Паразити свідомості - Сторінка 8

Відтак я непомітно прохопився до Райхової кімнати на останню чарку коньяку, звелівши коридорному всім казати, що мене нема вдома. навіть якщо б це був сам турецький султан.

Я сказав, либонь, достатньо, щоб читачеві було ясно, чому ми не могли протягом наступного тижня повернутися на місце розкопок. Турецький уряд виділив солдатів для охорони нашого обладнання; але в обов'язки солдатів не входило тримати відвідувачів на відстані, і вертольоти кружляли над Каратепе, неначе оси навколо меду. Готелі в Кадірлі були напхом напхані вперше від часу їх спорудження. Щоб не попадати на очі шукачам сенсацій та цікавим дармобитам, ми з Райхом намагалися не виходити зі своїх номерів. Турецький уряд доставив нам повітряну платформу через півдоби, але користуватись нею поки-що було неможливо. На другий день фонд Карнегі оголосив, що виділяє нам два мільйони доларів для будівництва тунелю; Світовий фінансовий комітет оголосив про виділення ще двох мільйонів. Нарешті турецький уряд погодився звести сорока-футову дротяну огорожу довкола Чорної гори; Американський та Радянський фонди також узяли участь у її зведенні, і менше ніж за тиждень огорожа була готова. Нарешті ми могли повернутися до роботи.

Однак тепер усе стало інакше. Відійшли в минуле спокійні пообідні відпочинки й нічні розмови в наметах. Солдати стояли на варті по всій горі. Видатні археологи різних країн закидали нас питаннями й пропозиціями. У повітрі гули вертольоти, яких утримували від приземлення остороги, що повсякчас передавалися по радіо із поспіхом спорудженої вежі керування — знову ж таки за участю Американського та Радянського фондів.

А проте наше становище було ніби не таке вже й погане. Група інженерів та техніків прикріпила зонд до повітряної платформи, що дало нам можливість миттєво одержувати дані над найважчими ділянками рельєфу. Турецький уряд постачив нас ще двома спеціально укріпленими кротами. Гроші та обладнання видавалися на першу нашу вимогу — ситуація, про яку мріє кожен археолог.

Протягом двох днів ми зробили чимало разючих відкриттів. Насамперед, дані зонда вказували на те. що ми справді відкрили поховане місто. Мури й споруди простягалися більше ніж на милю в обох напрямках. Чорна гора була приблизно над центром цього міста. А місто справді таки належало колись велетням. Блок Абхота не був ані спорудою, ані релігійним монументом; це був суцільний будівельний блок, витесаний з найтвердішого різновиду базальту; Один з укріплених кротів відрізав шматок блока і видобув його на поверхню.

І тут нас почала переслідувати лиха доля. Через дві доби ми втратили одного із зміцнених кротів так само. як і першого разу. Він перестав реагувати на сигнали на глибині двох миль. Через тиждень ми втратили другого крота — обладнання вартістю півмільйона фунтів опинилося під товстим шаром землі. Далі сталося ще гірше. Оператор через неуважність утратив контроль над повітряною платформою. і зонд розтрощив будинок, у якому перебували турецькі солдати. Вісімнадцятеро з них було вбито. Зонд залишився неушкоджений, але газетярі, які ще не вгамувались після перших сенсаційних повідомлень, не забарилися провести паралель з нещастями, що випали на долю експедиції Картера в 1922 році, з сенсаційними розповідями про "прокляття Тутанхамона". Один із моїх колег, на розважливість якого я цілком покладався, виступив з доповіддю про мої погляди на історію хетів. З його доповіді випливало, ніби хети Каратепе зуміли вижити завдяки тому, що за ними утвердилася слава чародіїв. Доповідь викликала нову хвилю сенсаційних повідомлень.

Саме під цю пору на порядку денному спливло ім'я Говарда Лавкрафта. Як і більшість моїх колег, я ніколи не чув про Лавкрафта. письменника-фантаста, що помер 1937 року. Після його смерті довго ще існував "культ Лавкрафта", великою мірою завдяки зусиллям приятеля Лавкрафта — письменника Августа Дерлета. Так ось цей Дерлет і написав Райхові листа, в якому зазначив, що ім'я Абхота Нечистого зустрічається в творах Лавкрафта і що Лавкрафт змалював його як одного із "Старих".

Коли Райх показав мені листа, я подумав, що це просто жарт. Однак розкривши літературний довідник, ми виявили, що Дерлет — це широко відомий американський письменник, якому вже за вісімдесят. Про Лавкрафта в словнику не говорилося нічого, але подзвонивши в Британський музей, ми дізналися, що такий письменник справді жив і справді написав твори, про які згадував Дерлет у своєму листі.

Одне речення в листі Дерлета дуже здивувало мене. Признаючись, що він не може пояснити, звідти Лавкрафт міг знати про Абхота Темного (адже це ім'я не трапляється в жодному з хетських документів, відомих до 1937 року), Дерлет далі писав таке: "Лавкрафт завжди надавав величезного значення снам і часто казав мені, що персонажі багатьох його творів йому приснилися".

— Ось тобі ще один доказ для твого колективного підсвідомого, — сказав я Райхові.

Райх відповів, що це, мабуть, простий збіг. Аббаддон — це ангел-руйнівник давньоєврейської легенди; "хот" — єгипетське закінчення. Бог Абаот згадується в деяких вавілонських текстах, які міг бачити Лавкрафт. Що ж до "Старих", то ця назва могла спасти на думку будь-якому фантастові.

