Перший шар пам'яті

Кір БУЛИЧОВ

ПЕРШИЙ ШАР ПАМ'ЯТІ

У середовищі самовбивць прийнято залишати записки: "У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати", так от: у моїх нещастях прошу звинувачувати телефон. Він мій ворог, я його раб. Рішучіша людина на моєму місці обов'язково обірвала б шнур або розбила апарат. Я не можу. Телефон поза моєю юрисдикцією. Якби кожен, замість того щоб носити свій хрест, рубав його на дрова, нікому було б ставати мучениками. Коли людині щось від мене потрібно, він дістається до мене за допомогою телефону. Ще б пак, якби він вирушив до мене пішки або скористався міським транспортом, він тричі подумав би, перш ніж зважитися на таке. Якщо у вас є телефон, ви мене зрозумієте. А якщо немає, ви мене не зрозумієте, тому що оббиваєте пороги в телефонному вузлі, доводячи, що за родом служби вам телефон необхідний, як гірське повітря. До речі, я і сам оббивав пороги, але найстрашніше — якби телефон у мене зняли, почав би оббивати пороги знову. Як бачите, я гранично відвертий.

Я ледве добрів до будинку. Був жаркий, оманливий весняний день, який обов'язково мав обернутися до ночі ледь не морозом. Так і трапилося. Якщо врахувати, що опалювання вже було вимкнене, то зрозуміло, чому я, забравшись у ліжко і зачитавшись отриманою на два дні Агатою Крісті, з таким обуренням сприйняв телефонний дзвінок, що пролунав о пів на дванадцяту. Я дав йому відзвонити разів десять, сподіваючись, що йому набридне і він повірить, що мене немає удома. Але телефон не повірив. Я зняв слухавку і, щулячись від холоду, прогарчав у нього якесь слово, яке можна було трактувати як завгодно.

— Гіві, — сказав телефон голосом Давида. — Я тебе не розбудив?

— Розбудив, — не заперечував я.

— Я так і думав, — продовжував Давид, не знаючи, що в таких випадках слід вибачатися. — Так от, зараз за тобою заїде наша машина. Шеф уже в інституті.

— Дуже зворушений, — зізнався я. — А що робить наш дорогий шеф у інституті о дванадцятій годині ночі? Неповнолітні злочинці вкрали установку і розібрали її на гвинтики для дитячого "Конструктора"?

— Не блазнюй, Гіві, — сказав Давид нудним голосом. Він завжди говорить нудним голосом, коли я блазнюю. — Серйозна справа, машина буде у тебе з хвилини на хвилину. Вона заїде за Русико, адже це недалеко?

— Зовсім поряд. Я тільки вчора проводжав її до будинку, і, по-моєму, її батько цілився в мене з балкона із крупнокаліберної рушниці.

Давид повісив слухавку, чим показав усю серйозність заяви. Я вирішив нікуди не їхати, але про всяк випадок почав одягатися. У цьому вся моя непослідовність, але, напевно, вона походить від того, що я ріс без батька. Я ухвалюю рішення і тут-таки починаю діяти навпаки.

Я не встиг натягнути піджак, як під вікном коротко дзявкнула машина. По голосу це була директорська машина.

Було холодно, мов у лютому високо в горах. Русико сиділа в чорній "Волзі", вона була ненафарбована і сповнена почуття власної гідності. Не щодня за хірургічною сестрою присилають чорну "Волгу".

— Русико, — запитав я, всідаючись з нею поряд, — що там трапилося в інституті?

— Не знаю, — відповіла Русико таким тоном, неначе вона-бо знала, а ось ще невідомо, чи допущений я до такої великої таємниці. — Мені подзвонили. Мені Давид дзвонив, — додала вона.

— Яка честь, — сказав я. — І чим ти на неї заслужила?

Русико знизала круглими і, підозрюю, дуже білими плечима.

— А насправді, що він тобі сказав? Адже він не має морального і службового права піднімати з ліжка молоду і прекрасну жінку.

