Пекуча таємниця - Сторінка 6

У мами сьогодні такі червоні губи: напевно вона їх підфарбувала. Давніше вона ніколи цього не робила. А він весь час морщить чоло, ніби його хтось образив. А я ж нічого їм не зробив, не сказав ні слова, яке могло б їх зачепити. Ні, це все не має зі мною нічого спільного, вони самі ставляться одне до одного не так, як раніше. Ніби зробили щось недозволене і ніяк не наважаться у цьому зізнатися. Вони вже не жартують, як учора, не сміються, вони пригнічені, ніби щось приховують. Приховують свою таємницю, про яку не хочуть мені розповідати. Але я мушу за будь-яку ціну довідатися її. Я вже навіть здогадуюся, що саме це може бути, мабуть, це та сама таємниця, яка відкривається, коли перед моїм носом зачиняють двері спальні, про яку пишуть у книгах і співають в опері, – чоловік і жінка стоять одне навпроти одного з розкритими обіймами, а потім так само палко відштовхують одне одного. Мабуть, це та сама таємниця, яка була з моєю французькою гувернанткою, коли вона посварилася з татом і її відправили геть. Усі ці речі якось пов'язані, тут немає сумніву, але невідомо, як саме. Настав час довідатися про цю таємницю, схопити її, цей ключ, який відчиняє усі двері, перестати нарешті бути дитиною, від якої все приховують і замовчують, яку весь час обманюють. Зараз або ніколи! Я вирву в них цю жахливу таємницю", – на його чолі утворилася зморшка, з якою цей дванадцятирічний хлопчисько раптово постарів. Він занурився у свої невеселі роздуми, не звертаючи ні найменшої уваги на краєвид, який його оточував і виблискував свіжими та яскравими фарбами. Інтенсивна, ніби свіжовимита, зелень хвойних лісів на горах і все ще ніжний блиск долин, який буває лише ранньої весни. Він вдивлявся у чоловіка і жінку перед собою і намагався своїм чіпким поглядом, ніби вудкою, витягти з блискучої глибини їхніх очей страшну таємницю. Ніщо так не розвиває усі здібності ще несформованого дитячого інтелекту, як болюча підозра, ніщо так не стимулює думку, як слід, що веде у невідомість. Часом лише тоненькі двері відділяють дітей від світу, що його ми називаємо справжнім, а випадковий подув вітру може розкрити ці двері перед ними.

Едґар відчував себе як ніколи близько від великої таємниці, вона була просто перед ним, на відстані витягнутої руки, все ще не розгадана, але вже зовсім близько. Це збуджувало його і додавало якоїсь раптової святкової серйозності. Він підсвідомо відчував, що опинився на межі власного дитинства.

А пара навпроти відчувала перед собою якийсь неясний опір, не здогадуючись про його джерело. І хоча в екіпажі їх було всього троє, здавалося, що бракує місця. Дитячі очі паралізували їх своїм темним гарячим блиском. Мати й барон лише зрідка наважувалися підняти очі, заговорити. Вони вже не могли більше повернутися до попереднього, світського тону розмови, бо за час перебування на самоті занадто заглибилися у зовсім інший настрій довірливої та інтимної бесіди, обміну небезпечними словами, за якими ховалися і тремтіли натяки на потаємні жадання. Розмова не клеїлася, час від часу хтось із них заговорював, але невдовзі знову замовкав, ніби спотикаючись об затяте мовчання хлопця.

Це його вперте мовчання було особливо обтяжливим для матері. Вона обережно зиркнула на нього збоку і перелякалася, бо вперше помітила, наскільки схожою є манера хлопця зціплювати зуби і міцно стискати губи на те, як виражає свою лють її чоловік. Їй було неприємно саме тепер згадувати про чоловіка, адже вона збиралася потай зрадити йому. Блідий кароокий хлопець із насупленим чолом здавався їй тепер привидом, сторожем її сумління, а його присутність у тісному фаетоні була особливо нестерпною. І тут Едґар раптом підняв на неї очі й уважно дивився протягом секунди. Але вони обоє врешті не витримали і знову опустили очі: вони вперше в житті відчули ворожість одне до одного. Досі вони завжди сліпо довіряли одне одному, але тепер щось між ними, між матір'ю і сином, раптом змінилося. Уперше в житті вони почали спостерігати одне за одним, відділивши свої долі одну від одної, і потай відчули взаємну ненависть. Але ця ненависть була ще занадто новим, незнаним відчуттям для того, аби вони могли зізнатися в цьому.

Усі троє зітхнули з полегкістю, коли коні знову зупинилися біля готелю. Прогулянка вийшла невдалою – усі це відчували, але ніхто не наважувався сказати вголос. Едґар першим зіскочив на землю. Його мати послалася на головний біль і поспіхом піднялася до своєї кімнати. Вона втомилась і хотіла побути на самоті. Едґар і барон залишилися наодинці. Барон розплатився з кучером, подивився на годинник і пішов до вестибюлю, не звертаючи уваги на малого. Він пройшов повз хлопця, навіть не глянувши на нього, його постать була ідеально стрункою, а хода легкою і пружною, – ще вчора Едґар намагався перед дзеркалом наслідувати цю манеру ходи, яка так подобалася йому. А тепер цей чоловік взагалі його не помічає. Здається, він просто забув про існування Едґара і залишив його стояти біля кучера, ніби когось незнайомого.

