Перший шар пам'яті - Сторінка 3

Навіть мені було ясно, що вони підтримують в Бесо життя з останніх сил. Бесо мені сподобався. Його поголили, і він став схожий на мене. Або на Маяковського. Тільки молодого.

Я кивнув Пачулія, який привіз Бесо до нас. Пачулія був хорошим хірургом. Я був з ним знайомий, хоча і не признався Давиду. Ми вчилися з Пачулія на одному курсі, але він був відмінником, а я ні. І цей Пачулія проводив зі мною виховні бесіди.

— Ти готовий, Гіві? — запитав Лорд батьківським голосом, неначе збирався запросити мене до парку або в кафе-морозиво.

Я постарався розслабитися і зайнявся самонавіюванням. Спочатку розслабив м'язи чола, потім уявив, що розслаблюю м'язи очей.

Я лежав на столі і, якщо повернути голову, міг побачити гострий темний профіль Бесо. Анестезіологи прийшли до якогось рішення, і молоденька кардіологічка з нашого інституту була допущена до їх високої наради. Я спробував уявити собі, як там, в печері, напевно, дуже темно і страшно.

— Сподіваюся, Бесо ніколи не крав запонок у дідуся Іраклія, — сказав я Давиду, і це були мої останні слова, тому що вони дали мені наркоз, чого я також не терплю.

Напевно, моєю останньою думкою було міркування про те, що анестезіологи мене надовго відключати не будуть, тому що я опам'ятався саме з цією думкою в голові. Проте, хто я такий і чому мене не треба надовго відключати, я здогадався не відразу. А здогадавшись, заснув, тому що злякався, що вони ставитимуть мені питання, а відповісти мені нічого. Погано, коли від тебе чогось чекають, а ти допомогти не можеш. Це чудово знають усі, кому доводилося провалюватися на іспитах. Мені доводилося.

Крізь сон мені було чути їх голоси, і мені здавалося, що я все розумію і навіть будь-якої миті можу невимушено включитися в розмову. І не включаюся за власним бажанням.

Знову прокинувся я в палаті. Було темно. За скляними матовими дверима горіло світло, і по склу, як у театрі тіней, пропливали людські силуети.

Як завжди, боліла голова, і мене мучило почуття розчарування в собі і ще більше вина перед Лордом, який на мене так розраховував, а я його підвів.

Я підняв руку, щоб подивитися на годинник, але, звичайно, ніякого годинника на мені не було. За дверима зашелестіли голоси. Слух у мене був загострений, і я розрізнив чийсь низький голос, напевно Лорда:

— За нашими даними, зазвичай минає дві-три години, перш ніж починається приживання інформації.

Двері відчинилися, і навшпиньки увійшла Нателла. Я заплющив очі, мені не хотілося з ними розмовляти. Нателла щось робила на столику біля ліжка, брязнув стакан. Вона вийшла. Сказала там, у коридорі:

— Спить ще.

— Кава готова, — почувся голос Русико.

Я відчув удячність до Русико, яка здогадалася, чим можна їх усіх відволікти від дверей. Вони, певно, теж зраділи, і мигтіння тіней на склі припинилося.

Мені треба було щось пригадати. Я щось забув. Щось важливе. Я уявив собі Бесо, який лежав на сусідньому столі, і подумав, що ніколи ще не бачив себе збоку. Тобто не себе, а його. Я чогось не зробив, що обов'язково повинен був зробити, хоча ця обов'язковість відносилася не до мене, а до Бесо, і мене турбувало, чи не загубив я ЦЕ. Десь у глибині свідомості я залишався самим собою і розумів, що в мені прокидаються думки Бесо, і радий був тому, що вони існують, та водночас не лише для Бесо, але й для мене важливіше було пригадати про ЦЕ. "Про печеру?" — вдалося мені запитати самого себе. Ні, не про печеру. Я розумів, що ЦЕ важливіше зараз, аніж печера, і я нічого не знаю про печеру. Я не можу пригадати про неї, тому що ніколи в ній не був, близько не підходив. А ЦЕ повинно було лежати в кишені джинсів.