— Колективне несвідоме тут ні до чого, — сказав Райх, і я з ним погодився.

Однак через кілька днів ми змінили нашу думку. Книги, що їх надіслав Дерлет, нарешті прибули.

Я розкрив одну з них і відразу ж натрапив на оповідання під назвою "Неритмічна тінь", у якому автор описував величезні кам'яні блоки, поховані під пісками австралійської пустелі. Ту ж мить Райх, який сидів у сусідньому кріслі, скрикнув від здивування і. прочитав уголос таке речення: "Мешканець у темряві відомий також під іменем Ніогта". Лише напередодні ввечері ми здогадно переклали напис на блоці Абхота: "А коней приведуть два рази по два до Ніогти".

Далі я прочитав Райхові опис підземних міст з "Неритмічної тіні" — "могутні базальтові міста з баштами без вікон", що їх збудувала "давня раса напівполіпів".

Сумнів стосовно того, що Лавкрафт якимось дивним чином передбачив наші відкриття, більше не могло бути. Ми не витрачали часу на здогади, як це могло статися: чи Лавкрафт якось зазирнув у майбутнє (так як описав Джон Данн у своєму творі "Експеримент із часом") і побачив наслідки наших досліджень, чи його розум уві сні якимось чином прозирнув таємниці, поховані під землею в Малій Азії. В даному разі це не мало значення. Насамперед нас цікавило таке питання: що у творах Лавкрафта було чистим літературним домислом, а що — так званим другим баченням?

Можна було лише дивуватися, що ми. археологи, нехтуючи свої професійні обов'язки, почали вивчати твори письменника, який здебільшого публікував їх у журналі "Дивні історії".

Свою роботу з книжками Лавкрафта ми тримали в таємниці, удаючи, що цілими днями вивчаємо клиноподібні написи. Замкнувшись у Райховій кімнаті (більшій, ніж моя) ми кілька днів ретельно студіювали всі твори Лавкрафта.

Коли нам приносили їсти, ми ховали книжки під подушки і схилялися "над фотознімками написів. Ми знали, що могло б статися, якби котрийсь із газетярів дізнався, як ми проводили цілі дні.

Ми зв'язалися по відеотелефону з Дарлетом, який виявився дружнім і люб'язним чоловіком похилого віку з довгим сивим волоссям, і попросили його нікому не казати про своє відкриття. Він радо погодився, але зауважив, що багато хто ще читає Лавкрафта і теж може узріти зв'язок між його творами і повідомленнями про результати нашої роботи на Чорній горі.

Вивчення творчості Лавкрафта. само по собі. було цікавим і приємним заняттям. Читаючи його твори в хронологічній послідовності, ми помітили поступову зміну в його поглядах[6]. У його ранніх оповіданнях виразно проступає тло Нової Англії, а сама дія відбувається у вигаданому графстві Архам з дикими горами й зловісними долинами. Населяють Архам здебільшого якісь виродки, схильні до заборонених утіх та чаклувань. Зрештою багато з них помирають насильницькою смертю. Але поступово стиль та емоційне забарвлення його творів міняються. Його уява відходить від жорстокого і повертає до святобливого, до видінь, пов'язаних з безмежністю часу, величезними містами, конфліктами між расами велетнів і надлюдей. І хоч він і далі пише тією самою мовою, якою пишуться оповідання жахів (без сумніву, беручи до уваги вимоги книжкового ринку), його, незважаючи на це, можна вважати одним з найперших і найкращих письменників-фантастів. Саме цей останній "період наукової фантастики" в творчості Лавкрафта цікавив нас найбільше (звичайно, не треба розуміти це буквально; ім'я Абхота Нечистого згадується "в одному з ранніх архамських оповідань).

Найбільше вражало те, що ці "циклопічні міста" "Старих" (не раси поліпів. яку вони змінили) дуже нагадували наше підземне місто. Згідно з описами Лавкрафта, у тих містах не було сходів, а були тільки похилості, бо населяли ті міста конусуваті істоти із щупальцями; основа конуса була "заторочена гумоподібною сірою речовиною, яка, то розтягуючись, то скорочуючись, уможливлювала рух уперед".

За допомогою зонда ми виявили, що в місті під Каратепе багато похилостей і немає сходів. Що ж до розмірів міста, то вони повністю відповідали визначенню "циклопічне". Проблема, що стояла перед Лаярдом, — розкопати величезний німрудський курган, не витримувала ніякого порівняння з нашими проблемами. Райх підрахував, що для того аби розкопати руїни міста, треба було вийняти сорок мільярдів тонн землі. Здійснити це було неможливо. Альтернативне розв'язання проблеми полягало в тому. щоб прокопати низку широких тунелів до самого міста, а наприкінці тих тунелів поробити великі порожнини. Повністю місто не могло бути розкопане, але за допомогою зонда ми могли визначити, які його частини найбільше заслуговують на те, щоб стати перед людським поглядом.

Навіть для того, щоб викопати один тунель, треба було вийняти сто тисяч тонн землі. Але це вже не було в межах можливого.

Рівно через тиждень газетярі "відкрили" Лавкрафта. Це була. мабуть, найбільша сенсація після власне нашого відкриття. Доти в суперечках брали участь археологи-аматори, пірамідні маніяки та представники теорії зледеніння світу.