Пастка - Сторінка 8

Він не здивувався також, коли в наступну мить з болючим дзвоном у вусі полетів на землю — він тільки захлинувся від кривди і, ніби затравлений, загнаний вовк, зараз же схопився і вгатив по вуху ротного.

Затим у нього все одразу пропало — і кривда, і злість, зосталося лише давніше відчуття біди, яка так несправедливо обвалилася на нього і скинути яку вже не було можливості. Він мовчки чекав за цим ударом наступного — міцнішого — або, може, пострілу в спину, груди. Ззаду і по боках стояли бійці. Хтось із них крикнув щось образливе, й інші підхопили:

— Зрадник!

— Запроданець німецький!

— Прийшов за рештою!

Климченко чекав ці вигуки і розумів їх; оправдуватись, однак, не було слів, щось назавжди затялося в його душі і не було сили впоратися з найбільшою такою несправедливістю. Вперше в короткому просвітленні свідомості мелькнув зрозумілий тепер до дрібниць намір Шварца-Чернова, і лейтенант з новою силою відчув, що, справді, смерть тепер для нього — розкіш.

Але чому мовчить, не б'є і не стріляє в нього Орловець, чого він чекає, скам'яніло втупившись у нього?

Лейтенант підвів очі і, зустрівшись з його позирком, раптом несподівано для себе побачив у ньому майже розгубленість. Здалося, ротний про все вже здогадався, прочитав на скривавленому обличчі лейтенанта його страшенну біду. В душу Климченка відразу хлинула образа; на мить він відчув себе таким вартим жалю невдахою, що не втримався і на момент згубив усі сили. Він ослабіло осів на землю, затиснув між колін обличчя і видавив із себе нелюдський розпачливий зойк. Навколо гнівно гуділи бійці.

— Тихо! — перекриваючи гомону, раптом заволав Орловець.

— Мовчати! Коли ні диявола не розумієте!

Тоді люди, ніби щось відчувши, хутко затихли. Климченко почув лаянку і погрози, але вже скеровані німцем. Від розпачу він затаїв дихання поблизу від себе почув знайомий, такий по-доброму розважливий голос Голоноги:

— Що ж тепер поробиш! Стерпи як-небудь...

Ці помірковані, розважливі слова старого чоловіка, з яким у лейтенанта було стільки різного — і кепського, і доброго — якось несподівано ніби поставили в нім щось зрушене, збите на місце. Може, в них відбився той завсідний трудний Голонога, з яким чимало позмагався Климченко, — неперебірливий, терпеливий, податливий. Лейтенант внутрішньо рвонувся в протесті проти цього "як-небудь". Він не хотів "як-небудь", — він хотів бути або як досі для них, або ніяким. Протест цей охопив його, переміг усі інші почуття, лейтенант з новою силою, наданою йому злістю, скинув голову. Жадання довести свою невинуватість справою спалахнуло в нім — це був вихід.

Климченко жваво скочив, кинувся до згорбленого, в пом'ятій шинелі, Голоноги і шарпонув за дуло його автомат.

— Дай!

Голонога сіпонув плечем, незрозуміло моргнув запалими немолодими очима, але за мить опустив рукуі віддав з плеча автомат. Климченко, схопивши його, кинувся на схил. Раптом втративши вагу і, здається, розум, він рачки виліз із рову і по ниві ринувся туди, вгору, до висоти.

Ззаду стало тихо-тихо. Він не оглядався і не чув нічого. Всі на обриві наче оніміли, і ніхто не затримав його, не стрелив, лише за момент хтось вилаявся і затим над ровом здійнявся пронизливий молодий голос телефоніста Капустіна:

— Сволота! Це все вони, сволота!..