Тут уже довелося думати мені самому, без допомоги Бесо, думки якого мені тільки заважали, тривожили і підганяли. Бесо не знав, де можуть бути джинси. Він нічого не знав про інститут. Це знав лише я.

За дверима тихо. Минуло лише декілька хвилин, і вони зараз п'ють каву і міркують, вийшла передача пам'яті чи ні. Але їх цікавить шлях до печери, про який я нічого не знаю. Їх ЦЕ не цікавить, ЦЕ важливо лише мені. Мені і кому ще? ЦЕ важливо Резо, тому що я дав слово...

Коли Бесо привезли в інститут, його роздягнули, а одяг відправили на перший поверх, в кладовку. Отже, мені потрібно піти в кладовку і узяти там джинси.

Ось тепер Гіві повинен узяти верх над Бесо і натиснути на кнопку дзвінка. Прибіжить Нателла, прийде Лорд, і я їм розповім про джинси і про те, що треба узяти звідти. Але чомусь я цього зробити не міг. Чомусь я повинен був цим зайнятися сам. Так думав Бесо, який зараз, в кращому разі, лежить без свідомості за стіною.

Я повинен сам піти в кладовку, але виходити через двері небезпечно, тому що в будь-яку мить може повернутися Нателла. Доведеться спускатися з другого поверху, це нерозумно, і навіть при моїй схильності до необдуманих вчинків я повинен був узяти себе в руки і пригадати про те, що я насамперед учений і лише в потім — запасний склад для спогадів Бесо.

Я сів на ліжку і з хвилину намагався угамувати нудоту і запаморочення. Ах, як зворушливо! Родовий привид вабить спадкоємця шотландського замку в загадкові болота. Треба, Гіві, треба. Я виявив, що моя одежина обмежується трусами. Друзі забули мене одягнутися хоча б у лікарняну піжаму.

Я підійшов до вікна і розчинив його. Як і належить у авантюрному романі, вікно розкрилося зі скрипом, здатним розбудити тіні предків у родовому склепі. Чорна клумба знаходилася далеко внизу. Може, вони помилилися і поклали мене не на другому поверсі, а на десятому? Я стояв у нерішучості. Крізь вікно проникав пекучий холод. Напевно, з місяця, який освітлював вершини дерев.

І раптом я зник. Зникли мої слова, мої настрої і навіть моє почуття гумору. Мені слід було якнайшвидше узяти ЦЕ і зробити те, що мені належало зробити. У коридорі почулися кроки. Мені здалося, що Нателла, відчувши лихе, поспішає до палати. Я перекинув ноги через підвіконня і встав на карниз. Потім відштовхнувся від стіни і стрибнув. Земля ударила мене по ногах, я не втримав рівноваги, впав на бік, забився, забруднився в землі, але не відчув болю — лише роздратування від того, що так невдало стрибнув. Бесо стрибнув би краще.

Я сидів на клумбі і прислухався, чи не до моєї палати увійшли. Якщо це Нателла, то зараз почнеться паніка, і до кладовки мені не добратися. Але все було тихо. Я піднявся, струсив з колін землю і пішов уздовж стіни до службових дверей.

Місяць світив мені в спину, і на тлі білої стіни я виділявся, мов жук на аркуші паперу. Ось і вікно кладовки. Воно забране ґратами і для необізнаного недоступне. Але я ще вчора чув нарікання кладівщиці на ненадійність замка і знав, що інститутський слюсар мав намір зняти замок і поставити новий. Знаючи нашого слюсаря, я міг сподіватися, що він, як людина обов'язкова, замок зняв, а ось новий поставив навряд чи.

