Пертська красуня - Сторінка 48

Незабаром компанія нічних гуляк стала схожою на товариство порядних людей, які несподівано навіть для себе виявилися захмелілими й докладають зусиль приховати свій стан і з усієї сили намагаються триматись добропристойно.

А тим часом принц поквапно перевдягся і рушив до дверей за смолоскипом, що його ніс єдиний тверезий чоловік із ватаги. Але, ступивши кілька кроків, Ротсей мало не впав, перечепившись об тіло мерзотника Бонтрона.

— Як?! Цей жалюгідний пес знов у мене на дорозі?! — вигукнув герцог з відразою і гнівом.— Гей, котрийсь із вас, укиньте цього негідника в жолоб, з якого поять коней,— нехай хоч раз у житті помиється!

Весь гурт, виконуючи принців наказ, рушив до водограю у зовнішньому дворі й заходився чинити над Бонтроном розправу, якій той навіть не міг упиратись, а тільки пирхав та хрипів, мов недобитий вепр. Ротсей тим часом простував до своїх покоїв у палаці, званому Будинком Констебля, оскільки це приміщення належало графам Еррольським. Дорогою, щоб не думати про неприємні речі, принц, запитав свого супутника, як той зумів залишитися тверезим, тоді як решта компанії так упилась.

— З ласки вашої високості,— відповів Воткінс,— я признаюся, що завжди зостаюсь тверезий, коли ваша високість хоче, аби весь почет був як чіп п'яний. Адже всі там, крім мене, шотландці, і тому, гадаю я, було б нерозумно напиватися в їхній компанії,— вони ж бо й тверезі ледве мене терплять, а коли всім ударить у голову хміль, то я, чого доброго, ще бовкну їм щось із того, що в мене на думці, і тоді в моєму тілі виявиться стільки дірок, скільки кинджалів знайдеться в славному товаристві.

— Виходить, у тебе таке правило — ніколи не напиватися в гулянках при моєму дворі?

— З вашої ласки, так. От хіба що якогось дня ваша високість віддасть усьому почгу наказ залишитись тверезим, тоді Вілл Воткінс зможе напитись, не потерпаючи за своє життя...

— Така нагода може трапитись... Ти де служиш, Воткінсе?

— При стайні, з вашої ласки.

— Скажи нашому гофмейстерові, нехай візьме тебе до двору й поставить у нічну варту. Мені подобається твоя щирість. До того ж, непогано мати в домі хоч одного тверезого слугу, хай навіть він не п'є зі страху за власне життя. Держись якомога ближче до нашої особи, і ти ще побачиш, що тверезість — добра чеснота.

А до страждань хворого Джона Раморні в його опочивальні додався новий тягар тривог і страху. Його затуманені від снодійного думки зовсім сплуталися, коли Ротсей, при якому дію ліків рицар долав зусиллям волі, пішов. Під час розмови сер Джон ще володів своєю свідомістю, однак тепер вона почала тьмаритись. Він невиразно здогадувався, що наразив себе на велику небезпеку, зробив принца своїм ворогом і виказав таємницю, яка тепер може згубити його самого. Тож і не дивно, що в хворобливій уяві змученого тілом і душею, позбавленого сну Раморні почали зринати марева, які неминуче породжує опій. Йому привиділося, ніби край ліжка в нього стоїть тінь королеви Аннабелли й вимагає назад юнака, якого колись вона віддала Раморні на виховання,— щирого, цнотливого, веселого й невинного.