— Буде операція. Напевно, через землетрус.

— Що? Який ще землетрус?

— Вранці був землетрус, — включився в розмову шофер. — Далеко був, у горах.

— І знову мені нічого не повідомили, — образився я. — Напевно, обговорювали, пліткували, а коли я виліз з лабораторії, жодного слова. Адже я обожнюю поговорити про землетруси і пожежі. Скажіть, а сьогодні в Тбілісі не було виверження вулкана?

— У нас тут немає вулканів, — пояснила мені прекрасна Русико. — Вулкани на Камчатці.

— Спасибі, — сказав я, і тут ми приїхали.

Перед інститутом було вавілонське стовпотворіння, неначе справа відбувалася в кінці робочого дня. Стояли машини, бігали люди, в половині вікон горіло світло.

— Землетрус продовжується, — сказав я, вилазячи з машини, і, слід зізнатися, мною оволоділи всілякі передчуття.

Давид і сам Лордкіпанідзе стояли посеред холу.

— Завжди на посту, — привітав я їх, не здоровкаючись, тому що мав уже честь вранці засвідчити свою пошану обом моїм колегам.

— А ось і Гіві, — сказав Лорд і, обернувшись до Русико, наказав: — Зараз же нагору, в операційну, я скоро там буду.

— Даруйте, — сказав я, — де тут у вас довідкове бюро? Я хотів би отримати інформацію про своє найближче майбутнє.

— Роз'ясніть, — кинув Лорд Давиду і поніс своє огрядне тіло на другий поверх.

— Лише двома словами, — попередив мене Давид, немов моя мінімальна норма на пояснення складалася з чотирьох слів і однієї коми. — Мені подзвонив Пачулія. Ти його знаєш? Пачулія на "швидкій" працює. Ти його не знаєш? Дивно.

— Ближче до справи, — сказав я Давиду строгим голосом. — Тебе просили мені все роз'яснити, а не з'ясовувати мої особисті стосунки з Пачулія.

— Так, звичайно, правильно, — Давид подлубав нігтем дужку окулярів. — У них хворий, шоковий, невідомо ще, витягнуть вони його чи ні. А там якраз епіцентр землетрусу. Маленького землетрусу.

Пальці Давида мимоволі показали, які маленькі бувають землетруси.

— Не може бути, — здивувався я. — Таких маленьких не буває.

— Кажуть, у Тбілісі в деяких районах дзвенів посуд у шафах.

— Це від міського транспорту, — постарався я втішити Давида. — А все-таки при чому тут ми? Ми не "швидка допомога". Ми науково-дослідний інститут, можна сказати, Інститут мозку.

— Власне. Інститут мозку. А Пачулія знав, над чим ми працювали. Він у лютому був на конференції в Києві, де Лорд робив доповідь. Ось він і запам'ятав. Ідея, звичайно, дика, малореальна, але від цього залежать життя інших людей.

Тут Давида відволікли. У вестибюль вбігла чарівна тоненька дівчина, розпатлана, вона кинулася до нас і прошепотіла:

— Він де? Він живий?

У дівчини було таке велике і дитяче горе, що навіть такий закоренілий егоїст і цинік, як я, відвернувся і не сказав ні слова. Я взагалі у таких випадках нічого не вмію говорити. Зате Давид — великий майстер лікарського поводження.

— Ви, пробачте, про кого питаєте? — запитав він майже ніжно.

— Про Бесо. Про Бесо Гурамішвілі.

— Звичайно, звичайно, — сказав Давид. — Стан, прямо скажу, важкий, але немає жодних підстав впадати у відчай.

— Можна мені до нього? — перебила Давида дівчина.

— Ні, зараз не можна. Завтра можна буде.

— Але ви мене не обманюєте?

— Навіщо я буду вас обманювати? Зараз Бесо спить, і його не можна турбувати. Я вам раджу завтра зранку сюди приїхати і тоді...

