Пекуча таємниця - Сторінка 8

- Стефан Цвейг -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Його мучила лють на них за втечу, і від цього всі його думки переплуталися, він відчував себе, немов у гарячці.

Він побіг до лісу, де за деревами ніхто не міг побачити, як гарячі сльози заливають його обличчя.

– Брехуни! Собаки! Наволоч! Падлюки! – він змушений був голосно викрикнути всі ці слова, щоб не захлеснутися ними. Лють, неспокій, тривога, цікавість, безпорадність і зрада останніх днів, його програна битва за право подорослішати – усе це вирвалося тепер з його грудей пекучими сльозами. Це був останній плач його втраченого дитинства, прощальний вибух сліз, він востаннє по-жіночому віддався розкоші плачу. Протягом цієї години самовідданої люті він виплакав із себе все – довіру, любов, побожність, повагу – усе своє дитинство.

Хлопець, який повертався назад у готель, уже став зовсім іншою людиною. Він був холодним і діяв за точним розрахунком. Спершу пішов до своєї кімнати і старанно вимив обличчя й очі, щоб не дати цим двом потішитися слідами від його сліз. А потім старанно підготував помсту. І спокійно, без тіні неспокою, почав чекати їхнього повернення.

У вестибюлі зібралося чимало народу, коли надворі до входу під'їхав екіпаж із обома втікачами. Кілька чоловіків грали в шахи, інші читали газети, жінки розмовляли. А за ними непорушно сидів блідий хлопець, його повіки злегка тремтіли. Коли його мати і барон зайшли досередини, то трохи збентежилися, зустрівши його так відразу, і не встигли вони ще вимовити заздалегідь приготовану побрехеньку, як він прямо й спокійно підійшов до них і з викликом сказав:

– Пане бароне, я хотів би поговорити з вами.

Барон зніяковів. Він відчув, що його зловили на гарячому.

– Добре, добре. Згодом!

Але Едґар повторив дуже голосно і чітко, так, що могли чути всі довкола:

– Але я хотів би поговорити з вами негайно. Ви поводили себе негідно. Ви збрехали мені. Ви знали, що моя мама чекає на мене і…

– Едґаре! – вигукнула його мати, побачивши, що всі дивляться на них. – Едґаре! – і кинулася до нього.

Але хлопець, побачивши, що вона намагається його перекричати, вигукнув ще голосніше:

– Я повторюю вам перед усіма: ви нахабно збрехали мені, а це підло і підступно!

Барон зблід, усі присутні замовкли, дехто засміявся.

Малий сильно тремтів від збудження. Мати вхопила його за плече.

– Негайно йди до себе, а то я відшмагаю тебе при всіх! – хрипло промовила вона.

Але Едґар уже заспокоївся. Йому було прикро за те, що він поводився так емоційно. Він був незадоволений собою, бо планував порозмовляти з бароном крижаним тоном і принизити його, але лють виявилася сильнішою за нього. Спокійно, без поспіху, він обернувся і попрямував до сходів.

– Пане бароне, вибачте, будь ласка, його невихованість. Ви ж знаєте, який він нервовий, – пробурмотіла жінка, розгублена під численними поглядами, які були прикуті до них.

Найбільше вона боялася скандалу і тепер намагалася якось виправити ситуацію. І замість того, щоб відразу втекти, вона спершу пішла до портьє, розпитала, чи не було пошти і ще про якісь дрібниці, а вже аж потім піднялася нагору, зашурхотівши подолом сукні, ніби нічого не трапилося. Але за нею тихо шуміли голоси і стриманий сміх.

Дорогою її хода сповільнилася. Вона завжди відчувала себе безпорадною у серйозних ситуаціях, тепер їй теж було страшно перед сценою, яка на неї чекала. Важко було б заперечити синові свою провину перед ним, а крім того, її лякав його новий погляд, цей чужий і дивний погляд, який викликав у ній невпевненість і безсилля. Від страху вона вирішила спробувати діяти лагідно. Бо в битві роздратована дитина мала б перевагу над нею – це вона відчувала.

Вона тихенько відчинила двері. Едґар сидів у кімнаті, спокійний і незворушний. Він підняв на неї очі, в яких не було й тіні страху чи хоча б цікавості. Здавалося, він дуже впевнений у собі.

– Едґаре! – почала вона якомога м'якше. – Що ти собі таке вигадав? Мені було соромно за тебе. Як можна бути таким невихованим! І так нахабно поводити себе з дорослими! Ти мусиш негайно перепросити в пана барона.

Едґар подивився у вікно. Він сказав своє "ні" не лише їй, а й деревам у вікні.

Їй стало ще страшніше від його впевненості в собі.

– Едґаре, що з тобою відбувається? Ти дуже змінився останнім часом. Я просто не знаю, що думати. Ти ж завжди був розумною і чемною дитиною, з якою можна було про все домовитися. І раптом ти починаєш поводитися так, ніби в тебе вселився диявол. Чим тобі не догодив барон? Ти ж так захоплювався ним. А він був до тебе такий добрий.

– Бо він хотів познайомитися з тобою.

Вона розгубилася.

– Дурниці! Не вигадуй! Як ти міг таке подумати!

Але тут малий не витримав.

– Він брехун, дуже нечесний чоловік. Він робить усе підступно і підло. Він хотів познайомитися з тобою, тому був милий зі мною і пообіцяв мені пса. Я не знаю, що він пообіцяв тобі і чому він такий милий з тобою, але і від тебе він щось хоче. Це правда, мамо. Бо інакше він не був би таким увічливим і привітним. Це поганий чоловік. Він бреше. Ти тільки подивися, як нещиро він усміхається. Я ненавиджу його, цього нещасного брехуна. Цього негідника…

– Едґаре, як можна так говорити про когось, – вона була розгублена і не знала, що казати.