"Ти зробив його легковажним, розбещеним і зіпсутим,— промовляла з'ява королеви.— Одначе я тобі вдячна, Джоне Раморні, хоч ти й виявився невдячним, поламав своє слово і зрадив мої надії. Бо твоя ненависть знешкодить зло, що його завдала моєму синові твоя дружба. І я всім серцем сподіваюся, що тепер, коли ти вже йому не порадник, тяжка покута на землі оплатить моє?лу безталанному хлопчикові прощення його гріхів і ласку на тому, кращому світі",

Раморні простяг руки до своєї добродійниці, силкуючись вимовити слова щирого каяття і виправдання, але обличчя з'яви потемніло й зробилося суворішим. І ось перед рицарем уже не привид покійної королеви, а похмурий і бундючний Чорний Цуглас... потім лагідне й скорботне обличчя короля Роберта, ЇКИЙ, здавалося, оплакує вже недалекий занепад свого королівського дому... тоді юрма якихось дивних постатей, одні з них потворні, інші кумедні, вони схлицують, щось белькочуть, вигинаються й корчать неприродні і чудернацькі гримаси, так ніби знущаються над його зусиллями придивитися і розпізнати їх...

РОЗДШ XVIII

Багряний край, закони тут життя не захищають.

Дж. Вайрон

У попільну середу 1 день уставав блідий і похмурий, як це звичайно буває о цій порі року в Шотландії, де на перші місяці весни нерідко випадає найгірша, найнеприємніша погода. Ранок видався холодний, морозяний, і городянам довго не хотілося вставати після вчорашньої святкової гульні. Сонце вже з годину як піднялося над обрієм, а жителі Перта ще тільки починали подавати ознаки життя. Вже зовсім розвиднилось, коли один із городян, поспішаючи до вранішньої відправи, побачив тіло Олівера Праудф'юта. Нещасний шапкар лежав ницьма поперек стічного рівчака — так, як упав від удару, що його завдав,— наші читачі про це легко здогадались,— Ентоні Бонтрон, посіпака і найманий убивця Джона Раморні.

Цим раннім перехожим був Еллан Гриф, званий так через те, що держав заїзд із такою самою назвою. Гриф одразу зняв тривогу, і до нього на вулицю вибіг дехто з сусідів, а тоді помалу зібралося ціле юрмище. Спочатку, коли люди впізнали добре відому всім куртку з буйволової шкіри й темно-червону пір'їну

'Попільна середа — перший день великого посту в англійців і шотландців.

на шапці забитого, по натовпу пройшовся гомін,— мовляв, знайшли мертвим бравого Сміта. Якийсь час городяни переказували одне одному цю фальшиву чутку, бо господар "Хрифа", сам член магістрату, нікому не дозволяв торкатися тіла й перекидати його, поки нарешті з'явився бальї Крейгдаллі. Отож доти обличчя мертвого ніхто не бачив.

— Ця смерть стривожила все наше славне місто, друзі,— заявив Крейгдаллі,-— і якщо перед нами лежить відважний зброяр із Вінда, то не місце в Перті тому, хто не виявить готовності віддати все своє добро й навіть життя, аби відомстити за Сміта! Дивіться, негідники вдарили його-ззаду, бо ні в Перті, ні на десять миль довкола міста немає ні дворянина, ні простолюдця, ні горянина, ані шотландця з Низовини, який, маючи такий лихий намір, зважився б зійтись із нашим зброярем віч-на-віч. О; хоробрі громадяни Перта! Квіт вашої мужності стято — і зробила це підла рука зрадника!

Несамовиті вигуки гніву залунали над юрмищем, яке чимдалі більшало.

— Ми візьмемо його на плечі,— промовив дужий різник,— і понесемо просто до короля в домініканський монастир!

— Так, понесемо! — підтримав різника якийсь коваль.— Ми пройдемо до короля, і ніякі засуви, ніякі запори нас не спинять! Ні ченці, ні божа служба не завадять нам здійснити наш замір. Сміт був найкращий зброяр, який коли-небудь бив молотом по ковадлу!

— До монастиря! До монастиря! — загукали в натовпі.

— Схаменіться, громадяни! — крикнув один із пертців.— У нас добрий король, він любить нас, як своїх дітей. Це Дуглас і герцог Олбані не дають ласкавому королеві Роберту довідатись про страждання його народу!