— Він розбився? Так? Він в печері розбився? — Дівчина помітила, що Давид, узявши мене під лікоть, намагається відвести нагору, і підбігла до нас.

— Ні, — сказав Давид, — його знайшли нагорі. На дорозі.

— А решта?

— Їх шукають.

— А як же він міг вийти, а вони ні?

Давид поглянув на круглий електричний годинник над сходами і ухвалив кардинальне рішення.

— Слухайте. Дві години тому на дорозі, в сорока кілометрах від міста, був знайдений Бесо Гурамішвілі. Його знайшов шофер вантажівки і хотів було відвезти в лікарню, в район, він їхав від Тбілісі, але, поки шофер намагався допомогти Бесо, з'явилася машина рятувальників. І вони впізнали Бесо. Вони його не чіпали, поки не приїхала "швидка допомога" з міста. Тепер ясно?

Я сказав, що мені нічого не ясно, а дівчина хотіла було сказати те ж саме, але не посміла.

— Що неясно? — здивувався Давид.

— Чому рятувальники шукали Бесо. Він альпініст?

— Ні, він спелеолог. Ти, звичайно, не читав. Ти нічого, окрім розважальної літератури, не читаєш. Торік спелеологи почали проходження печери, всього в сорока кілометрах звідси. Про це писали скрізь. Це велика експедиція.

— Вісімнадцять чоловік, — сказала дівчина. Вона трохи заспокоїлася. Я уявив собі, як їй було мчати сюди по нічному місту, коли її коханий в лікарні і невідомо ще, чи живий він. — Вони торік почали, шістнадцять кілометрів на карту нанесли. Ви не уявляєте, як там цікаво. Він мене минулої осені брав, лише до бази. Там такий сталактитовий зал... Олесю!

Виявляється, вона побачила рудого бородатого паруб'ягу в штормівці, з тієї, досить нудної породи людей, яким завжди треба залізти в такі місця, куди нормальних людей не тягне.

Дівчина кинулася до Олеся, немов пустельник до води. Давид уточнив:

— Рятувальник.

— Ну і що далі? — кажу я. — Де ми з'являємося на сцені?

— Бесо — один із спелеологів. Група працювала під землею вже другий тиждень. У них там лікар. Є зв'язок із землею по рації, а нагорі контрольна група. Сьогодні удень був землетрус. Словом, вхід у підземеллі завалило, зв'язок урвався, і що трапилося зі спелеологами, нікому не відомо. Уявляєш, до самої ночі рятувальники намагаються бурити завал, шукають, чи немає інших входів до печери, і раптом на дорозі, в десяти кілометрах від основного входу виявляється Бесо Гурамішвілі.

— А він нічого не може розповісти.

— Вірно. Він нічого не може розповісти, і є підстави вважати, що привести до тями його сьогодні не вдасться. А коли вдасться...

— Вхід сильно завалило?

— Вочевидь, сильно. Запитай у Олеся. Він привіз Бесо. Він його друг.

— Сам питай. Моя допомога там не знадобиться.

— Наша з тобою допомога може знадобитися.

— Яким чином?

— Установка.

— А як з її допомогою дістатися до спелеологів?

— Йдемо нагору, дорогою ти думатимеш, Гіві. Може, здогадаєшся.

Я йшов по сходах. Переді мною погойдувалася широка м'яка спина Давида, і я все не міг придумати, як за допомогою нашої установки можна відкопати спелеологів. Відразу вісімнадцять чоловік, ні, сімнадцять, один з них якось видряпався...

— Послухай, Давиде, а не могло так бути, що цей Бесо вибрався нагору до обвалу?

— Не могло, — відповів Давид. — Він був у печері з усіма.

— А може, його якось викинуло нагору?

— Не верзи дурниць.

— Значить, він виходив потім?

— Потім.

Ми підійшли до кабінету Лорда. Лорд був там. Він розмовляв з незнайомим мені чоловіком, на якому білий халат сидів незграбно, немов погано підігнаний маскарадний костюм доктора Айболитя.

— Зрозумів, — сказав я.