У ній всередині ворухнулося непевне почуття, яке підказувало, що дитина каже правду.

– Він негідник, і ніхто мене не переконає, що це не так. Ти сама побачиш, досить лише придивитися. Чому він мене боїться? Чому ховається від мене? Бо знає, що я бачу його наскрізь, що знаю про його наміри. Він – негідник!

– Едґаре, як ти можеш казати таке! Як ти можеш! – Її мозок відмовлявся працювати, а пересохлі губи тільки повторювали раз по раз одне і те ж речення. Їй раптом стало дуже страшно, і вона не знала, кого боїться – барона чи власного сина.

Едґар побачив, що справив враження на матір. І йому захотілося перетягти її на свій бік, зробити з неї товариша у своїй ненависті, у боротьбі проти барона. Він підійшов до матері, ніжно обійняв її і заговорив лагідним голосом, який тремтів від збудження.

– Мамо, – сказав він. – Невже ти сама не помітила, що у нього недобрі наміри. Під його впливом ти сильно змінилася. Це ти змінилася, а не я. Він настроїв тебе проти мене, і все тільки для того, щоб бути з тобою без мене. Він хоче обдурити тебе, у цьому немає сумніву. Я не знаю, що він тобі пообіцяв. Я знаю тільки те, що він не дотримає обіцянки. Ти повинна стерегтися його. Той, хто збреше раз, зробить це і вдруге. Він поганий чоловік, йому не можна довіряти.

Цей голос, м'який і сповнений ридань, прозвучав ніби з глибини її власного серця. Відучора щось підказувало їй зробити так, як радить дитина, і цей внутрішній голос ставав усе відчутнішим. Але вона соромилася визнати, що її власний син має рацію. І втекла із невпевненості і розчулення, які охопили її, вона обірвала його різким реченням і випросталася:

– Діти не розуміють таких речей. Це не твоя справа. Ти мусиш поводитися пристойно. От і все.

Обличчя Едґара застигло у непроникну маску.

– Як хочеш, – холодно сказав він. – Я тебе попередив.

– Отже, ти не будеш перепрошувати?

– Ні.

Вони набурмосено стояли одне навпроти одного. Вона відчувала, що під питанням опинився її авторитет.

– Тоді ти їстимеш тут, у себе в кімнаті. Один. І не з'являтимешся до спільного столу в їдальні, поки не перепросиш. Доведеться навчити тебе пристойної поведінки. Ти не вийдеш зі своєї кімнати без мого дозволу. Зрозумів?

Едґар засміявся. Ця зверхня посмішка, здавалося, вже зрослася з його губами. Усередині він був злий сам на себе. З його боку було по-дурному знову піддатися почуттям і ще й спробувати застерегти цю брехунку.

Мати вийшла з кімнати, навіть не глянувши на нього. Їй було страшно від погляду цих прозірливих очей. Син лякав її відтоді, як почав помічати занадто багато і відкрито говорив їй про речі, яких вона уникала. Її лякало відчуття, ніби її внутрішній голос, її сумління відділилося від неї, втілилося у постать її власної дитини і тепер постійно буде поряд і застерігатиме її, знущатиметься з неї. Досі дитина завжди була поряд із її життям, була прикрасою, іграшкою, чимось милим і добре знаним, зрідка – трохи обтяжливим, але це завжди було щось дуже суголосне з її життям. Тепер син уперше пішов проти її волі. І до її думок про нього знай домішувалося щось схоже на ненависть.

Але коли вона, трохи втомлена, спускалася сходами, голос дитини виривався з її власних грудей.

– Ти повинна берегтися його.

Це застереження важко було заглушити. Вона зупинилася біля дзеркала і зазирнула у нього, вивчаючи власне відображення, – вдивлялася уважно, ще уважніше, аж поки її вуста не округлилися в усмішку і з них не зірвалося небезпечне слово. Голос усе ще звучав усередині, але вона підняла руки догори, ніби струшувала з себе ці невпевнені роздуми, і кинула в дзеркало рішучий погляд. Потім поправила сукню і пішла донизу впевненою ходою гравця, який кидає на зелене сукно свій останній золотий.

Сліди в місячному світлі

Едґарові принесли їжу до кімнати, де він відбував свій домашній арешт. Коли за кельнером клацнув замок у дверях, малий аж підскочив від гніву. Напевно, це його мати веліла зачиняти двері на замок, ніби Едґар був диким звіром. У нього в голові заворушилися похмурі думки.

"Цікаво, що відбувається там, унизу, поки я тут сиджу під замком? О, ця таємниця, яку я відчуваю щоразу, коли опиняюся поміж дорослими, таємниця, через яку вони зачиняють від мене двері вночі, стишують голоси, якщо я випадково опиняюся поруч, ця велика таємниця, до якої я за останні дні підійшов уже так близько, яку майже тримав у руках, але так і не можу зловити! Що я тільки не робив, аби здобути її! Колись я викрав у тата з письмового столу книги і прочитав їх, усі ці дивні речі там були описані, але я нічого не зрозумів. Мабуть, існує якась печать, у мені чи в комусь іншому, і спершу треба зірвати її, щоб збагнути таємницю. Я просив нашу покоївку пояснити мені незрозумілі місця у книгах, але вона тільки посміялася з мене. Бути дитиною жахливо, коли тебе все цікавить, але нікого не можеш ні про що запитати, весь час ці дорослі тебе висміюють, так ніби ти дурний і ні до чого не здатний. Але я довідаюся про все, я відчуваю, що незабаром буду все знати.