Пастуша повість про Дафніса і Хлою - Сторінка 3

Перш ніж він з переляку став на рівні ноги, вони його вже обпали з усіх боків і почали рвати шкуру. Спочатку він спокійно лишався в кущах, бо соромився відкритись, та ще був під захистом вовчої шкури; а коли Хлоя, перелякавшись при першому погляді, покликала Дафніса на допомогу, а пси зірвали з нього вовчу шкуру і почали рвати його голе тіло, він щосили закричав і почав благати Дафніса, який уже прибіг з дівчиною, про допомогу. Дафніс і Хлоя звичним окликом угамували собак; а Доркона, покусаного в плечі і стегна, повели до джерела, обмили йому рани від собачих зубів і перев’язали їх жованою в’язовою корою. Ще недосвідчені в хитрощах кохання, вони вважали переодягнення у вовчу шкуру тільки за пастуший жарт і, не гніваючись, відпустили його, по-дружньому побалакавши з ним і провівши його трохи під руки.

22. Доркон, уникнувши такої небезпеки і, як каже прислів’я, врятований не з вовчих, а з собачих зубів, пішов гоїти свої рани; Дафнісу ж і Хлої довелося покласти чимало праці, щоб до ночі зібрати кіз і овець, бо перелякані вовчою шкурою, сполохані гавканням собак, одні з них позлізали на скелі, а другі розбіглися по долині до самого моря. Хоч і звикли вони слухатись голоса, весело прибігати на звук дудки і збиратись, коли ляскали в долоні, але на цей раз вони все це з переляку забули. І лише після того, як Дафніс і Хлоя розшукали їх по слідах, немов зайців, вони привели їх назад у кошари. Цієї ночі вони вперше заснули глибоким сном і в утомі знайшли ліки від кохання. Та ледве вернувся день, як знов вони відчули ті самі муки: вони раділи, побачившись; вони сумували, розлучившись; вони тужили і сумували за чимось і не знали, за чим вони сумують. Одне вони знали, що йому поцілунок, а їй купання вкрали спокій. Пора року ще дужче розпікала їх внутрішній жар.

23. Бо то був кінець весни, початок літа; все пашіло розквітом. Дерева були покриті овочами, рівнини — колоссям. Любо було чути сюрчання цикад; радісне мекання отар; солодким був аромат овочів. Здавалось, що спокійні струмки співали тихо, неначе саме повітря флейтою грало крізь сосни, неначе яблука, сповнені кохання, схилялися до землі, неначе сонце, закохане в красу, оголяло всіх. Дафніс, усім цим розпалений, окунався в річки, то плескався у воді, то ганявся за рибами, які грали в ній, і часто пив холодний струмок, ніби для того, щоб загасити внутрішній вогонь. Але Хлоя, подоївши овець і багатьох кіз, довго ще була занята квасінням молока; бо мухи були нестерпні і кусали та переслідували її, коли вона їх хотіла прогнати. Закінчивши роботу і вимивши обличчя, вона уквітчувалася сосновим віттям, загорталася в шкуру серни і наповняла глечик молоком або вином, щоб розділити з Дафнісом напій.

24. Опівдні вони чарували очі одне одному. Бо вона, побачивши Дафніса голого, дивувалася з цвітущої краси його тіла, і невідомий сум гриз її, коли вона бачила, які бездоганні всі його члени. А він думав, коли вона, оперезана шкурою серни і в сосновому вінку, подавала йому посуд з напоєм, що це одна з німф вийшла з печери. Потім він забирав у неї з голови соснові вітки і уквітчував ними себе самого, спочатку поцілувавши вінок; вона теж, коли він купався, загорталася в його одяг, спочатку поцілувавши його. Інколи кидались вони яблуками або прикрашали один одному голову, майстерно сплітаючи волосся; тоді вона порівнювала його кучері з листям мірти, [15] бо вони були темного кольору; а він її обличчя порівнював з яблуком, бо воно було яснобіле і червоно просвічувало. Він учив її грати на дудці; але часто він забирав дудку в неї, щоб торкнутись губами до тих відтулин, яких вона тілько но торкнулась була своїми устами. І дудка давала йому добрий привід цілувати Хлою, коли він удавав, ніби допомагає їй виправляти помилки.

25. Одного разу опівдні, коли він грав на дудці, а стада відпочивали в тіні, Хлоя непомітно задрімала. Побачивши це, Дафніс відклав дудку, ненаситним зором оглянув усю її постать, немов нічого не соромлячись, і водночас тихенько шепотів до неї: "Які очі дрімають, які уста дихають! Кращі від овочів і квітів! А проте я боюсь поцілувати, бо її поцілунок жалить мені серце і, як новий мед, зводить з глузду; та й боюсь розбудити її поцілунком. О, балакливі цикади! Гучне сюрчання не дасть їй спати, ще й козли борюкаються рогами. Ви боязкіші, ніж лиси, о вовки,— чому ви їх не вкрали!"

26. По цих словах цикада, яку переслідувала ластівка, упала Хлої на груди. Ластівка не встигла спіймати її, але в гонитві пролетіла так близько від сонної Хлої, що пером своїм черкнула їй щоку. Не знаючи, що з нею трапилось, Хлоя з голосним зойком прокинулась від дрімоти; але, побачивши ластівку над собою і Дафніса, що сміявся з її переляку, вона заспокоїлась і протерла ще сонні очі. В цю мить цикада, що сховалась на її грудях, голосно заспівала, немов той, хто шукав притулку і складає тепер подяку за свій порятунок. Хлоя знов голосно скрикнула, але Дафніс засміявся і скористався з цієї нагоди, щоб сунути руку за пазуху Хлої і витягти добру цикаду, яка і в його руці не перестала співати. Хлоя зраділа, уздрівши її, взяла її і поцілувала, а потім посадовила цокотуху знов до себе на груди.