Я увійшов до службових дверей і тут виявив, що змерз до кісток. З півхвилини стояв, вдихаючи тепле повітря неосвітленого коридору, потім намацав двері в кладовку і штовхнув їх. Двері слухняно відчинилися. Мій психологічний етюд про інститутського слюсаря виправдався. Я засвітив світло, вважаючи, що сьогодні вночі в інституті не до грабіжників. Одяг Бесо лежав на столі. Коли його привезли, кладівщиці не було, одяг просто склали тут. Я не здивувався тому, що з першого погляду впізнав речі Бесо, дивовижніше було б, якби я їх не пам'ятав.

Я змерз і не хотів, щоб мене тут застали в голому вигляді. Я натягнув вологі джинси, які виявилися майже якраз, вдягнув майку і бувалий в бувальцях светр. Все це було брудним, на рукаві светра запеклася кров. Я відшукав під столом черевики Бесо, але вони виявилися на мене замалі. Це стало несподіваним ускладненням, якого ми з Бесо ніяк не чекали. Я відкрив шафу. Там були речі хворих з лікувального відділення. Я вибрав пару черевиків. Черевики були блискучі, лакові, вони ніяк не в'язалися з усіма моїми шатами, але не тиснули, а це було головним. З кишені джинсів я витягував пластиковий пакет з газетним кульком усередині.

"Резо простягнув мені пакет. Обличчя його в світлі останнього нашого ліхтаря здавалося ще виснаженішим, ніж зазвичай. Ліхтар світив зверху, і очі здавалися чорними ямами. "Ти мені обіцяєш?" — запитав Резо. "Обіцяю", — сказав я".

Ця картинка промайнула у мене в свідомості чітко, немов я сам бачив цього невідомого мені Резо. Я стояв у нерішучості.

"Далі що? — подумки запитав я Бесо. — Може, повернемося? Вони ось-ось похопляться".

І тут-таки я зрозумів, куди мені треба їхати. Саме треба їхати, і негайно. У село Мокві. Туди йде автобус. Від автобусної станції. Я узяв зі столу свій годинник. Годинник Бесо. Годинник ще йшов. Було двадцять хвилин на п'яту. Після операції не минуло й трьох годин.

Більше затримуватися було годі. Я загасив світло і вийшов з кладовки. Міський транспорт ще спить і бачить сни. Але до автобусної станції порівняно недалеко. І можливо, вдасться спіймати таксі. Це було б ідеально. Я по можливості швидко перетнув газон, що відокремлював інститут від воріт. Що далі я буду від нього в найближчі хвилини, то краще для мене, для Бесо і для кого ще?

"Ти упізнаєш його будинок. Він останній на вулиці. Весь в дикому винограді. А перед ним троянди. Ні в кого у селі більше немає троянд".

Це говорив Резо. Його голос.

Я перебіг газон і увійшов у напіввічинені ворота. У інституті була божевільна ніч, і тому всі правила були забуті. Де зараз нічний сторож?

Близько шурхотіла Кура. Загавкав собака. Їй відгукнулися собаки, ув'язнені в підвалі інституту. Мені здалося, що з боку інституту пролунав крик. Мене кличуть? Я пішов по шосе до міста. Я б біг, але знову підступила нудота і в голові шуміло. Я озирнувся. Зелений вогник таксі вискочив з-за повороту. Вийшовши на середину дороги, я підняв руку. Машина загальмувала.

— Хіба не бачиш, що в парк їду? — запитав таксист, висовуючись з вікна. — Нікуди я тебе не повезу.

— Мені тільки до автобусної станції.

— Не по дорозі, — сказав таксист.

— Скільки? — запитав я, норовлячи потрапити в тон таксистові.

— У тебе таких грошей немає, щоб я до автобусної станції поїхав.

— У мене термінова справа. Будь ласка, підвези.

Сторгувалися на трьох карбованцях. Шофер був вимушений підкоритися силі грошей, але це не зняло його роздратування.