В Едґара всередині щось луснуло і розділилося навпіл, коли він побачив, як барон проминув його, хоча він і досі відчував, що обожнює свого колишнього друга. Його охопив розпач через таку байдужість барона, який навіть не зачепив його полою пальта, не промовив ані слова, хоча хлопець не відчував за собою жодної провини. Тут Едґар не витримав і стриманість, яка досі давалася йому такою дорогою ціною, покинула його, з його тендітних дитячих плечей спав штучно накинутий на них непомірний тягар гордості, він знову перетворився на дитину, маленьку і принижену, якою був учора і раніше. І мимоволі він кинувся за бароном. Його ноги тремтіли і підкошувалися, але він стрімко пробіг дрібними кроками і на сходах перегородив баронові шлях. А потім промовив голосом, у якому бриніли сльози:

– Що я вам зробив такого? Чому ви мене не помічаєте? Чому ви раптом стали зі мною так поводитися? І мама також? Чому ви весь час відсилаєте мене геть? Я заважаю вам чи, може, я зробив щось не так?

Барон злякався. У голосі хлопця було щось зворушливе, і він збентежився та відчув співчуття до наївної дитини.

– Еді, ну що ти вигадуєш! У мене сьогодні просто був поганий настрій. А ти чудовий хлопець і подобаєшся мені. Справді.

І він потріпав його за волосся, але при цьому намагався дивитися вбік, щоб не бачити цих велетенських вологих дитячих очей, у яких світилося благання. Йому стало соромно за комедію, яку він розігрує. Він шкодував, що так жорстоко зіграв на почуттях цієї дитини, а цей тоненький голос, у якому звучали притлумлені ридання, робив йому боляче.

– Іди до себе, Еді, сьогодні ввечері все знову буде добре, побачиш, – заспокоював він хлопця.

– І ви скажете мамі, щоб вона не відсилала мене спати?

– Добре, добре, Еді, я не дам їй цього зробити, – засміявся барон. – А тепер іди до себе, я мушу переодягнутись до вечері.

І Едґар пішов, трохи заспокоївшись. Але незабаром у його серці знову закалатав молоточок. Відучора він подорослішав на кілька років, і тепер у його дитячих грудях був незнаний досі гість – недовіра.

Він чекав. Незабаром усе проясниться. Вони знову сиділи всі разом за столом. О дев'ятій мати і справді не відіслала його спати. Він почав непокоїтися. Чому саме сьогодні вона залишила його тут, адже завжди вона була такою пунктуальною? Барон розповів матері про їхню розмову і його прохання? І раптом хлопець пошкодував, що побіг сьогодні за бароном із такою довірою в серці. О десятій його мати раптом піднялася й попрощалася з бароном. І, як не дивно, той зовсім не здивувався такому ранньому прощанню і не спробував затримати її, як робив це раніше. Молоток у душі хлопця стукав усе сильніше.

Настав час для остаточного прояснення. Він також піднявся і мовчки пішов слідом за матір'ю. Але при виході раптом непомітно подивився вгору. І справді, у цей момент він упіймав недвозначний погляд матері на барона, посмішку таємної згоди між цими двома. Отже, барон його зрадив. Це пояснювало таке раннє прощання: вони хочуть заколисати його пильність сьогодні, щоб завтра він більше не заважав їм.

– Негідник, – пробурмотів він.

– Що ти маєш на увазі? – запитала мати.

– Нічого, – відповів він крізь зуби.

У нього тепер також була таємниця. І вона значила ненависть, сильну ненависть до них обох.

Мовчання

Едґар більше не хвилювався. Нарешті у нього в душі було одне-єдине чисте, ясне почуття: ненависть і відверта ворожість. Тепер, коли він уже був певен, що заважає їм, перебування у їхньому товаристві стало для нього особливо вишуканою і жорстокою насолодою. Його тішила думка, що він перешкоджає їм і виступає проти них з усією зібраною в кулак люттю. Насамперед він показав зуби баронові. Коли той вранці спустився донизу і кинув йому: "Привіт, Еді", хлопець, не підіймаючи голови і залишаючись у своєму фотелі, сухо пробурмотів: "Доброго ранку".

– Мама вже внизу?

– Не знаю, – відповів Едґар, не відриваючись від газети.

Барон здивувався. Що б це мало значити?

– Ти погано спав, Еді?

Але жарт не допоміг.

– Ні, – гаркнув хлопець, не перериваючи читання.

– Дурне теля, – пробурмотів собі під ніс барон, знизав плечима і пішов геть.

Це було офіційне оголошення війни.

З мамою Едґар теж тримався холодно і ввічливо. Її невмілу спробу відіслати його на тенісний корт він спокійно і впевнено відхилив. На його міцно стиснутих губах з'явилася гірка посмішка, яка ясно свідчила про те, що він не дасть себе більше обманювати.

– Краще я піду з вами на прогулянку, мамо, – сказав він із фальшиво зіграною привітністю й уважно подивився їй в очі. Ця відповідь явно їй не сподобалася. Вона трохи повагалася, ніби шукаючи правильну відповідь, а потім сказала:

– Чекай на мене тут, – і пішла снідати.

Едґар чекав. Але його недовіра ставала все більшою. Неспокій заволодів ним, і тепер він намагався знайти у кожному сказаному кимось із них слові ворожі наміри. Недовіра зробила його надзвичайно здогадливим. І замість того, щоб чекати у вестибюлі, як веліла йому мати, він вийшов надвір, до головного входу, звідки було видно і бічні двері. Щось у ньому запідозрило обман. Але вони більше не втечуть від нього. На вулиці він заховався за дровітнею, щоб стежити, самому залишившись непоміченим, як це робили герої його книг про індіанців.