Якось приховано Климченко все ж чекав співчуття, навіть прагнув його, сам собі не зізнаючись у цьому. Гаряча, що відгіружувала, хвиля обдала лейтенанта з голови до ніг — і він раптом відчув, що ожив, що воскрес. А ззаду по мерзлій землі вже затупотіли ноги, — виходить, його не покинули, повірили; це повертало його до життя. Тепер були тільки німці, був проклятий Шварц-Чернов, і все в Климченкові розгонисто линуло туди, до помсти або смерті.

Тільки так само раптом усе й переінакшилося.

— Відставити! Всі стій! Назад! — ревонув ззаду голос Орловця, і вже майже вишикуваний на бігу ланцюг здригнувся.

— Климченко, назад! Усі назад! Бігом!

"Що це? Що це? Чому так? Навіщо?" — раптом знову з усієї силою запротестувало в нім. Але за кілька останніх секунд він устиг уже стати часткою цілого, як і всі, і мусив слухатись цієї команди. І він упав. Німці ще не стріляли, рота також, але зладжений біг десятка людей, що кинулися за ним, уже спинився, дехто попадав, а дехто поплентався назад у рів, з берега якого волав Орловець.

Тоді, знову віддавшися щемливо-тривожному в душі, Климченко підвівся і, волочачи за чіплянку автомат, пішов полем униз.

8

Автоматники добігали до рову й по одному зникали за обривом. Климченко, знову знесилений і понурий, з опалим серцем дійшов до берега, де був ротний, і відразу побачив його вже внизу, біля струмка, і з ним ще когось у білому кожусі, з пістолетом в опущеній руці. Обидва вони сторожко дивилися вгору, на нього.

Майже фізично відчуваючи ворожість їхньої мовчазності, Климченко марудно пішов з обриву. Знесилений, розтривожений, у непідперезаній гімнастерці, без шапки, зі сплутаним вітром волоссям, він тут особливо гостро відчув свою приниженість і свою біду. І все ж це було ще не найгірше. Найгірше сталося, певно, коли на середині обриву він упізнав у людині з пістолетом капітана Пєтухова, офіцера зі штабу полку. Мов укопаний, розривши підборами глину, лейтенант спинився.

— Підеш під трибунал! — хмуро сказав Пєтухов.

— За віщо? — тихо, про себе спитав він когось, хто не міг відповісти йому, і вигукнув гучніше:

— За віщо?

Але знову йому ніхто не відповів — ні Пєтухов, ні ротний Орловець, якій, стявши кощаві надбрів'я, похмуро дивився вбік, ні автоматники, що поставали на обриві скрізь по всьому схилі і напружено стежили за ним. Тоді він здригнувся, зрозумівши, що пастка за ним назавжди зачинилася.

— За віщо? За віщо? — закричав він, ледве тримаючися на голому стрімкому обриві. — За віщо, капітане, скажіть?

— Гаразд, Климченко! Розберуться, — незлісно сказав Орловець, зробив крок назустріч, але зразу ж повернувся назад і став збоку від Пєтухова.

"Розберуться!" Він уже знав, як це часом розбиралися. До того ж він побачив, як Пєтухов, трохи піднявши пістолет, зняв запобіжник.

Кличенко поволі опустив руки, автомат на чіплянці стукнувся об землю, і лейтенант вперше усвідомив його вагу. В той час — мабуть, також уперше — він виразно відчув, що надії всі обірвалися і що назавжди все скінчено.

— Ти переміг, виродку! — сказав він, бачачи перед собою загадково-крижані очі Шварца-Чернова.

Мовлено це було зовсім тихо, але в тій тиші, що запанувала в рові, його почули, і Пєтухов крикнув гучніше — нетерпляче і загрозливо:

— Взяти його!

Двоє приведених ним з комендантського взводу бійців нехотя полізли на обрив; видно було, що вони помітно боялися і весь час застережливо позирали на лейтенанта. Лізти було незручно, хлопці сковзувалися і падали, спираючись на руки. Климченко, ніби намагаючися щось вирішити і боячися, що не встигне зробити це, неголосно гукнув:

— Стій!