27. Вони зраділи, почувши з лісу ніжне воркування горлиці. Хлоя побажала довідатись, про що співає горлиця, і Дафніс став її навчати, розповідаючи їй стару казку: "Була одна дівчина, як ти — така красива, такого ж віку, і пасла вона велику череду. Але вона добре знала співати, а корови дуже любили слухати її пісень, і коли вона пасла їх, ніколи не била їх батогом і не колола гострою палицею; сидячи під сосною, уквітчана сосновим віттям, вона співала про Пана та Пітіс-сосну, [16] і корови не відходили від неї. Один хлопець, що недалеко від неї теж пас корів, не менш за неї гарний і що знав співати так само добре, як і вона, почав змагатися з нею, бо голос його був мужній і юнацькою солодкістю перевершував її голос. І він завів співами вісім найкращих корів її стада, заманивши їх до себе. Дівчина сумує про втрату своїх корів і про перемогу над своїм співом і благає богів, щоб вони перетворили її в пташку, перш ніж вона повернеться до свого житла. Боги слухають її і перетворюють на цю пташку, яка любить ліс і співи так само, як та дівчина; і ще тепер вона розповідає про свою втрату у всіх своїх піснях, кличучи втрачених корів".

28. Такі радощі дарувало їм літо. Але восени, під час збору винограду, тірські пірати [17] прибули в цей край на карійському легкому судні, за допомогою якого вони хотіли сховати своє варварське походження; [18] озброєні мечами і в панцерах, вони висадились і почали грабувати й тягти все, що потрапляло їм до рук — запашне вино, зернові запаси і медові соти. Вони також угнали декілька корів із Дорконової череди. Навіть Дафніса, що блукав по берегу моря, вони потягли з собою; Хлоя ж як дівчина виганяла Дріасові вівці пізніше, тому що боялася грубих пастухів. Побачивши гарного, дужого юнака, який видався їм кращою здобиччю, ніж усе, що вони могли знайти на полях, вони більш не чіпали ні кіз, ні іншого добра, а повели його, не зважаючи на його плач і розпач і гукання на Хлою, до корабля. Швидко одв’язали вони линви, узялися за весла і поплили в море. Тим часом і Хлоя вигнала свою отару і несла з собою нову дудку в подарунок Дафнісові; але, побачивши кіз, що розбіглися в безладі, і почувши щодалі голосніше гукання Дафніса, вона більше не стала думати про кіз, про овець, кинула далеко від себе дудку і побігла до Доркона просити в нього допомоги.

29. Але Доркон, ледве дихаючи, сходячи кров’ю від ран, що завдали йому немилосердні розбійники, втрачав уже останній подих. Побачивши Хлою, він відчув у собі іскру минулої любові і сказав: "Зараз, люба Хлоє, я умру; бо нечестиві розбійники зарізали мене, як бика, за те, що я боровся за своїх корів. Але ти мусиш урятувати Дафніса і помститися за мене, а розбійників погубити. Я привчив моїх корів слухатися звука дудки і прибігати на її поклик, хочби як далеко вони паслися. Тому йди з цією дудкою, награвай на ній ту пісню, якої я колись вивчив Дафніса, а Дафніс вивчив тебе. Все інше зробить дудка і мої корови. Я дарую тобі цю дудку, якою я на змаганні переміг чимало волопасів і чабанів; але за те поцілуй мене, поки я ще живий, а коли умру, потужи за мною. А коли побачиш іншого пастуха коло череди, згадай мене".

30. Сказавши це, Доркон поцілував її, і з цими словами та з цим поцілунком настав кінець його життю. Але Хлоя взяла дудку, приклала її до уст і подула в неї так міцно, як тільки могла. І корови чують пісню, і пізнають її, і одним стрибком кидаються, ревучи, в море. Від цього корабель дуже нахиляється на один бік, море розступається під вагою корів, корабель перекидається, і безодня поглинає його. Людей, що були на кораблі, викинуло в море, але не всі однаково могли надіятись на порятунок. Бо пірати були обвішані мечами і лускуватими панцерами, [19] на ногах у них були наколінники аж до середини ноги; [20] Дафніс же, що тільки но пас кіз у полі, був босий і напіводягнений, бо пора року стояла гаряча. Отже ті, трохи спробувавши плисти, незабаром потонули, бо тяжка зброя потягла їх на дно; а Дафніс легко звільнився від одягу; щоправда, плавання вимагало від нього деякого напруження, бо досі йому доводилося плавати тільки в річках; але згодом нужда навчила його — він доплив до корів і ухопив двох за роги і, таким чином, між двома коровами, поплив без труднощів і небезпеки, неначе керував візком. Бо корова плаває так, як ніколи не зуміє людина, і тільки водяним птахам і рибам поступиться вона в цьому. Корова ніколи не тонула б у воді, якби рогівник її ратиць не відпадав, як тільки набухне. Істину цього доводить багато місць у морі, які мають назву волового броду.

31. Таким чином, Дафніс, проти всякого сподівання, врятувався від подвійної небезпеки: рабства та корабельної катастрофи. Потрапивши на суходіл і знайшовши там Хлою, яка водночас і плакала і сміялась, він кинувся її обіймати і спитав, чому вона грала на дудці. Вона розповіла йому все: як вона прибігла до Доркона, як навчені були його корови, як він звелів їй грати на дудці і як Доркон умер; тільки про поцілунок вона нічого не сказала, бо соромилась.