— Еге, виходить, як у короля м'яке серце, то нехай нас убивають на вулицях рідного міста?! — обурився різник.— При Брюсові було не так. Якщо нас не захистить король, ми захистимо себе самі! Вдармо у дзвони, биймо на сполох! Нехай кожен дзвін подасть свій мідний голос, якщо його має! Кидайте клич! Пощади не буде нікому! Сент-Джонстоне, на лови!1

— Слушно! — вигукнув інший городянин.— Рушаймо на замки Олбані й Дугласа, спалімо їх до щенту! Нехай вогонь по всіх усюдах рознесе звістку, що Перт зумів помститися за свого відважного Генрі Гоу! Десятки разів він ставав до бою за права нашого славного міста,— тож покажімо, що й ми можемо один раз вийти на бій і відомстити за смерть воїна! Агов! Гей! Хоробрі громадяни! Сент-Джонстоне, на лови!

г Уславлене врочисте гасло, бойовий клич пертців, що його часто супроводила грізна музика (прим. авт.) .

Це гасло, на яке жителі Перта звикли згуртовуватись і яке ввичайно лунало у випадку загальної тривоги, летіло з уст в уста. Кілька сусідніх дзвіниць,— на них уже забралися розгнівані городяни (де зі згоди священиків, а де й самочинно),— лиховісно вдарили на сполох, і бити вони починали у зворотному порядку, з басів, звідки й пішов вислів * зворотний передзвін".

Юрмище ставало дедалі густішим, гамір наростав, робився все гучнішим, багатоголосим, а Еллан Гриф, чоловік огрядний, з низьким голосом, шанований серед верхів і низів, твердо залишався на своєму посту. Він походжав довкола забитого, покрикував на стовпище людей і не давав нікому підійти до тіла, поки прибудуть решта членів магістрату.

— У цьому ділі, панове, мусить бути лад. Нехай тут нами" керують члени магістрату. Ми їх, як належить, обрали й посадили в нашу міську раду,— всі добропорядні й чесні громадяни. Не допустимо ж, аби нас назвали бунтівниками й сказали, нібито ми марно тривожимо короля! Стійте всі нишком і розсту-піться, он іде бальї Крейгдаллі, атож, і шановний Саймон Главер, якому наше славне місто завдячує багато чим. Ох-ох-ох, любі мої земляки! Вчора ввечері його чарівна дочка стала нареченою... А сьогодні Пертська Красуня овдовіла, не ставши дружиною!

Цей новий заклик до людських сердець викликав ще більшу хвилю гніву й скорботи, бо тепер до натовпу влилося багато жінок, і вони враз підхопили тривожний клич чоловіків:

— Так, так! Сенг-Джонстоне, на лови! За Пертську Красуню і славного Генрі Гоу! Виходьте, виходьте, нехай ніхто не боїться за власну шкуру! До конюшень!.. До конюшень!.. Без коней ті вояки нічого не варті! Треба порішити конюхів і йоменів! Ріжте, коліть, калічте коней! Переб'ємо проклятих зброєносців і пажів! Нехай бундючні рицарі зустрінуть нас пішки, якщо зважаться!

— Зважаться?! Ні, не зважаться вони! — загукали чоловіки.— У них тільки й сили, що в конях та в зброї. А все ж таки, бачте, вбили, негідники, зброяра, якому не було рівного ні в Мілані, ні у Венеції... До зброї! До зброї, відважні громадяни! Сент-Джонстоне, на лови!

У цьому стовпищі члени магістрату й найповажніші городяни ледве пропхалися до місця оглянути труп. Привели вони з собою І міського писаря, щобж скласти офіційний протокол чи, як ще^И тепер кажуть, "зробити опис тіла" і з'ясувати обставини, ва яких його знайдено. Натовп підкорився наказу почекати з терпінням і спокоєм, таким властивим національному характерові людей, гнів яких виявляється тим небезпечнішим, чим довше ці люди, не відступаючи від свого рішення відомстити, покірно й терпляче, коли треба, ждуть, щоб потім ще рішучіше здійснити свій намір.