Пертська красуня - Сторінка 2

Проте на таку жертву, навіть якби Катаріна про неї й подумувала, її батько — а він був, це всі знали, чоловік заможний і дітей більш не мав — навряд чи згодився б.

1 Давид Другий після смерті дружини, королеви Джейн, узяв шлюб із своєю утриманкою, "дебелою молодицею Катаріною Лоджі". Та скоро він за це пошкодував і надумав розлучитись. Але папа римський, сам прагнучи засягти ласки нової королеви, став на її бік. Щодо наступного покоління, то Боецій (Вое цій Аніцій Манлій Северін — бл. 480—524 — християнський філософ і римський державний діяч. Прим, перекл.) нам розповідає: "...король Роберт (Другий), одружившися з дочкою графа Россі, мав при ній заступницею Елізабет Мур (із Рауаллана). На третьому році королювання Роберта його дружина, королева Юфама, померла, і він, з любові до дітей колишньої своєї наложниці Елізабет, одразу взяв її собі за жінку..."

Роберт Третій був сином Еліаабет Мур (прим. авт.).

2 Англ. glover означав "рукавичник", "продавець рукавиць".

А от стримане ставлення першої красуні Перта до залицянь придворних кавалерів старий Главер цілком схвалював.

— Нехай собі запобігають! — казав він.— Нехай, дочко, запобігають оті дамські догідники! Хай гарцюють на конях, брязкають острогами, хваляться своїми плюмажами та пещеними вусами. Ми їм не рівня, і з ними родичатися нам не гоже. Завтра день святого Валентина, коли кожна пташка вибирає собі пару. Але ти не побачиш, щоб коноплянка спарувалася з яструбом-перепелятником абэ вільшанка — з коршаком. Мій батько був чесним громадянином Перта і тримав у руці голку не згірщ од мене. Та коли до брами нашого славного міста підступала війна, ми відкладали й голки, й нитки, й замшу, діставали з темного закутка добрий шолом та щит і брали з стіни над каміном довгого списа. Скажи, ти пригадуєш такий день, коли провост1 скликав ополчення, а мій батько чи я не пішли? Отак ми й жили, доню моя: працювали, щоб заробити свій хліб, і воювали, щоб боронити своє життя. Не хочу я зятя, який собі гадатиме, буцімто він кращий за мене. А щодо лордів та рицарів, то, сподіваюся, ти запам'ятаєш навік: ти стоїш надто низько, щоб стати одному з них законною дружиною, і надто високо, щоб стати їм утриманкою. А тепер, доню, кидай роботу, бо завтра святий день і нам пора збиратися до церкви. Помолімося, щоб господь бог послав тобі завтра доброго Валентина.

Отож Пертська Красуня відклала чудову рукавичку для соколиного полювання, яку гаптувала на замовлення леді Драменд, убралася в святкову сукню і приготувалась іти з батьком до монастиря домініканців 2, що був по сусідству з вулицею Вечірнього дзвону. Дорогою Саймсн Главер, давній і шановний громадянин Перта, чоловік уже літній і досить опасистий, приймав від перехожих знаки поваги, які відповідали його короткій оксамитовій куртці і золотому ланцюжку. Так само й перед загальновизнаною красою Катаріни, хоч дівчина й сховалася під своїм плащем,— він нагадував мантилью, яку носять у Флоренції,— скидали шапки й шанобливо схиляли голови старе й мале.

Поки ця пара простувала попідруч вулицею, за нею ішов назирці високий і ставний хлопець в одежі йомена 3, яка була дуже проста, одначе вигідно підкреслювала його гарну поставу, а невеличка ясно-червона шотландська шапочка, або берет, надавала його вродливому обличчю, обрамленому густими кучерями, своєрідної привабливості. Крім звичяпртяг далиді, хлопіщ> ніякої

1 Провост — титул мера (шотл.).

2 Домініканці — католицький чернечий орден, заснований 1215 р. іспанським ченцем Домініком для боротьби проти єресей.

3 Йомени — у середньовічні часи дрібні вільні землевласники, з числа яких феодали вербували особисту охорону.

зброї при собі не мав, бо людям його стану (а він був у старого Главера за учня) не годилося показуватись на вулиці з мечем та кинджалом — цей привілей вважали за винятково евій "джек-мени", тобто воїни-слуги міської знаті. Після роботи хлопець супроводжував свого майстра як слуга, а сталася б неприємна оказія — і як охоронець. Та з того, скільки уваги він приділяв Ка-таріні Главер, неважко було здогадатися, що добру послугу хлопець радніше зробив би дочці, ніж її батькові. Але показати свою запопадливість йому не траплялося нагоди,— сповнені почуття поваги, всі перехожі квапились дати батькові з дочкою дорогу.

Та ось у юрбі почали з'являтися залізні шоломи, берети й плюмажі сквайрів лучників та важко озброєних вершників. Власники цих військових відзнак поводилися куди нахабніше, ніж решта мешканців Перта. Не раз, коли такий зухвалець ненаро-' ком чи, може, й пишаючись своєю вищістю, відтісняв старого рукавичника від стіни на середину вулиці, в очах юного помічника Главера спалахував гнівний виклик і рішучість довести господині свою відданість на ділі. І щоразу Конахар — так звали хлопця — зустрічав заспокійливий погляд майстра; рукавичник давав йому зрозуміти, що не варто втручатися, поки не накажуть.

— Дурний хлопчисько! — кинув Главер.— Наче ти мало прожив у мене в майстерні, що не тямипп один удар породжує на вулиці бійку... і що кинджал протинає груди так само легко, як голка шкіру... і що я люблю жити мирно, хоч ніколи й не боявся війни, і мені байдуже, де ми з дочкою ітимемо — ближче до стіни чи далі. Головне — щоб іти собі тихо й мирно.

