ніж у мене, запевняв мене. що вона рухається.

О пів на одинадцяту останній робітник пішов додому. Я загорнувся в кільканадцять укривал, бо піднявся вітер. Райх курив одну сигарету за одною.

Навіть я викурив дві.

Нараз деркотіння стихло. Райх скочив на рівні ноги і сказав:

— Він уже там.

— Ти впевнений? — запитав я і не впізнав свого голосу. — Він був хрипкий і чужий.

— Цілком. Його місцезнаходження визначено правильно. Зараз він над самісінькими блоками.

— Що ж тепер?

— Побачимо, що нам покаже розгортувальний пристрій, — сказав Райх і ввімкнув зонд.

Ми прикипіли очима до телевізійного екрана. Той був порожній; це означало. що розгортувальний пристрій був спрямований на масивний і важкий об'єкт. Райх крутив ручки керування. На екрані знову з'явилися хвилясті лінії, але цього разу вони були тонші й пряміші. За допомогою кількох ручок Райх зблизив їх між собою, і вся поверхня екрана перетворилася на зразкове тло з тоненьких чорно-білих ліній, як ото бувають штани в тоненьку смужку. А на ньому виразно виділялися чорні зарубки, викарбувані в скелі. Збудження протягом останніх кількох годин було таке сильне, що я дивився на них без особливого хвилювання. Сумнівів стосовно того. що вони собою являли, не було ніяких. Я бачив їх стільки разів... на базальтових статуетках. Перед і мною був напис імені Абхота Чорного.

Робити більше було нічого. Ми сфотографували зображення на екрані, а тоді пішли до Райхового намету, щоб зв'язатись по радіо з Даргою, який перебував у Ізмірі. За якихось п'ять хвилин Райх уже говорив з ним. Він пояснив обставини, вибачився за ризиковану операцію з кротом (який належав турецькому урядові) і сказав: ми точно встановили, що блоки належать культурі "Старих", про яких згадується на одній із статуеток.

Дарга, здається, був трохи напідпитку. Райх досить довго пояснював йому, як це було. а коли Дарга нарешті зрозумів, що й до чого, то сказав, що вони разом з Фуадом зараз же прилетять до нас. Ми почали переконувати його. що цього не слід робити — було дуже пізно.