Бійці, не долізши якихось десяти кроків, спинилися; один опустився на коліно, другий стояв, широко відставивши вбік ногу. Климченко трохи знав їх, колись у Дворищах вони разом відбивали німецьку атаку, рятували штаб полку і полковий стяг, який тоді ледве не потрапив до німців. По страдницьких виразах кирпатих облич було помітно, що хлопцям дуже неприємно встрявати в усю цю справу. До того ж, видно, вони побоювались його.

— Стій, хлопці! — м'якше сказав Климченко.

З якогось недавнього часу він почав спокійнішати, і що далі, то все виразніше розумів, що відбувається і що треба робити. Це надало йому впевненості та душевної злагодженості — здатності через силу перемогти щось непереможне в собі. Але в цей час Петухов іще щось крикнув бійцям і, тримаючи напоготові пістолет, хутким кроком пішов до обриву.

За ним ступив Орловець.

— Стривайте! Ви що? У мене о дев'ятій нуль-нуль атака! Ви враховуєте чи ні?

Петухов не зирнув на ротного.

— Трибунал усе врахує! — загрозливо прозвучало в тривожній тиші рову, і в грудях у Климченка щось безнадійно занило.

На хвилину в ньому блиснула і згасла мимовільна вдячність ротному. Але зразу ж з'явилася думка: "Не треба! Не впрошуй! Марно!"

Петухов доліз до крайнього бійця і з запеклою суворістю на м'ясистому обличчі штовхнув його в шию. Хлопець упав на коліна, підвівся і поліз вище. І в той час Климченко надзвичайно загостреним розумінням відчув справжній, неминучий, великий кінець.

Щоб не роздумати, не дати в собі ослабнути чомусь, як йому здалося, конче ясному і єдино можливому, він перехопив рукою автомат і його ніби спеціально скошеним для того дульним зрізом, ткнув себе в груди.

— Стій! З глузду з'їхав, чи що?!

Хтось із силою рвонув його за лікоть. Лейтенант озирнувся — то був Голонога. Тоді в якомусь секундному проясненні Климченко зирнув на себе збоку і збентежився.

Насправді: це було вкрай недоречно, навіть огидно — забити себе, коли вже тебе не забили німці. Марудно виспіла його рішучість була зрушена. Але що ж робити? Як бути далі? Лейтенант випустив автомат, який тягнув до себе Голонога, і розгублено озирнувся — на схилі рову, тривожно втупившись у нього, стояли бійці.

Він так нічого і не вирішив. Як раптом десь за ровом гулко вдарило в повітрі — раз і другий. У хмарному небі над головами автоматників з тугим шерхотом пройшли снаряди. Крекнувши, вони розірвалися на висоті. За кілька хвилин мала початися атака.

Орловець торопко зирнув на годинник у рукаві і рішуче ступив до Пєтухова.

— Ти ось що, годі!

Петухов спантеличено озирнувся.

— Ви що?

— А нічого! Мотай звідси! У мене атака! — хмурно сказав Орловець і, не чекаючи відповіді, гучно подав команду: — Командири взводів, по місцях!

— Ах, так! — круто повернувся до нього Петухов. — Покриваєш? Кого покриваєш, подумав? Ти відповіси за це!

— Ну і відповім! — через плече кинув Орловець. Видно було, він ледве стримував себе і в інший час не потерпів би такого втручання в справи роти. Але тепер у роті було ЧП, і тут багато в чім він відчував себе зв'язаним.

Орловець зирнув на годинник і тугіше підтягнув ремінь на своєму кожусі. Після, ніби тільки завваживши на схилі понуро-розгубленого Климченка, з клопіткою суворістю прикрикнув на нього:

— Чого став? Ану, марш до взводу!

Климченко збентежився ще більше — таким несподіваним здався йому цей, по суті такий звичайний, наказ.