Конахар вибачився, пояснивши, що хотів лише захистити честь господаря. Та його слова не заспокоїли старого Главера.

— Що нам із тої честі,— заперечив він.— Якщо хочеш лишитися в мене на службі, то думай про чесність, а про честь нехай думають оті чванькуваті йолопи, що носять остроги на задниках і панцер на плечах. А коли й тобі до вподоби тягати на собі такі оздоби та брязкати ними, то прошу, тільки не в моєму домі і не при мені!

Конахара докір скоріше розпалив, ніж угамував. Але тут Ка-таріна ледь піднесла свій тоненький пальчик, і цей знак,— якщо його взагалі можна було назвати знаком,— вплинув на хлопця краще, ніж прочухач господаря. Конахар умить утратив свій войовничий вигляд, який здавався для нього природним, і став покірним слугою мирного городянина.

Тим часом їх наздогнав худорлявий молодик, 'закутаний у плащ, яким він притіняв чи й зовсім затуляв половину облич

Сквайр — поміщик, дворянин. Тут — зброєносець.

чя,— так часто робили тоді джиґуни, не бажаючи, щоб їх упізнали, чи коли шукали пригод. Одне слово, своєю поведінкою молодик ніби казав усім довкола: "Зараз я не хочу, щоб мене впізнали чи зверталися до мене так, мовби знають, хто я. Проте я залишаюся сам собою і за свої вчинки не збираюся ні перед ким складати звіт, а свого інкогніто додержуюсь тільки для годиться. Мені байдуже — розгадали ви його чи ні".

Молодик порівнявся праворуч із Катаріною, що йшла попідручки з батьком, уповільнив ходу і пішов поряд, так немов пристав до компанії.

— Доброго вам вечора, господарю!

— Дякую, ваша високосте, бажаю і вам того самого... Уклінно вас прошу не затримуватись коло нас... Ми йдемо надто поволі як для вашої високості... Наше товариство не гідне сина вашого батька.

— Синові мого батька це краще знати, старий чоловіче. Я маю до вас справу і хочу поговорити з вами та з моєю чарівною святою Катаріною — найпрекраснішою і найчерствішою святою у святцях.

— З найглибшою шанобою нагадаю вам, мілорде,— відповів старий чоловік,— що сьогодні, в переддень святого Валентина, не гоже розмовляти про справи. Я ладен вислухати волю вашої високості, як тільки ви зволите переказати її через своїх слуг.

— Навіщо нам відкладати на колись,— настійливо промовив молодик, становище якого, видно, давало йому право не церемонитися ні з ким.— Я хочу знати, чи готовий той колет із буйволової шкіри, який я недавно замовив... А від вас, люба Катарі-но,— він перейшов на шепіт,— я бажаю почути, чи торкалися його в роботі, як ви обіцяли, ваші чарівні пальчики. Та нащо я питаю? Бідне моє серце стиналося від гострого уколу щоразу, коли ви втикали голку в одяг, який я носитиму на собі. Зрадли-вице, чим ти відповіси на муки серця, що так палко тебе полюбило?

— Благаю вас, мілорде! — озвалася Катаріна.— Не каясіть більше цих безумних слів! Вам негоже їх вимовляти, а мені — слухати. Ми люди невисокого роду, але чесного звичаю, і присутність батька нехай захистить дівчину від таких розмов, навіть коли їх провадить ваша високість.

Катаріна проказала це так тихо, що ні батько, ні Конахар нічого не зрозуміли.

— Гаразд, тиране мій,— зітхнув настійливий кавалер.— Сьогодні я тобі довше не надокучатиму, але обіцяй, що завтра на світанку, тільки-но сонце вигляне з-за гори, я побачу тебе у вікні, і дозволь мені бути цей рік твоїм Валентином!

— Ні-ні, мілорде. Батько сьогодні мені казав, що яструб* а орел і поготів, ніколи не візьме собі в пару коноплянку. Знайдіть собі якусь придворну леді, для неї ваша прихильність буде честю, а мене — ваша високість дозволить мені сказати щиру правду — мене вона тільки зганьбить.

Поки вони так розмовляли, весь гурток підійшов до воріт церкви.

— Гадаю, ваша високосте, тут ви дозволите нам попрощатися з вами? — сказав батько Катаріни.— Я добре розумію, як гір)ко вам не хочеться відмовлятись від утіхи задля того, щоб позбавити нас тривоги й страждання, що їх ви можете накликати своєю увагою на таких людей, як ми. Та подивіться, ваша високосте, скільки слуг юрмиться коло цих воріт, і ви збагнете, що в церкві е й ті, до яких і ви, ласкавий мілорде, маєте відчути повагу.

— Та вже ж... повагу! А хто відчує повагу до мене? — промовив бундючний юний вельможа.— Нікчемний ремісник із дочкою, для яких навіть крапля моєї уваги — завелика честь, зневажливо заявляють, що моя прихильність їх неславить! Гаразд, моя королево білої замші та голубого шовку, ти в мене за це ще пошкодуєш!

Поки він бурмотів так собі під ніс, рукавичник з дочкою зайшли в домініканську церкву, а їхній супутник Конахар, намагаючись ні на крок не відставати від них, штовхнув мимохідь ліктем — і, мабуть, не зовсім ненароком — молодого дворянина. Рицар, так зненацька виведений з похмурих роздумів, певно, вирішив, що це — зумисна образа, схопив хлопця за барки, вдарив і відкинув геть. Розгніваний супротивник, ледве оговтавшись, мацнув себе рукою за бік, ніби шукав меча чи кинджала там, де їх звичайно носять.