Пастуша повість про Дафніса і Хлою - Сторінка 2

Підступили вони близько до краю і потягли; Дафніс ухопив руками пов’язку і піднявся з ями. Бідолашного козла, який утратив обидва роги, вони теж витягли; така жорстока була помста за переможеного козла. Вони подарували його пастухові як нагороду за порятунок, щоб той його зарізав; а вдома вони хотіли сказати, коли помітять, що нема козла, що він загинув від нападу вовків. Повернувшись назад, вони оглянули свої стада і, знайшовши кіз, так само як і овець, у звичному ладі, вони сіли на стовбур зрубленого дуба, щоб подивитись, чи не поранив себе Дафніс під час падіння. Але ніде не було пошкоджень або крові, тільки волосся його та й усе тіло були в м’якій землі і піску. Отже він поклав викупатись, перш ніж Ламон і Міртала помітили б те, що з ним трапилось.

13. Прийшовши в печеру німф, де було джерело, він віддав Хлої одяг і торбинку, а сам, підійшовши до джерела, вимив собі волосся і все тіло; а волосся його було чорне й пишне, тіло засмагле від сонця; можна було подумати, що це тінь від його волосся така смаглява. Але Хлої Дафніс здався красивим; а тим що раніш він не здавався їй красивим, вона вважала купіль за причину його краси. Миючи йому спину, вона відчувала його тіло пружним і м’яким, так що крадькома сама себе кілька разів обмацувала, щоб пересвідчитись, хто з них ніжніший. Що сонце було вже на заході, вони погнали стадо до хат; а Хлої лише з того часу запало одне бажання — знов побачити, як Дафніс купається. Наступного дня, коли вони прийшли на пасовище, Дафніс, сидячи на звичному місці під дубом, дув у свою дудку і разом з тим стежив за козами, які лежали й неначе прислухались до його гри; а Хлоя, сидячи поруч нього, хоч і дивилась теж на стадо своїх овець, але частіше поглядала на Дафніса. І знов, під час його гри на дудці, він здався їй красивим, і знов вважала вона гру за причину його краси; і, подумавши, що й вона може стати красивою, вона взяла після нього дудку до рук. Так само умовила вона його знову скупатись, і дивилася на нього під час купання, і, бачачи його, торкалась до нього руками, і знову поринула в похвали, і похвала була початком кохання. Не знала вона — молоденька дівчина, яка виросла в сільській простоті, що з нею робиться, і ні від кого іншого не чула вона імени Ерота. Але нудьга стиснула їй серце, вона втратила владу над очима і часто називала ім’я Дафніса. Вона нехтувала їжею, проводила безсонні ночі, забувала про отару; вона то сміялась, то плакала, то засипала, то раптом прокидалась; обличчя її блідло, а то знов спалахувало багрецем. Навіть телиця, яку ужалить овод, не поводиться так. Одного разу, коли вона була насамоті, проказувала вона такі слова:

14. "Я напевне хвора, але що це за хвороба, я не знаю. Мені боляче, але ран я не маю; я сумую, хоч ні одна з моїх овець не загинула; я палаю, хоч сиджу в такому погожому холодку. Скільки разів дряпали мене раніш колючки, а я не плакала. Скільки бджіл мене жалили, а я їла. Але те, що тепер мені серце гризе, це гірше, ніж усе те. Красивий Дафніс, але ж і квіти красиві. Гарно звучить його дудка, алеж гарно співають і солов’ї, а мені до них байдуже. О, якби я була його дудкою, щоб він дув у мене, якби я стала його козою, щоб він мене пас. О, люта водо, самого Дафніса ти зробила красивим, а я купалась даремно. Я вмираю, любі німфи, і навіть ви не врятуєте дівчини, яка зросла під вашим захистом. Хто після мене буде квітчати вас, хто буде викохувати бідних ягнят, хто подбає про мого балакливого коника, якого я з такими труднощами впіймала для того, щоб він мене присипляв, співаючи перед печерою? Але тепер втратила я сон через Дафніса, і даремно співає мій коник".

15. Так нудилася Хлоя, так промовляла вона, шукаючи імени Ерота. Але Доркон, той волопас, який витяг Дафніса і козла з ями, юнак, у якого зросла перша борода і який знав Ерота і на ім’я і на ділі, [10] з того самого дня відразу спалахнув коханням до Хлої. Днів чимало минуло, а жага в ньому тільки більше розгорілась, і, зневажаючи Дафніса, як хлопчика, він поклав досягти подарунками або силоміць своєї мети. Для початку приніс він обом дари — Дафнісові флейту волопаса на дев’ять дудочок, з’єднаних не воском, а міддю, а Хлої — шкурку лані, яку носять вакханки [11] і таку на вигляд, неначе вона білими фарбами розмальована. З того часу до Доркона почали ставитись як до друга, і скоро він перестав дбати про Дафніса, Хлої ж приносив день-у-день то ніжного сиру, то вінок квітів, то спіле яблуко; одного разу він приніс їй навіть народжене в лісі оленятко, і позолочений дерев’яний кубок, і маленьких лісових пташат. Але вона, не досвідчена в хитрощах кохання, хоч і раділа з подарунків, а ще більше з того, що вона могла тепер обдаровувати Дафніса. І одного разу — бо й Дафніс мав нарешті навчитись діл Ерота — постала між ним і Дорконом спірка про красу, а Хлоя була суддею; а за нагороду переможцеві призначено було поцілувати Хлою. Доркон почав так:

16. "Я, дівчино, більший, ніж Дафніс, а він козопас, я ж пасу волів і кращий від нього, наскільки цінніші корови, ніж кози. Я білий, немов молоко, і волосся моє — як літні жнива, і мати годувала мене молоком, а не тварина. Він же малий і безбородий, як жінка, і чорний, як вовк; він пасе козлів, і тому пахне погано, і такий він бідний, що й собаки не прогодує. Коли ж його, як кажуть, напувала своїм молоком коза, то нічим він від козенят не відрізняється". Отаке й подібне до цього казав Доркон, а потім Дафніс: "Мене вигодувала коза, як Зевса, [12] і хоч я пасу козлів, проте зроблю їх кращими, ніж Дорконові воли; але я не пахну козлятиною, так само, як і Пан, хоч він більше ніж наполовину козел; і в мене є досить сиру, печеного на рожні хліба і білого вина — оце і є багатство найменш заможних селян. Я безбородий, як і Діоніс; [13] темний, як і гіацинт. Але Діоніс вищий від сатирів, [14] а гіацинт кращий ніж лілії. Оцей же рудий, як лис, і бородатий, як козел, а білий, як жінка міста. І якщо ти й поцілуєш, то зустрінеш у мене уста, а в нього — щетину на підборідді. Подумай також, о дівчино, що тебе годувала вівця, а проте ти така гарна".

17. Далі вже Хлоя не витерпіла і, почасти горда з його похвали, почасти давно вже жадаючи цілувати Дафніса, вона скочила і поцілувала його, хоч не майстерно і не досвідчено, але цілком достатньо для того, щоб опекти його до самого нутра. Отже Доркон втік, з важким серцем, шукаючи інших шляхів до кохання; Дафніс же, не як поцілований, а немов укушений, в ту саму мить засумував лицем, часто здригався і не міг угамувати серце і жадав бачити Хлою, а побачивши, відразу паленів. Лише тепер з подивом помітив він, яке золоте в неї волосся, які великі і ясні в неї очі і як обличчя її справді біліше, ніж козине молоко; Дафніс немов лише тепер прозрів, а до того часу був сліпий. Тепер він, підносячи їжу до рота, ледве куштував її і, хотячи пити, лише вмочував губи. Тепер він здебільшого мовчав, а раніше був більш говіркий, ніж цвіркуни. Колись рухливіший, ніж кози, він тепер лінивий; він перестав доглядати стада і покинув дудку, обличчя його було блідіше, ніж суха трава під час спеки; тільки перед Хлоєю він був балакучий, а залишаючись насамоті без неї, так розмовляв сам з собою:

18. "Що зробив зі мною Хлоїн поцілунок? Ніжніші від роз її уста, і губи солодші, ніж мед, а разом з тим поцілунок її гостріше жалить, ніж бджолине жало. Часто я цілував козенят, часто — маленьких щенят і оленятко, подароване Дорконом; але це був новий якийсь поцілунок. Подих спиняється в мене, серце сильніше б’ється, душа відлітає, а разом з тим я нудьгую за новим поцілунком. О жорстока перемога! Невідомий біль, якому я імени прибрати не можу! Хіба Хлоїні губи спробували отрути, перше ніж мене цілувати? Але як би вона врятувалась від смерті? Як співають солов’ї! але моя дудка мовчить. Як стрибають козлята! а я лежу тут. Як цвітуть квіти! а я не сплітаю їх у вінки. Розцвітають фіалки і гіацинти! а Дафніс в’яне. Чи не станеться, що незабаром і Доркон буде кращий, ніж я?"

19. Так тужив і сумував добрий Дафніс, бо вперше спізнав він діла і слова кохання. Але Доркон, той волопас, закоханий у Хлою, підглядівши, що Дріас по сусідству садив виноградну лозу, підступив до нього з сиром і весільними сопілками; і сир він подарував йому, бо, мовляв, дружба їх почалася ще тоді, коли Дріас сам ходив на пасовище. Після такого вступу Доркон навів розмову на Хлоїне весілля. Якби він дістав Хлою за дружину, він обіцяв, бувши багатим волопасом, численні й дорогі подарунки: ярмо волів для плуга, чотири вулики бджіл, п’ятдесят молодих яблунь, шкуру бичачу, з якої можна нарізати багато підошов, і щороку вже відлучене від корови теля. Дріас, спокушений подарунками, майже обіцяв влаштувати йому шлюб. Але спало йому на пам’ять, що дівчина варта кращої долі, і він побоявся неприємностей, що могли б виникнути, якби відкрилося Хлоїне походження; і тому він відмовив йому в шлюбі, прохав вибачення і не прийняв зазначених подарунків.

20. Утративши другу надію, а до того й добрий свій сир без наслідків віддавши, поклав Доркон узяти Хлою силоміць, як тільки він її застане саму. А підглядівши, що вони по черзі — одного дня Дафніс, а другого дівчина — женуть стадо на водопій, він вигадав пастушу хитрість. Він узяв шкуру великого вовка, якого бик одного разу, в бою за свою череду, заколов рогами, загорнувся в неї з голови до ніг, так що руки поклав у передні лапи, в задні — ноги від стегон до п’яток, а паща сховала йому голову, як шолом в озброєного вовка. Прибравши собі такого якнайзвірячішого вигляду, він подався до джерела, з якого пили кози й вівці по пасінні. Джерело било з глибини провалля і обросло навколо терниною, ожиною, низенькими кущами ялівця та будяками, так що й справжній вовк легко міг би обрати собі тут притулок. Заховавшись там, Доркон чекав, поки прийде час водопою, і був сповнений надії, що налякає Хлою своїм виглядом, а потім силоміць оволодіє нею.

21. Небагато часу проминуло, як Хлоя погнала стадо до джерела; Дафніса вона лишила зрізати ніжні паростки, щоб годувати козенят. Але собаки — сторожі кіз і овець, які проводили Хлою — вчули Доркона, який уже був ладен кинутись на дівчину, голосно загавкали і напали на нього як на вовка.